Два денних рейси
Шрифт:
— Сподіваюсь, — раптом не витримав Загуменний, — ви викликали мене зовсім не для того, щоб дізнатися про дрібниці мого побуту. Чи не так?
— Приємно розмовляти з розумною людиною, — розцвів посмішкою Хаблак. — Та все ж запитуватимемо ми. Отже, як вам відпочивалося? Де проводили відпустку?
— В Євпаторії.
— Коли повернулися?
— Кілька днів тому.
— Точніше.
— Це має принципове значення?
— Я ж попереджав: запитуватимемо ми.
— Двадцятого липня. Та для чого це вам?
— Ми ж
— Пробачте, але я не відповідатиму на жодне запитання, поки ви не припините цю гру в кота й мишку. Я хочу знати конкретно й точно, чого від мене треба.
— Бач, який нетерплячий, — втрутився Устимчик. — Всьому свій час.
— Можна було б і ввічливіше, — глянув на нього Загуменний. — Я завжди вірив, що в міліції працюють культурні люди.
— Сподіваюсь, не зневіритесь, — сказав Дробаха. Він докірливо скосив око на Устимчика й вів далі рівно, м’яко: — Справа в тому, Валерію Павловичу, що ми просили б вас допомогти нам в одній справі: ви знайомі з Галиною Петрівною Загорулько?
Жодний м’яз не ворухнувся на обличчі Загуменного. Відповідь була точною й твердою:
— Так.
— Де ж ви з нею познайомились?
— В Євпаторії. Під час моєї нинішньої відпустки.
— Чи не могли б ви розповісти нам про стосунки з нею?
— Власне, чого ви хочете?
— Як познайомились, коли. Може, вона вам або ви їй подобались?
— Яке це має значення?
— Іноді в житті все так переплітається, що й міліцію цікавлять такі речі.
— Гаразд. Я розповім вам усе чесно. Лише з умовою, щоб це не вийшло звідси. Я нічого не боюсь, але їй, може, будуть неприємності. Так от, Галина Петрівна мені сподобалась, я навіть сказав їй про це. Більше того, запропонував руку й серце, знаючи, що вона заміжня. Одержав відкоша. На жаль… Ось і все.
— Приїхали до Києва разом з нею?
— Так. Радів, що бачу її, і сумував, що востаннє.
— Хто зустрічав її на вокзалі?
— Ніхто. Тут ми попрощались. Галина Петрівна хотіла, щоб я пішов. Сама лишилась на вокзалі, щоб закомпостувати квиток. Більше ми не зустрічалися.
— І ви поїхали додому?
— Так. Тролейбусом.
— Коли повернулись, нікого не зустріли з сусідів, знайомих?
— Може, когось і зустрів, зараз не пригадую.
— А потім де були цього дня?
— Ніде. На душі важко, провалявся на дивані до вечора.
— І нікуди не виходили? Ні з ким не зустрічалися?
— Ні. Але для чого все це вам?
— А може, кинемо придурюватись? — запитав Устимчик. — Може, все ж говоритимемо правду?
Загуменний здивовано звів брови:
— Які у вас є підстави брати під сумнів правдивість моїх слів?
Хаблак поклав перед Загуменним фотографію, зроблену на місці злочину.
— Впізнаєте?
Загуменний взяв фото, уважно роздивився, відклав.
— По-моєму, ця фотографія повинна більше цікавити вас, — сказав спокійно. — Це ж по вашій лінії.
—
— Жартуєте… Я криміналістикою ніколи не займався.
— І гвалтуванням також?
— Я попрошу вас!..
— І я попрошу… То ви категорично твердите, що не знаєте цієї жінки?
— Дозвольте… — Загуменний ще раз узяв фото, уважно роздивився. Раптом обличчя його скривилося, пальці затремтіли, випустивши знімок. — Не може бути… Галина Петрівна? Вона?
Хаблак кивнув. Дробаха уважно стежив за кожним рухом Загуменного. Устимчик дивився на нього переможним поглядом.
— Ви останній із знайомих Загорулько, — сказав Устимчик, — які бачили її живою. Вона писала чоловікові, що ви залицялись до неї. Того ж дня, коли ви разом повернулися з Євпаторії, Галину Петрівну згвалтували й вбили на дніпрових схилах. Чому б вона пішла туди сама? Певно, туди завели її ви. Чим можете довести, що ви — не вбивця?
Загуменний згорбився.
— Я любив її, — сказав якось стомлено. — Я любив її по-справжньому.
— І ви вважаєте це за доказ? — В тоні Устимчика звучала іронія. — І погрожували вбити?
— Я? Погрожував?
— Згадайте розмову в Євпаторії. На вулиці, після кіно…
— Звідки знаєте?
— Ми ще й не те знаємо.
Загуменний одразу якось знітився.
— Я любив її! А ці слова якось вирвались…
— Ну, ну… — похитав головою Устимчик.
— Як бачите, — сказав Дробаха, — поки що все проти вас. Згадайте, хто вас бачив двадцятого липня між десятою і п’ятою годинами дня. Особливо між першою і третьою.
— Я ж вам казав, що був дома.
— Тоді, — констатував Дробаха, — ми мусимо зробити у вас обшук. Зараз я візьму в прокурора постанову. Повинні вчинити так, бо факти проти вас.
Загуменний займав однокімнатну квартиру на Першотравневому масиві. Обстановка його кімнати була спартанською: вузьке залізне ліжко з тонким матрацом, великий стіл, дешева шафа для одягу. І всюди, де тільки можна було покласти, книги. На столі й підвіконні, на шафі й у величезних, під стелю, стелажах. Новенькі, у яскравих, з блискучим золотом палітурках, і пошарпані, з пожовклими від часу сторінками; великі й такі, що вміщалися на долоні; романи всесвітньовідомих письменників і таких, чиї прізвища Хаблак зустрічав уперше; вірші, філософські трактати, наукові збірки, підручники…
Поки оперативники робили обшук, Хаблак машинально знімав з полиць стелажів то одну книгу, то іншу, гортав, вихоплюючи окремі слова чи думки, задивлявся на майстерно зроблені старовинні гравюри, з ніжністю гладив товсті, немов картонні, сторінки давніх видань. Піймавши на собі глузливий погляд Устимчика, що зосереджено переглядав вміст шухляд стола, схаменувся й почав допомагати товаришам. Та скоро його увагу привернула невеличка, скромно видана книжечка. Відкрив випадково десь на середині, в око впали рядки: