Дві хвилини правди
Шрифт:
Офіціантка принесла тацю з тарілкою салату для Єви і коньяк.
Виставила все на стіл. Зробила в повітрі жест: вказала на чарку і намалювала в повітрі коло: «Це - все?» Посміхнулася. Посмішка взагалі не сходила з її обличчя.
– Як тебе звати?
– запитав він.
Її рука смикнулася за блокнотом і олівцем, котрі стирчали з кишеньки фартушка… але несподівано вона зробила інше.
Оглядаючись на двері, перевернула на темне відполіроване дерево столу сільницю і уважно подивилася на Дана. Він відвів погляд -
Він уявив, що спілкується із собакою і одразу ж засоромився цього порівняння.
– То як?
Вона розрівняла висипану сіль, почала щось виводити на ній пальцем. Пальці у неї були тонкі, з короткими видовженими нігтями. Він стежив за рухом вказівного і прочитав: «С-о-л-я».
– «Соля» - це «Соломія»?
– перепитав.
Вона закивала і змахнула сіль зі столу. Він подумав, що розсипана сіль - погана прикмета…
Повернулась Єва. Сіла, почала прискіпливо оглядати інгредієнти салату, розгорнула виделку і ніж, оглянула і їх. Протерла серветкою. Почала їсти.
Дан механічним рухом потер долонею місце, де залишилися білі крупинки.
– Її звати Соля, - сказав він.
Єва, жуючи, кивнула.
Офіціантка, виконавши свої обов’язки, не пішла, а сіла за найдальший столик, освітлений сонцем, підставляючи обличчя під промені. Очі її були заплющені.
– Як кицька… - сказав Дан.
– Що?
– не зрозуміла Єва.
– Кицька… - повторив Дан, вказуючи очима на офіціантку якраз в ту мить, коли вона несподівано поглянула в його бік. Халепа!
Дівчина посміхнулася. Але так, що Дан здивовано зморгнув… Неприємне відчуття від її вбогості вмить розвіялося. Навпаки. Йому стало весело і цікаво від того, що зовсім не обов’язково щось говорити вголос, і зовсім не обов’язково, щоб це чула Єва чи хто-небудь інший. Від цієї думки він збадьорився. Такого в нього ще не було! Такої гри. Відпив з чарки і знову впіймав погляд дівчини. Це було не складно, адже вона час від часу насмішкувато поглядала в його бік. Дан замислився, що б таке придумати і безгучно ворухнув губами: «Розпусти коси!» Зрозуміє - не зрозуміє?
Вона простягнула руку до палички, що стирчала в жмутку волосся, витягла її. Змахнула головою. Світле волосся розсипалось по плечах…
Дану чомусь стало соромно. Дурний, хлоп’ячий вчинок! Але ж вона не відмовилась, не зробила вигляд, що не розуміє, не округлила в обуренні очі. Просто - підкорилася. І цього ніхто не помітив!
«Я диригент німої ляльки… - подумав Дан, - Треба продовжити. Цікаво, а якби попросити її… скажімо - ги-ги!
– розсунути ноги…»
Єва сиділа поглинута споживанням салату. Порція досить велика. Час є.
Але він не наважився на більше, ніж просигналізувати: «Що ти тут робиш?» - і одразу замахав головою, мовляв, не цікаво. Та й вона не зможе відповісти! І послав навздогін інше, майже скоромовкою: «Якщо ти мене розумієш, розстібни ґудзик на блузці!» - і завмер в очікуванні.
Вона хитро поглянула в бік чоловічого столика - адже за ним сиділи й ті, що так само не зводили з неї вже хмільних очей - і невимушеним жестом розстібнула на блузці верхній ґудзик. Але яка при цьому була посмішка!
То ось які офіціантки водяться в придорожних забігайлівках!
Маленька хтива лялечка. Мабуть, найбільша курва в селі. Він сміливіше ворухнув губами: «Наступну!»
Вона опустила руку за край столу і звела всі пальці в кулак, відігнувши лише середній.
Дан засміявся. Єва здивовано зиркнула на нього.
– «Тихо сам із собою»?… - іронічно посміхнулась вона.
Дан стенув плечима і прикрив обличчя рукою. Він не хотів, аби Єва здогадалася про їхню гру.
– Як ти гадаєш, що тут може робити ця панянка?
– байдуже запитав він.
– Офіціантка?
– Ага…
– А що вона може тут робити? Живе. Працює. А ще… Ймовірно, підробляє на… трасі, з далекобійниками. Бачив, яка в неї хтива посмішка. А, що? Хочеш спробувати?
– З мене досить, - сказав він.
– Просто цікаво. Вона не схожа на місцеву.
– От як тебе, бідаку, зачепило. Добре. Сиди тут. Я ж твоя добра фея… - Єва підвелася.
– Ти куди?
– знітився він.
Ще не вистачало, аби вона пішла з’ясовувати у дівчини подробиці біографії.
– Не переживай! Все буде «ок». Твоя німа красуня лишиться незайманою, принаймні, мною. Вважай, в мені прокинулась професійна цікавість.
Вона підвелася і рушила всередину кав’ярні.
Офіціантка з тривогою поглянула вбік клієнтки. Він заспокоїв її жестом: не переймайся, все було смачно. І додав: «Тобі тут добре?»
Дівчина відвела погляд.
Чомусь він згадав, як вчора стояв під дощем і мріяв про всесвітній потоп. Тоді б змило і цю кав’ярню… І цю нещасну в червоній спідниці. А навіщо їй жити? Заради чого?
Повернулась Єва. Очі її блищали. У неї завжди блищали очі, коли вона дізнавалася щось цікаве про те, що не стосувалося роботи і не вимагало особливих зусиль.
– Отже, слухай,
– Я поговорила з хазяйкою. Вона тут куховарить. Коротше. Ціпа прибилася до неї приблизно півроку тому. Просто йшла трасою і завернула сюди. Поїла і не змогла розрахуватися. Попросилася помити посуд. Спочатку працювала на кухні, а потім господиня перевела її до так званого «залу». Бо дівка красива і приваблює клієнтів. До того, ж чудово читає по губах. І… приносить непогані чайові. Звідки вона, господиня так і не зрозуміла. Каже, що десь з міста причалапала. Живе поруч, он в тій прибудові. Хазяйка нею вельми задоволена. Справила їй цю спідницю. От така історія.