Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
— Вона його забрала! — Прошепотів він — Ця жінка взяла його силою і повела в Дикі Дебрі!
Рейчел встала поряд з ним.
— Що це значить, Чейз? Чому Келен не пішла з Річардом?
Він подивився на неї зверху вниз. Від виразу його лиця їй стало не по собі.
— Келен відправилася по допомогу. Вона пішла в Ейдіндріл. Вона хоче знайти Зедда.
Ніхто не промовив ані звуку. Заклавши руки за ремінь, Чейз не відриваючись дивився на схід.
— Добрі духи, — прошепотів він, — якщо Річард дійсно йде в Дикі Землі, зробіть так, щоб він повернув на північ. Але тільки не на південь, інакше
Рейчел міцно притиснула до себе ляльку.
— А що таке Дикі Землі?
— Погане місце, малятко. — Чейз не відривав очей від темніючого неба. Дуже погане місце.
Він сказав це спокійно і тихо, але по спині у Рейчел побігли мурашки.
Зедд притримав коня і відчув, як той напружився. Зедд волів їздити без сідла. Коли йому доводилося сідати на коня, він хотів, щоб конячка відчувала себе якомога вільніше. Він вважав, що це лише справедливо. Коні, як правило, цінували таку повагу, а ця особливо. За допомогою шпор і сідла Зедд ніколи не зміг би домогтися від неї такого послуху.
Сідло та іншу упряж він подарував людині на ім'я Хафф. Таких великих вух, як у цього Хаффа, Зедд ніколи не бачив. Як йому вдалося знайти собі супутницю життя, залишалося загадкою. Проте дружина у Хаффа була, і було четверо дітлахів, в результаті чого Хафф потребував упряжі куди більше, ніж Зедд. Не для того, щоб їздити верхи, а щоб продати її. Тут його урожай зібрала армія Д'хари.
Це було найменше, що міг зробити для Хаффа Зедд. В той день Рейчел промокла до нитки, і Хафф надав їм сухе місце для ночівлі — хоча це був, втім, всього лише старий сарай, а його дружина запропонувала їм порожню капустяну юшку і нічого не попросила натомість. Втім, варто було пожертвувати сідлом за одне задоволення побачити фізіономію Чейза, коли Зедд сказав, що не голодний.
Страж кордону, який і сам звик їсти за трьох, розумів усе не гірше чарівника. Наближається зима, а разом з нею голод. Навіть якщо за сідло не вдасться виручити повну вартість, може, цього буде достатньо, щоб пережити хоча б найважчий час.
Зедд бачив, як Чейз потайки сховав у кишені дітлахів по монеті і грізним голосом, який викликав у хлопчаків тільки посмішки, заборонив їм нишпорити по кишенях перш, ніж він поїде. Зедд сподівався, що монети не були золотими.
Страж кордону міг почути, як злодій відкриває вікно в сусідньому місті, і навіть назвати його ім'я, але, коли мова заходила про дітей, зовсім втрачав голову.
Отримавши сідло, Хафф підозріло поцікавився, що від нього вимагається натомість. Зедд сказав, що він повинен всього лише присягнути у вірності Матері-сповідниці і новому Магістрові Ралу, які поклали край війні, яка розорила його. З серйозним виглядом Хафф поворушив своїми великими вухами, що стирчали з-під в'язаної шапочки і, поміркувавши, кивнув і суворо сказав:
— Присягаю.
Непоганий початок: одне сідло — один вірнопідданий. Добре б і далі все йшло так легко. Втім, це було багато тижнів тому. Тепер Зедд подорожував на самоті.
Потягнуло слабким димком. Кінь, обережно ступаючи по вузькій стежці, підняв морду і принюхався. Сутеніло, і на стежку лягали глибокі тіні. Ще до того, як між деревами показався маленький будиночок, Зедд почув гуркіт перевертання меблів, дзвін посуду і соковиті прокляття. Кінь насторожився, пасучи вухами. Зедд заспокійливо поплескав його по шиї.
Будиночок був складений з почорнілих від часу колод. Критий папороттю дах встеляли сухі соснові голки. Перед будинком, наче невеликий садок, росла та ж пожухла папороть. Зедд спішився і почухав коня під мордою. Той подивився на нього розумними великими очима.
— Будь добрим хлопчиком і пошукай собі чогось поїсти сам. Тільки не йди далеко, добре? — Кінь відповів йому тихим іржанням. Зедд з посмішкою поплескав його по носі. — Хороший хлопчик.
З будинку тепер долинало низьке шипіння і гнівні вигуки. Щось важке гепнулося на підлогу, супроводжуване вибухом проклять на незрозумілій мові.
— Вилазь звідти, мерзотна тварюка!
Зедд посміхнувся, почувши знайомий скрипучий голос. Він подивився на коня, який пасся неподалік у сухій траві, час від часу стурбовано підкидаючи голову, і неквапливо покрокував до будинку. По дорозі він пару разів зупинявся, щоб помилуватися красою навколишнього лісу.
Дивно, як тутешня тиша, спокій і пишність сусідять із найнебезпечнішим місцем у світі — кордоном. Втім, межі більше не існує, а тиша і спокій, як добре було відомо Зедду, мали зовсім не природні причини. Це було справою рук тієї жінки, яка саме в цей момент вилаялася так, що здатна була б увігнати у краску сандаріанського гусара.
Одного разу Зедд був свідком того, як один з цих гусарів вилаяв свою королеву, чим, природно, довів її до глибокої непритомності. Нагородою йому, зрозуміло, була мотузка. У хлопця знайшлася пара теплих слів і для ката, який у відповідь не підніс йому чарочку, зате запропонував відвести душу в останньому слові, грубо кажучи, в останній лайці. Решта гусар, схоже, вирішили, що це непогана угода.
Що стосується королеви, то вона так і не змогла оговтатися від удару. Всякий раз, побачивши одного зі своїх гусарів, вона так червоніла, що не втрачала свідомість виключно завдяки тому, що її тут же кидалися запекло обмахувати віялами всі ідучі поруч слуги. Королева, ймовірно, з радістю перевішала би весь полк, якби гусари не раз і не два рятували їй не тільки трон, але й життя. Втім, це було давно і зовсім на інший війні.
Зедд з насолодою вдихав на повні груди чисте запашне повітря.
Нахилившись, він підібрав засохлу дику троянду і перетворив її в свіжий бутон, який щойно розпустився. Жовті пелюстки розкрилися, і в повітрі розлився чудовий аромат. Закривши очі, Зедд понюхав квітку і причепив її собі на груди. Поспішати було не варто.
Не можна турбувати чаклунку в такому стані.
Через відкриті двері долинув черговий вибух прокльонів, і той, на чию адресу вони були спрямовані, був нарешті спійманий для екзекуції. Почувся удар, нанесений, по всій ймовірності, обухом сокири, і порушник спокою вилетів в дверний отвір. Маленька, суцільно покрита кістяною бронею тваринка хляпнулась спиною на землю прямо біля ніг чарівника. Вона гарчала і клацала зубами, загрібаючи повітря пазуристими лапами. Ні сокира, ні удар об землю їй, здавалося, анітрохи не пошкодили.