Два денних рейси
Шрифт:
Відповідь цілком задовольнила Хаблака, і він запитав:
— А інші? Кажуть, у Загорулько вистачало залицяльників…
— Галина Петрівна жінка серйозна.
— І все ж ви не відповіли на моє запитання.
— А, власне, що сталося? Чому це міліція зацікавилась Галиною Петрівною? Не бачу підстав…
— Я вам поясню трохи згодом, — пообіцяв Хаблак.
— Мені б не хотілося… Знаєте, за своєю професією мушу зустрічатися з багатьма людьми. Набачився всього й всяких. І трохи розуміюся на человєцех. А він — з достойних…
— Бачу,
— Ну, що ви! — образився Кучковський. — Тут усякі є. От у мене сусід поруч живе, — кивнув на стінку, — пройдисвіт і сучий син, з першого погляду видно.
— Краще повернемося до достойних, — посміхнувся Хаблак. — Ви почали…
— Так, про Валерія Павловича.
— Як його прізвище?
— Загуменний.
— Вчитель?
— Здається, ви непогано поінформовані.
— Вчитель з Києва?
— Так.
— Він ще тут?
— Ну, що ви. Разом з Галиною Петрівною й поїхав, одним поїздом.
— І як складалися в них стосунки?
— Я ж казав: Галина Петрівна жінка серйозна.
— А Загуменний?
— Закохався по вуха. Людина вже в роках, а як хлопчисько.
— Ревнував?
— До першого телеграфного стовпа.
— Може, погрожував?
— Несамовитий він якийсь, — несхвально відповів Кучковський. — На мене вовком дивився. Звичайно, людина інтелігентна, за барки не брав, а от поглядом розстрілював.
— Від поглядів до діла…
— І не кажіть, я знаю людей, буває все.
— Гадаєте, міг піти на злочин?
— Я цього не казав.
— Але натякнули.
— Просто колись випадково почув розмову.
— Між ними?
— Знаєте, якось незручно. Розмова не для чужих вух. І я випадково…
— Ви не уявляєте, як це важливо!
— Ну, якщо так… Чесно кажу, зовсім випадково… Загуменний он у тому будинку мешкав, — вказав на садибу мало не навпроти. — Повертаються вони увечері, в кіно ходили, зупинилися на вулиці, за два кроки, а я під деревом сидів. Ну, й почув… Він каже: не віддам тебе нікому, це нічого, що заміжня, бачу, чоловіка не дуже любиш, а більше за мене ніхто не кохатиме. — Кучковський відсунув охололу яєчню, вів далі зневажливо: — Ось так і каже, людина доросла, розумна, а дурниці меле. Як хлопчисько… Потім зовсім розпалився. Без тебе, мовляв, нема життя. Ну, й слова всякі, як і належить у таких випадках. Збоку аж неприємно слухати. Мовляв, як подумаю, що до чоловіка повертаєшся, задушив би власними руками. Теж мені, новоявлений Отелло з’явився. Достойний чоловік, учитель, і такі слова…
— Так і сказав, що задушив би? — перепитав Хаблак. — Ви точно чули?
— Для чого мав би вигадувати?
— Коли відбулась ця розмова?
— Як коли? Вночі, темно вже було…
— Якого числа?
— Знаєте, тут на курорті всі числа переплутались.
— Задовго до від’їзду Загорулько?
— А-а, ось ви про що! Ні, за день чи два. Певно, за день. Наступного вечора я проводжав їх. В одному вагоні їхали “Євпаторія — Київ”, цей вагон у Сімферополі до поїзда чіпляють.
— І як Загуменний?..
— Коли? Тоді вночі чи в поїзді?
— І там, і там.
— Тоді вночі Галина Петрівна тільки посміялася з нього. Я б образився, а з Загуменного — як з гуся вода. Перед від’їздом веселий був.
— Це коли ви прощалися?
— Квіти на вокзалі купив. І пляшку шампанського. Ми цю пляшку в купе розпили. Від’їзну, так би мовити.
— От що, Георгію Івановичу, напишіть все, що розповіли. З подробицями.
— Може, поясните, чому виникла така потреба? Хаблак повагався трохи, проте вирішив не критися. Зрештою, в цьому не було необхідності.
— Двадцятого липня Галину Петрівну знайдено вбитою на дніпрових схилах у Києві, — пояснив. — Злочинець задушив її.
Кучковський випустив виделку, обличчя в нього витягнулось і потемнішало.
— От воно що… — прошепотів. — Невже рука піднялася?
Хаблак зробив невизначений жест.
— Поки що ніхто не може твердити…
— Він погрожував їй!
— От ви й напишіть про це. Про все, що бачили й чули.
Кучковський важко підвівся й тут же знову сів.
— Не віриться, — сказав глухо. — Таку жінку! Але ж Загуменний закохався в неї…
Хаблак дістав з кишені ручку.
— Папір маєте?
Кучковський безнадійно махнув рукою й пішов по папір.
Він писав, а Хаблак думав. Здається, вони натрапили на слід. Зараз він дізнається в паспортному столі адресу Загуменного. Той мешкав у двадцять шостому номері, мусив прописатися, отже, адресу його в Євпаторії зафіксовано. Не біда, коли й ні. Вже завтра вони матимуть змогу знайти його в Києві, так, завтра, бо сьогодні вечірнім рейсом треба повернутися. В Євпаторії зроблено все, що треба.
Зовні Загуменний нагадував трохи вже підтоптаного, але все ще сильного й здорового лева. В чуприні сивина, та волосся густе, ціла грива. Риси обличчя крупні, немов вирубані розмашистими ударами сокири. Кошлаті брови нависли над глибоко посадженими очима, прикривають їх, — іноді навіть важко вловити, сміються вони чи серйозні. Обличчя в глибоких, наче борозни, зморшках, проте, певно, вони були і замолоду у Валерія Павловича й виникли як наслідок звички мружити очі й міцно стискати губи.
Одягнутий Загуменний у колись модний, але вже трохи потертий костюм з дорогої матерії. Свіжа, добре випрасувана сорочка, акуратно зав’язана краватка. Сидить, опустивши голову, дивиться на співробітника спідлоба, постукуючи великими пальцями по коліну. Либонь, нервує, бо пальці ледь-ледь тремтять. Інший би не помітив цього, та в Хаблака око досвідчене.
Розмова вже з чверть години майже ні про що. То Дробаха запитає якусь дрібницю, то Устимчик. Сидять, ніби їх не цікавлять відповіді і вони запитують лише тому, що якось треба підтримати бесіду: мовляв, і цей виклик у міліцію, і дрібні запитання — формальність чистої води, ще одне-два, так, для порядку і — пробачте за те, що потурбували…