Дві хвилини правди
Шрифт:
Це була нагода ще раз подати руку Мії. Дан так і зробив. Її долоня була прохолодною й сильною… Несподівано промайнула думка: якби відчути її на своїй спині - якою б вона стала? М’якою? Теплою? Невагомою? Чи залишила б подряпини? В шлунку щось запекло, спустилося нижче. Дан розлютився, ледь не плюнув собі під ноги. Клята офіціантка. Каліка!
Вони побрели до авто. В траві голосно дзюркотіли коники.
Дорога…
ДВІ
…Ось уже понад рік він майже не читав газет. Хіба що іноді отримував «лінки» від друзів з різноманітними новинами культури. Політика його більше не цікавила.
Ізолював себе від всього цього цілком свідомо і зовсім не шкодував, адже в голові значно посвітлішало.
Однак нещодавно, слухаючи по радіо виступ якогось чергового патріота, - з тих, хто, розбуджений посеред ночі ладен виголосити цілком пристойну промову, якою решту свідомих громадян аж до кісток пройме, - відчув, що в його просвітленій і вже майже аполітичній голові назріває певне почуття, котре можна було б охарактеризувати коротким словом: «досить».
Тобто, подумалось йому, башта зі слонової кістки (навіть якщо ця башта - в десятиповерховому вулику) - річ добра, але з неї колись треба вибиратися. Можливо, це «колись» настане не так скоро. Але неодмінно настане. Йому спало на думку, що інтелігенція, як і годиться будь-якій інтелігенції в будь-якому куточку світу, дуже довго відмивається від лайна.
Ще б пак! На те вона й інтелігенція. Вона ж не може просто так підібрати з землі окуляри, знайти свій капелюх і рушити далі в брудному одязі! Це їй не личить…
Кілька років тому він і подібні до нього надто голосно кричали і надто щиро вірили. Адже інтелігенція схильна до віри у порядність та справедливість (за те її у всі часи і лущать, мов горішки).
Наївна інтелігенція гадала, що скоро прийде хороший дядечко і одразу принесе щастя на лопаті. По три кілограми - кожному.
Лопата і справді з’явилася. І на кожного з неї таки висипалось три кілограми… відбірного лайна.
Що в такому випадку робити інтелігентові?
Він не кидається бити пику, не галасує, не викликає міліцію. Він розгублено заклякає - так, як і стояв. Із роззявленим ротом.
А потім понуро бреде додому. Може навіть поплакати дорогою…
Він повільно знімає забруднений одяг. І починає відмиватися.
Відмивається, варто зазначити, ретельно і довго. Адже лайно, в котре тебе вмочили, досить липке. До того ж треба оговтатися і від несподіваного розпачу. А цей процес - ще довший.
Спочатку вода буде текти по обличчі, змішуючись зі слізьми (інтелігенти часом бувають дуже вразливими). Але згодом він і сам не помітить, як почне щось тихо наспівувати (інтелігенти часом наспівують, приймаючи душ).
А потім брудні потоки зміняться на чисті. І він зрозуміє, що нарешті відмився.
І… почне приходити до тями. Цей процес також триватиме довго - рік, два, можливо, навіть три… Але минеться і він.
І тоді він почне одягатися. В чисте. І знову неквапливо. Але це «одягання» нагадуватиме кадри з фільму зі Сталлоне, де герой з приємною посмішкою підперезується двома патронташами, прилаштовує за плечима вогнемет і робить останній штрих: накладає на дві виголені щоки «бойову розмальовку» імені племені мумба-юмба.
«І ось тоді, - подумав Дан, - ми більше не кричатимемо на майдані.
Ми будемо просто йти.
Мовчки. І довго.
Так само довго, як і відмивались…»
Він не помітив, коли задрімав. Просто відключився, як йому здалося, хвилин на десять. А коли від голосу Івана розплющив очі, то злякався, що спав із відкритим ротом. Може, ще й хропів?
Він скоса поглянув на сусідку і заспокоївся думкою, що вона не могла чути його сопіння. А парочка попереду надто захопилась розмовою.
– Ми перебуваємо в стані очікування. Найнеприємнішому, до речі, з усіх людських станів, - говорив Іван.
– Це ніби набирати в гумову кулю воду з-під крана. Стоїш, тримаєш її. Тупо чекаєш, поки вона наллється «під зав’язку». А гума лише розтягується й розтягується. Ось такий паршивий стан. До тієї миті, доки ця чортова гума лусне. Так от. Ми перебуваємо в стані очікування і спостереження.
– Не найкраща позиція. Інтелігентська… - промимрив зі свого сидіння Дан.
– А у нас немає вибору!
– відказав Іван і додав: - І сенсу щось робити… Хіба що, ось так…
Він кивнув на дорогу, що стрімким потоком мерехтіла за вікном.
– … красти помідори?
– саркастично кинув Дан.
Вони замовкли.
Дан згадав, як кілька років тому із почуттям радісного захвату стояв у мільйонному натовпі посеред центрального майдану. Він знав, що це лише перший етап, на якому базується будь яка революція, етап «підйому мас», на зміну якомумає прийти другий - коли «у верхах» почнеться перерозподіл влади. Але розмах другого етапу не мав ніяких меж і ніякого здорового глузду. І такі, як він, як Єва, як тисячі інших опинилися на дні величезного розпачу.
Не залишалося нічого іншого, як іронізувати над тим пафосним протистоянням посеред зими, і над самим собою. І в черговий раз упевнюватися, що нічого не може змінитися, доки влада, мов піч, наб’ється доверху вуглем і задихнеться від власного чаду. Сконає. Згасне сама собою. І прийде хтось інший. Зовсім інший.
«Хіба що - месія…» - посміхнувся Дан зі своїх думок і помітив, що офіціантка посміхнулась у відповідь.
«Ото дурепа…» - подумав Дан.