Дві хвилини правди
Шрифт:
Знову почався дощ. Спочатку дрібний. А потім з неба посипались доволі крупні виноградини. Єва з’їхала на узбіччя і зупинилась.
– Все. Набридло! Перечекаємо…
Виноградини стукали по даху авта, розбивалися об скло та засліплювали дорогу.
Тиша, сповнена цим стукотом, здавалася ще тихішою, точніше - затишнішою. Ніби вони сиділи на дні глибокого урвища.
Дан відкинувся на сидіння і знову, як минулого ранку,
Він оглянув пасажирів. Всі сиділи мовчки і, здається, відчували те саме.
– Ніби кінець світу… - посміхнулася Єва.
– Лишається хіба що сповідатися…
– Ага, - сказав Дан.
– Помідори ми вже крали.
– До речі, не найтяжчий злочин.
– А хіба у вашому арсеналі є тяжчий?
– спитав у Єви Іван.
Єва замислилась:
– М…м…м… А ви вже готові виконати місію сповідальника?
– Принаймні, я можу вислухати, - відповів Іван.
– Мені доводилося це робити.
– Так, я ж забула… - сказала Єва.
– Ми забрали вас зі святого місця…
– Немає над чим іронізувати. Майже всі люди є не-вис-лу-ха-ни-ми… - він сказав це чітко, розбиваючи слово на склади.
– І в цьому їхня найбільша проблема.
– Я не бачу в цьому проблеми, - відказала Єва.
– Я, наприклад, втомилася від розмов. І від того, що щоденно мушу когось вислуховувати, відповідати, а ще гірше - заспокоювати.
– Просто це не ті розмови… - продовжив Іван.
– У кожного є що розповісти. Але не у кожного є - кому. Краще - незнайомим. Тому ми так радо балакаємо в потягах… Адже знаємо, що за кілька годин не побачимо одне одного…
– У мене немає
– вперто промовила Єва.
– Я завжди кажу те, що думаю!
– Навряд чи… - сказав Іван.
– А не пішов би ти… під дощ?
Це пролунало досить незлісно. Єва витягла з кишені пачку цигарок, відчинила віконце, в яке одразу влетіло вологе повітря, - ніби мокрою ганчіркою хльоснуло по щоках. Єва закрила віконце, сховала цигарки.
«Е-е, подруго…» - подумав Дан.
– Ви… ти… виженеш мене під цю зливу?
– звернувся Іван до Єви.
Данові стало ніяково, ніби він підслуховував. У нього з’явилося чітке відчуття, що те, про що вони говорять, - лише збурювання повітря. А справжню розмову почути неможливо.
Він поглянув на свою сусідку. Та сиділа з замріяним обличчям, споглядаючи каламутне скло. І Дан із жалем подумав, що вона не чує дивовижного звуку падаючих виноградин і цієї всесвітньої тиші. Але й, слава Богу, не є свідком цього недоречно-ідіотського флірту.
Єва стенула плечима.
ДВІ ХВИЛИНИ ПРАВДИ (зупинка в дорозі). ЄВА
«Господь
– До якого вас терміналу? Далеко зібралися?
– запитав, повертаючись до неї, водій.
Єва невизначено похитала головою. Не буде ж вона вдаватися до пояснень, що вирушає до Амстердама, звідти - через Сінгапур до Куала Лумпура, а вже потім - на Лангкаві!
Тобто, на інший край світу: де тепло, де світить сонце і, як повідомляли в програмі новин, - тридцятиградусна спека.
Так далеко вона ще не їздила ніколи. Так далеко і - сама…
Місто було сіре й порожнє, проте на аеровокзалі тривало бурхливе життя. І людей було багато, як ніколи. Попереду ще купа свят - Різдво, Старий Новий рік, Водохреще.
Щохвилини оголошували відліт літаків. До Рима, Риги, Відня, Парижа, Праги, Осло, Афін. Куди лише не виїжджали! Головним чином - «наші». Це легко було вирахувати за вбранням жінок.
Хутро, дублянки, чоботи на високих обцасах, золоті прикраси, яскравий макіяж. Єва посміхнулася: горе-мандрівниці! Мабуть, вирушають уперше. Ще не куштували пригод, коли на твою леопардову шубку десь на затишній закордонній вуличці летить пакетик з олійною фарбою. Іноземки в порівнянні з ними виглядають, як справжні бомжихи!
Єва теж нагадує сама собі опудало: потерта вельветова куртка, джинси та розтоптані (тому й зручні!) замшеві чобітки.
Все одно доведеться викинути…
Всю дорогу до Нідерландів вона проспала. Навіть очей не розплющила, коли стюардеса сама відкрила її столик і поставила на нього коробку зі шматком ще теплої піци та салатом. Їсти не хотілося. За три години перельоту до батьківщини «червоних ліхтарів» і тюльпанів вона зовсім не зголодніла.
Вийшла по довгій «кишці» в просторий зал аеропорту і досить вправно знайшла потрібний для пересадки «гейт», хоча довелося довго