Дві хвилини правди
Шрифт:
– Так, - погодився він, поставив пензель у слоїк і подивився на неї.
– Ви не підкинете мене? Недалеко. Я бачу, ви на колесах.
– Недалеко - це куди?
– розчаровано запитала Єва.
– Я не таксист.
– Звісно, таксі тут не ходить… - погодився він.
– А «не далеко» означає до тої зупинки, де сільський маляр та столична леді зрозуміють, що таке свобода.
Єва поморщилась:
– Які романтичні маляри мешкають в цьому глухому куті!
– Ви почали кокетувати. А це означає, що - серйозно.
– Кокетувати? З вами? Помиляєтесь. Ви що - психолог?
– засміялась вона.
– Не без того! Природа спонукає…
Вона чомусь не могла відійти, перервати цю порожню балачку, сісти в авто, біля якого її чекав Дан.
– Місто вичавлює з людини всі соки, - вів далі він.
– А природа - то зовсім інше. І дорога також. Зникають застійні явища в мозку. Я вам просто заздрю. Маю право?
– Авжеж.
Вона подумала про офіціантку на задньому сидінні свого авто і про те, що день та настрій стають дедалі божевільнішими. Певно, це так впливає присутність Дана, міркувала вона. Був би з нею Юрій Петрович чи Стас - усе було б інакше.
Вона хитнула головою:
– Заздрість - погане почуття. Я вас звільняю від неї. П’ять хвилин на збори вистачить?
Йому залишилось дофарбувати дві дощечки… Він зробив це швидко. І розпрямився. Поглянув на неї.
Вона зітхнула з полегшенням - він був ЗОВСІМ не схожий на перше видіння. Зовсім. Він кинув брудну вітрівку на слоїк з фарбою. Ретельно витер руки. І посміхнувся їй у відповідь. Адже Єва сама не помітила, як заусміхалася. Ні, навіть сміється! Ні, навіть - регоче, мов божевільна…
Біля авто так само корчився Дан.
Бабця виглянула з темного напівкруглого отвору церкви і собі не втрималась від посмішки. Беззубої, беззахисної, дитячої.
– Так не буває?
– сказав він.
– Я про це щойно подумала, - відповіла Єва.
– Значить - буває!
– кивнув він і простягнув їй руку, - Іван.
Все ще сміючись, вона назвала себе і додала:
– А там - Дан.
Вони пішли до авто.
– Підкинемо людину, - сказала Єва.
– Авжеж, - сказав Дан, простягаючи руку.
– Сідайте тут.
Він відчинив перші дверцята.
Коли Дан влаштувався на задньому сидінні, офіціантка вже прокинулась і без найменшого подиву дивилась на четвертого супутника.
Єва натисла на газ. Авто повільно від’їхало від маленької церкви.
Дорога…
ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). ІВАН
…Часом здається, що живеш в майстерно зробленій залізобетонній кульці за непроникними стінами. Із вмонтованими в стелю камерами, котрі фіксують кожен твій порух. Добре, якщо ти цього не помічаєш. Добре, якщо ти ВДАЄШ, що не помічаєш, Добре, коли і справді - не помічаєш. Тоді життя здається прекрасним!
Але варто лише усвідомити залізобетонність, котра оточує тебе з усіх боків, як ти перетворюєшся на божевільного і починаєш шалено гамселити у стіни - «випустіть мене!». Навіть якщо на протилежному боці від тої стіни, в яку ти до першої крові б’єшся головою, - лежить розкішна коханка, очікуючи, поки ти переказишся. Стоїть стіл із екзотичними фруктами, вином, романтичними свічками. Грає твоя улюблена музика, а по відику крутиться твій улюблений фільм. І все це виразно промовляє: «Ляж і ніколи не вставай! Там, куди ти рвешся, - все те саме! Навіть гірше, - бо не буде стола, свічок, кіно та дивану! Там ти будеш беззахисним перед новизною. Ти здохнеш, не впораєшся. Ляж, доки ще є така можливість. Поглянь, як мирно палають романтичні свічки, як на тебе чекають у теплому ліжку, як музика умовляє зануритись у це все на… йєлав сабмарин… йєлав сабмарин… йєлав сабмарин…».
Чим довше мелодія грає - тим шаленіше ти б’єшся у стіну! Тобі потрібен лише один ковток повітря. Один ковток. Можливо, згубний…
Ти міцніше кусаєш губи. Ти вперто не хочеш оглядатися. Навіть не те, що не хочеш - твоє буття вже не підпадає під поняття бажань чи небажань. Ти вже одурів, думаючи лише про цей ковток. Тобі байдуже, що на столі стоїть їжа та питво.
Байдуже, що каже та, яка лежить на дивані у привабливій позі, сподіваючись, що ти - жартуєш. Тобі байдуже: нехай тебе винесуть звідси, мов Едмона Дантеса в мішку з небіжчиком. Нехай хоч так! Аби відчути, яка холодна вода, яке свіже повітря, який величезний, ні з чим не порівняний цей ковток.
А можна все життя простояти ось так - тихо колупаючи стіну…
…Було вже близько четвертої. По обох боках дороги все ще тягнулися соняшникові лани, обабіч стояли фури з кавунами, і де-ні-де - острівці стихійного продажу помідорів. Помідорами наповнювали відра на кульгавих табуретках. Біля них сиділи бабці, вигрівалися на сонечку в очікуванні на те, що хтось зупиниться. Часом біля такого відра взагалі ніхто не сидів. Тоді було зрозуміло, що торгує овочами дідок, котрий завіявся чи то «до вітру» в зарості, чи то в найближчий придорожній шинок.
– Хочете помідорів?
– запитала Єва.
– Сто років не їв таких помідорів! Це ж - «бичаче серце»!
– зрадів Дан.
Єва зупинилася біля табуретки з відром. Як на гріх, біля неї нікого не було.
Посигналила. Нікого.
Всі четверо повилазили з машини.
– Дівчатка - наліво, хлопчики - направо… - скомандувала Єва.
Мія випросталась, потягнулась; її червона спідниця коливалась довкола ніг, як прапор. Вона посміхнулась Дану і легкою ходою пішла через дорогу.