Долина совісті
Шрифт:
Жінка втомилася від мерехтіння облич, але все ще вдивлялася. Розглядала пасажирів за скляною стіною, у залі очікування, дивилася туди, де Влад був щойно…
Він спускався вниз у щільній юрбі заклопотаних, спокійних, ледачих, стривожених, утомлених, роздратованих, задоволених, байдужих людей. Секунда — він порівнявся з жінкою у світлому пальті, побачив її краєм ока (вона вільна. Він усе-таки зберіг її. Вона ніколи не прийде під його двері, принижено благаючи, щоб…) — і не дозволив собі дивитися довше, бо погляд її скрижанів і кинувся за ним, наче
(Двоє синів…)
І вона все-таки хоче його побачити.
Влад піднявся майже на гору, майже бігцем зробив коло по залі очікування, підійшов до скляної стіни.
На місці, де він сидів п’ять хвилин тому, сиділа тепер тлуста тітка в оточенні клейончастих баулів.
Влад притулився до скла щокою.
Ганна звела очі, наче її покликали.
Влад бачив, як здійнялися її плечі, коли вона різко вдихнула сперте вокзальне повітря.
Спробувала посміхнутися. Ні, посміхнулася. Підняла руку…
Стрілка годинника смикнулася. Шість тридцять. Ганна махала йому рукою.
(Крізь скло і крізь юрбу…)
Влад дивився. Як колись — давним-давно — дивився на неї через велику аудиторію, по діагоналі.
Ганна дивилася теж. Секунда… Друга…
Влад вказав рукою на вокзальний годинник.
Вона простежила поглядом за його жестом — і посмішка згасла. Він помахав рукою, прощаючись. Вона дивилася запитально, він кивнув. Вона не рушила з місця, тоді він кивнув іще раз — владно.
Вона повільно повернулася і пішла до виходу.
Він розплющив очі й довго не міг зрозуміти, де перебуває. Це кав’ярня, говорив здоровий глузд. Це Мак-Дональдс біля Палацу укладання шлюбів. На сусідньому столі стоїть пластмасова фігурка смішного зубастого дракона. Як називається цей матеріал? Пластмаса…
— Ви вже йдете? — запитала жінка з тацею в руках. На таці громадилися строкаті паперові згортки, а навколо жінки гарцював хлопчисько років восьми, з синьою повітряною кулькою на паличці.
— Так, — сказав він, скоряючись наказові здорового глузду. — Я вже йду.
Він підвівся, незграбно взяв зі столу таку самісіньку тацю, як у жінки (від згортків залишилися тільки кольорові папірці, порожня паперова склянка лежала на боці), й засунув її в щілину бляшаної тумби, схожої на дуже велику поштову скриньку. У надрах тумби глухо бухнуло, і він обернувся в пошуках виходу. Всюди жували, потягували з трубочок, причому половина відвідувачів були діти. Кольорові кульки на паличках вирячувалися на нього, ніби прозорі драконячі очі. Він занервував, здоровий глузд говорив йому, що треба вийти он там, через скляні двері, що небезпеки немає, що він просто зайшов до кав’ярні, щоб перекусити, що він уже поїв і тепер повинен іти далі…
Куди — далі?
У контору, підказав здоровий глузд. В офіс.
У дверях він звично пригнувся. Вийшов під сіре небо, піймав щокою кілька крапель холодного весняного дощу, сьогодні шосте березня, сказав здоровий глузд. Післязавтра — міжнародний жіночий день…
Який день?!
— Я, — сказав він пошепки. — Я повинен був відвезти… цих двох… відвезти… привезти. Не вберіг?!
Діти, з’їжджаючи з вереском по яскравій гірці, поглядали на нього мигцем, без інтересу. Він засунув руки в кишені куртки, повернувся лівим боком до потоку цих… Машин — підказав здоровий глузд. І рушив у напрямку мосту, прокладеного не через річку, а через дорогу — щоб одні авта могли розминутися з іншими по повітрю…
Дощ посилювався. Здоровий глузд волав, що треба витягти з сумки складену втроє парасолю, але він не поспішав прислухатися до здорового глузду. Його влаштовували прохолодні краплі, що скочувалися по чолу, по скронях, по потилиці.
— Знижки, — сказала жінка похилого віку, яка торгувала пиріжками. — 3 нагоди жіночого свята — значні знижки. Не бажаєте купити подарунок?
Він заперечно хитнув головою.
Проминув міст, обережно перетнув спершу одну вулицю, потім другу. Біля входу до магазину неподалік від площі Перемоги йому назустріч ступнула, поправляючи низько насунутий каптур, усміхнена дівчина:
— Можна вас на хвилинку? Чи не хотіли б ви зайнятися вивченням Біблії?
— Просто зараз? — повільно перепитав він, і дівчина знітилася під його поглядом. Хвилину по тому він почув, як вона звертається до іншого перехожого: «Можна вас на хвилинку? Чи не хотіли б ви зайнятися вивченням Біблії?».
— Воля, — сказав поліцейський у камуфляжі, з гумовим кийком біля пояса, — це завжди самотність. Що досконалішою є воля — то повнішою самотність.
— Що? — здивувався він.
— Я це кажу до того, що будь-яка прихильність — перший крок до рабства, — охоче пояснив міліціонер, залишаючи своє місце біля обмінного кіоску і наближаючись.
— Навряд чи, — нерішуче сказав він.
— Без сумніву, — заради переконливості поліцейський доторкнувся до наручників на поясі поруч з кийком. — Саме так. Навіть якщо це прив’язаність до своїх капців. Або до одного сорту цигарок. Або до країни. Особливо до країни.
— Я не палю, — заперечив він. — І в мене немає капців.
— А отже, ви дуже самотні, — сказав міліціонер. — Я вам заздрю.
— Здається, я спізнююся на роботу, — мовив він.
— А я вас не затримую, — значимо додав поліцейський. — Йдіть собі.
І він почимчикував далі; здоровий глузд, здавалося, вражений був зустріччю з власником кийка і тепер мовчав, не надокучаючи підказками.
Він піднявся на поріг із трьох бетонних сходинок і, звично пригнувшись, увійшов до тісної чистенької контори. Уздовж стіни стояли засклені вітрини з виставленими напоказ мобільними телефонами, а добре одягнена довгонога дівчина уважно вивчала моделі й ціни. За стійкою сидів елегантний молодий клерк, найяскравішою деталлю його зовнішності була жовтогаряча краватка на міцній жилавій шиї.