Долина совісті
Шрифт:
— Не знаю, — кинув Влад. — Мені здавалося, що замовити вбивство — далеко не так просто, як викликати, наприклад, таксі…
Богорад махнув рукою:
— Запевняю вас, ця складність — непринципова. Сніги купують усе першокласне — от і вбивцю знайшли б… Це не Сніги. Не їхній слід. Тепер я майже впевнений у цьому.
*А' *А* *
Усі ці крапельниці, баночки, апарати і шланги, всі ці супутники хвороби, немочі, смерті — всі вони нависали над дуже блідою, дуже тонкою, коротко стриженою жінкою. Влад сидів поруч, від його білого халата огидно пахло дезінфекцією. Анжелині очі були розплющені,
Влад розумів її.
Якби він лежав ось так, обплутаний катетерами, а поруч так само зворушливо сиділа б Анжела — він, напевно, ні на секунду не повірив би, що її привело сюди щось, окрім страху за власну шкіру. Крім сліпих пут. Які перетворюють на раба кожен живий об’єкт.
Справи про замах на вбивство так і не відкрили, поліцейської охорони не виділили, у лікарні Анжелу охороняли Богорадові співробітники. Спочатку Влад теж сидів у палаті безвилазно, але потім з жахом зрозумів, що внутрішній лічильник контактів давно вже зашкалює і що з Богорадом принаймні не можна більше зустрічатися без крайньої потреби.
Сищик помітив, що Влад уникає його. І витлумачив зміну в їхніх стосунках по-своєму:
— Я не вимагатиму доплати, пане Палій. І ніколи не нав’язуватиму послуг, за які ви не змогли б розрахуватися.
У відповідь Влад промукав щось невиразне.
Анжелі судилося провести в клініці кілька місяців. Молодий лікар, витягший її з того світу, днював і ночував у своєму відділенні. Він трясся над Анжелою так, як не кожна квочка клопочеться над своїм виводком. Він неодноразово повторював Владу, що коли вже цю жінку вдалося врятувати — було би злочином виходжувати її без фанатизму. Він так і говорив — «без фанатизму», і очі його при цьому фанатично поблискували. Влад чудово розумів, кому — крім Бога — він зобов’язаний порятунком Анжелиного — і свого — життя.
І ще він розумів, що буде з молодим медиком одразу після Анжелиної виписки. Якщо вона, зрозуміло, проведе в клініці необхідні для видужання кілька місяців.
…Чи вони приймуть прив'язаного лікаря у свій дружний кочівний колектив? А як бути з нянечками, сестрами, санітарками, які щодня доглядають за нею, обережно перестилають постіль, роблять уколи і перев’язки, виносять судно, прибирають у палаті?
«Я легкодухий, — думав Влад. — Я нічого не можу вдіяти. Людина щойно видряпалася з того світу, з черепно-мозковою травмою, з важким струсом, ледь жива, зовсім нетранспортабельна людина… Що я можу зробити?»
Анжела лежала під черговою крапельницею, а Влад сидів поруч, тримаючи її за руку. Він міг би, звісно, сказати, що зовсім не пута привели його сюди — вона почула б, але навряд чи повірила. Він міг би сказати, що переживає за її життя, а зовсім не за своє — вона, либонь, знайшла б у собі сили посміхнутися. Він міг би бурмотіти щось безглуздо-ніжно-заспокійливе, запевняти у швидкому вирішенні всіх проблем і остаточному видужанні — але не хотів множити фальш, якої й без того було чимало в пропахлій болем палаті. Сама ситуація — коханий чоловік морально підтримує постраждалу в катастрофі кохану жінку — була фальшива наскрізь.
Точно так само він сидів над нею вчора. І позавчора — мовчки, без єдиного слова. І Анжела, хоча й могла вже говорити, теж німувала. Мовчання було чесніше за будь-які слова.
Але сьогодні — за хвилину до того, як він підвівся, щоб іти, — вона розліпила вуста:
— Треба… в іншу лікарню. Час… іде. Розумієш?
І замовкла, стомлена цією тирадою.
Влад остовпів. Зазирнув у її гарячково блискаючі очі:
— Не можна. Послухай… Тобі не можна. Нічого тут не вдієш, тобі треба ще хоча б два тижні…
Хвилина минула. До палату зазирнула медсестра — нагадати Владові про закінчення побачення.
Анжела мовчала. Дивилася жорстко і вимогливо.
— Не можна, — сказав Влад, коли погляд медсестри став ну дуже сердитим. — Послухай… Тобі не можна.
Влад знав, що його вважатимуть божевільним. Коли сивий професор, оглядавший Анжелу через кілька днів після аварії, буквально затяг його до свого кабінету і замкнув за собою двері — Владу здалося навіть: зараз його битимуть. Але ні — просто надійшов час так званої серйозної чоловічої розмови.
З професорського боку ця бесіда була жестом розпачу. Він зневажав Влада і не приховував свого презирства. Після того, що зробив для цієї жінки її палатний лікар! Після того, як її витягли з труни за волосся! Після всього цього… яка відплата!
Пацієнтка була вперта, як віслюк, і не піддавалася на жодні вмовляння. Вона жадала негайно залишити муніципальну лікарню і перебратися до приватної — тут її, бачте, не влаштовувала кваліфікація персоналу. Кваліфікація персоналу, подумайте лишень! А натхненником і основним виконавцем цього абсурдного задуму був, звісна річ, «чоловік» пацієнтки, екзальтований дитячий письменник, навіжений, егоїстичний, не усвідомлюючий елементарних речей…
— Ви. Розумієте. Що ви. Ризикуєте. Її. Життям? Транспортування смертельно небезпечне для неї! Ви що, не можете зачекати ще хоча б два тижні? Вона написала цю ідіотську заяву-відмову… Але ви ж розумієте, що відбувається?!
«Розумію», — сумно думав Влад.
Учора він мав розмову з тим самим лікарем. З тим самим, у кваліфікації якого вони з Анжелою ніби-то засумнівалися.
Владу дуже хотілося сказати цій пригніченій, відданій, по суті, людині, що нікому в житті він, Влад, не був настільки вдячний. Але медик не хотів слухати. Після того, як Влад попросив його — і двічі повторив своє прохання, — не розшукувати пацієнтку в її новій лікарні, не намагатися нічого про неї дізнатися, — після цього лікар не захотів слухати більше нічого; він глухо мовив: «Моя совість чиста» — і побрів нескінченним лікарняним коридором.
Через чотири-п’ять днів після Анжелиного від’їзду в нього, головного лікаря травматичного відділення муніципальної лікарні, почнеться депресія. Загостряться всі хронічні болячки, може, станеться ще щось, настільки ж малоприємне… Утім, Влад знав, що це ненадовго. Кілька днів — і цей чоловік оживе знову. І, можливо, незабаром забуде про невдячну вибагливу пацієнтку.
Влад знав, що зараз рятує йому здоров’я і, може, життя. Але все одно на душі було тоскно. Але ж мав відбутися ще і власне переїзд — Анжела боялася його, і Влад боявся його, і недарма…