Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
Те, як вона орудувала мечем, замахуючись зверху і збоку, залишало її відкритою для прямого колячого удару. Річард швидко провів таку атаку. Одразу ж він зумів вдарити Ліліану в живіт, але випад, який повинен був вразити її, лише ковзнув убік. Вона була захищена. Ліліана користувалася якоюсь незрозумілою йому магією захисту.
Річард видихався і бився тільки за рахунок гніву і люті магії. А у неї навіть дихання не збилося.
— Ти не можеш перемогти, Річард! Я все одно отримаю тебе.
— Але
— Я отримаю свою нагороду.
Річард пірнув за стовбур, чудом вислизнувши від удару, від якого в різні боки полетіла деревна кора. — Якщо ти допоможеш Володареві звільнитися, він поглине весь світ живих!
— Ти думаєш? Так ти не правий. Він нагородить тих, хто йому служить. Він дарує мені те, що ніколи не зможе дати Творець. Річард атакував її, але безуспішно.
— Він бреше! — Її клинок просвистів у нього перед носом. Ліліана наступала спокійно, неквапливо і невтомно.
— Ми домовилися. І я скріпила угоду клятвою.
— І ти гадаєш, що він стримає слово?
— Приєднуйся до нас, Річард, і я покажу тобі славу, яка чекає тих, хто служить йому. Ти зможеш жити вічно.
Річард скочив на скелю.
— Ніколи!
Ліліана подивилася на нього з холодною неупередженістю.
— Я думала, мене це потішить, але, по-моєму, мені починає набридати.
Вона витягнула руку. З долоні зазміївся, вигинаючись, язик полум'я, але не такий, як раніше.
Цей вогонь був чорним.
Замість вогняної теплої кулі утворився згусток темряви, чорної, як нічний камінь, як шкатулки Одена, як вічна погибель. В порівнянні з ним тьмяне світло місяця видався сонячним сяйвом.
Річард зрозумів: це Магія Збитку.
Ліліана жбурнула чорний вогонь в камінь у нього під ногами. На місці удару утворилася порожнеча. Та частина, на якій стояв Річард, звалилася, дерева у нього за спиною, зрубані так само, як скеля, з гуркотом попадали.
Річард не втримався і впав з уламка скелі. Приземлившись на руки, він миттєво перекотився на спину, подивився вгору і ахнув.
Ліліана стояла прямо над ним, піднявши меч обома руками. У напрямку погляду він зрозумів, що вона збирається відрубати йому ноги. Річард застиг, заворожено дивлячись, як опускається її клинок.
Нічого не вийде. Потрібно терміново придумати щось, інакше він загинув.
Її меч здавався неясним і розмитим в місячному світлі. Річард розслабився, даючи волю своєму внутрішньому «я», своєму дарові. Він прийме його як належне, інакше помре. Це його єдиний шанс. Він знайшов у своїй душі острівець спокою і підкорився призиву.
Він побачив, як Меч Істини пішов вгору. Пальці його побіліли від зусилля. У темряві ночі меч засяяв білим полум'ям.
З усієї сили він увігнав шиплячий меч у тіло Ліліани, прямо знизу.
Вістря перерубало їй хребет і вийшло між лопаток. Ліліана обм'якла. Тільки його меч не давав їй впасти.
Її рот розкрився в подиві. Меч випав у неї з рук і встромився в землю.
Широко відкриті світлі очі дивилися на Річарда.
— Я прощаю тебе, Ліліана, — шепнув він.
Її руки затремтіли, очі наповнилися жахом. Вона спробувала щось сказати, але з рота ринула кров.
Пролунав оглушливий тріск, як від удару блискавки, тільки замість спалаху світла по лісі пронісся згусток непроглядної темряви. У Річарда завмерло серце. Темрява зникла. Знову світив місяць, а Ліліана була мертва.
Річард зрозумів — Володар забрав її.
Раніше він викликав білу магію меча свідомо. Тепер він зробив так, як його вчив Натан, і дозволив своїй інтуїції, своєму дарові, викликати її. Для нього виявився великим сюрпризом і миттєвий прихід білої магії, і те, що він викликав її неусвідомлено.
Щось всередині нього само знало, як можна протистояти ненависті Володаря, яка клекотіла в Ліліані. Річард був вражений тим, що трапилося. Витягуючи з тіла меч, він подивився на лежачу Ліліану. Але ж він так на неї розраховував.
Довірився їй.
Поступово до Річарда дійшло, що для нього як і раніше нічого не змінилося: він, як був, так і залишився з нашийником і без найменшого уявлення, як від нього позбутися. Добре, з нашийником чи без, але він повинен пройти утримуючий його бар'єр. Спочатку треба повернутися до Палацу і забрати речі, а вже потім він відшукає спосіб подолати невидиму перешкоду.
Витираючи клинок об одяг Ліліани, Річард згадав, як меч лежав посередині галявини, на пристойній відстані від нього. Якимось чином йому вдалося закликати і меч і магію. Меч прилетів по повітрю прямо йому в руки.
Річард поклав меч на землю і спробував закликати його магією. Злість, гнів і лють охопили його, як звичайно. Витягнувши руку, Річард побажав, щоб меч прийшов до нього. Меч залишився спокійнісінько лежати на землі. Як Річард не старався, йому не вдалося зрушити меч ні на йоту.
Розсерджено хмикнувши, він сунув меч у піхви. Піднявши зброю Ліліани, він зламав клинок об коліно. І тут він побачив щось біле.
Білі кістки в місячному світлі — ось і все, що залишилося від розрубаного тіла. Тут лежала тільки верхня частина. Спочатку Річард подумав, що решта розтягнули звірі, але потім знайшов трохи осторонь і другу половину. Поділ білої сукні, що підходив до того, що збереглося на верхній половині тіла, все ще прикривав кістки ніг.
Річард опустився на коліно, щоб розглянути останки. Звірі не чіпали їх. На кістках не було й сліду зубів.