Долина совісті
Шрифт:
— Слухаю, — додав Богорад. — Ага… Ага. Ну, звісно. Дякую, Саню…
Промінь ліхтарика піднявся вище. Білим пальцем уперся Ведрику в обличчя:
— Ось і все, Фроле. Мотив у тебе… Гарний такий мотив.
— Брехня, — категорично заперечив Ведрик. — Брехня.
Богорад обернувся до Влада:
— На останні роботи Ведрика до непристойності зросли ціни. І продовжують рости… Дві мініатюрки, що їх він подарував друзям, пішли на аукціоні по двадцять тисяч кожна. Тут, — Богорад повів рукою, позначаючи навколишній темний простір, — просто золоті гори якісь… Так?
Фрол спробував висковзнути зі світної плями, Богорад наздогнав його променем ліхтарика:
— Стояти…
— Брехня, — нудно повторив Ведрик.
За спиною в нього — Влад здригнувся — з’явилося обличчя. Великі мазки блікували в білому слабенькому світлі ліхтаря.
На картині зображено було худорлявого молодого чоловіка з маленькою гострою борідкою.
— Хто це? — механічно спитав Влад.
Ведрик повернувся всім тілом. Приплющив очі від сліпучого світла:
— Це я… Не ваша справа. Це мій портрет, ясно вам? Мій портрет теж не належить мені за законом?!
В обличчі молодого бороданя вгадувалося щось — невловиме — від Фрола Ведрика, квадратнолицього і тлустого. Юнак міг би бути Ведрику, наприклад, небожем.
— Дивно, — тихо сказав Влад. — Дивно, що вона не впізнала…
— Вона не впізнала?!
Ведрик пірнув під світний промінь. Щось загуркотіло, падаючи. Темна тінь сахнулася вбік, і промінь метнувся вбік. Гупнув на підлогу ліхтар. Ведрик відскочив од Богорада, зробившого спробу його схопити, — і загуркотів униз східцями. Звідтіля відразу ж долинув його жахливий крик — і короткі нерозбірливі репліки кількох чоловічих голосів.
— Хто там? — поцікавився Влад.
— Поліція, — пояснив Богорад, піднімаючи ліхтар. — Усе, йому не викрутитися. Можете спокійно спати, пане Палій… Життю пані Анжели Стах нічого не загрожує.
Влад зачув іронію в його голосі. Хотів відповісти — по-перше, подякувати, по-друге, попросити вибачення, що так нерозважливо проговорився, а по-третє, спробувати порозумітися. Пояснити, що Анжела… Що вона…
Але він не встиг.
Промінь ліхтарика вп’явся в темне полотно. З полотна — із темряви — дивилася зухвала, весела, жива і сильна жінка. Влад упізнав її одразу — хоч та й була на років десять молодшою, хоча й зображена у авторському баченні Соника… Самсона Ведрика, кожен мазок якого клався замиловано. Світло, тінь, рух, подих, життя…
— Ну, що ж, цілком пристойно, — сказав Богорад за його спиною. — Непогана робота, правда?
Влад не відповів.
У задушливій майстерні йому привидівся запах літа й апельсинів.
ЧАСТИНА П’ЯТА
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Разом
Спалахи численних фотоапаратів дробили цей вечір на безліч кадрів. Ніхто не існував сам по собі — усі позували, невимушено і з задоволенням. Пані у вечірніх сукнях; шлейфи дорогих запахів, що петлями витали в повітрі; діаманти на високих напудрених шиях, суцільна чорнота смокінгів і строгих піджаків, яскраві краватки, старомодні оксамитові «метелики» під накрохмаленими гострими комірами, білі зуби, що віддзеркалювали світло люстр, сотні блискучих очей — усе це бачилося Владу не звичною «відеострічкою», а стоп-кадрами, завмерлими картинками, вихопленими з життя за допомогою нещадних білих спалахів.
Він втомився. Анжела — ані крихти. У бордовій вечірній сукні з оголеною шиєю і плечима вона почувалася так само легко і невимушено, як у власній шкірі. Влад бачив, якими поглядами проводжають її чоловіки і якими — жінки. Ні, Анжела не вміла бути непомітною.
Перед початком фільму знімальна група піднялася на сцену, і Влад відразу осліп від світла прожекторів та не бачив нічого, крім візерунка кровоносних судин на внутрішньому боці власних повік. Він уклонявся в гуркітливу від оплесків порожнечу, а потім його легенько підштовхнули до мікрофона, схожого на обтягнутий поролоновою рукавичкою боксерський кулак. Влад посміхнувся, хоча й досі нічого не бачив, і сказав кудись прямо перед собою, наскільки він радий сьогоднішній прем’єрі та яким щасливий буде, якщо Гран-Грем матиме успішну екранну долю, й іще щось такого ж штибу, миле, доброзичливе й ні про що.
Спустившись у залу, Влад не відразу знайшов своє місце, оскільки після атаки прожекторів на його очі звичне освітлення видалося чорним, як південна ніч. Урешті-решт, Анжела буквально піймала його за руку, і Влад сів поруч. Усе світло в залі остаточно згасло, й у цій темряві оголився — як красуня, з шовковим шерехом, — екран.
— Чого ти боїшся? — запитала Анжела, наблизивши губи до самого Владового вушка. — Заспокойся…
Влад сидів, намертво вчепившись у бильця, почуваючи себе космонавтом на випробуванні.
Розпочався фільм.
Замерехтіли пейзажі, затягнуті серпанком гори, оповиті димом ліси. Навмисно нерухомі групи високих постатей перед величезними варварськими багаттями, глибокі характерні обличчя з написаною на них суворою біографією, історія кроленяти-напівкровки, підкинутого в печерне місто…
Влад був би вдячний, якби йому показали фільм — причім, уперше — поза цим залом. Без юрби в смокінгах і вечірніх сукнях. Просто залишили б наодинці з нерідною дитиною, підкидьком, схожим — і несхожим — на Владове уявлення про те, як треба знімати «Гран-Грема». Зал заважав йому, здавалося чомусь, що він приймає пологи на ринковій площі. Здавалося, ніби весь зал дивиться йому в потилицю.
Якоїсь миті він навіть обернувся — на всіх обличчях лежав відблиск екрану, в усіх очах відбивався напівтроль, і тільки найближчі сусіди позад Влада здивовано на нього покосували, не розуміючи, чому це пан сценарист посеред фільму крутить головою.
— Ти чого? — запитала Анжела, лоскочучи Владове вухо теплим делікатним подихом.
Він не відповів.
На фінальних титрах почалися оплески. Влад пам’ятав, як вони з Анжелою йшли широким коридором з аплодуючих, усміхнених, задоволених життям людей, і час від часу чиясь рука по-дружньому торкалася до його ліктя — але насправді прагнучи долучитися, відірвати шматочок густої і щільної аури загальної уваги, що, напевно, і називалося «славою». Принаймні багато людей уявляють її саме так — море зацікавлених, захоплених, жадібних поглядів, дотики, спалахи, посмішки…
Брижі на м’яких килимах. Влад спіткнувся — заспалахували камери. Завтра всі центральні газети вибухнуть рецензіями, й половина з них будуть рожевими, а половина — жовтими. Подекуди Влад побачить себе на фото — коли він, прямий, як ціпок, стоїть на сцені, осліплений прожекторами. Або в не вельми привабливій позі, саме коли спіткнувся. Залежно від змісту рецензії…
Їхній з Анжелою шлях пролягав до фуршетної зали — де вже юрмилися газетярі й за хвильку виголошено буде перший тост. Влад не любив банкетів, він знав, що після другого келиха піде, і заздалегідь попередив про це організаторів — а проте його будуть просити залишитися, копилити губи, зображуючи образу, набиватися в супутники, тицяти в обличчя мікрофон, запитувати, жувати, пити, запитувати, захоплюватися, лаяти, сичати, жувати, запитувати…