Два денних рейси
Шрифт:
— Почекай, почекай! — Євгенія Вікторівна захвилювалась. — То де ж вона?
Як тільки телефоністка оголосила, що розмову закінчено, Сидір Семенович замовив Євпаторію. Лікар санаторію, де лікувався Ігор, підтвердив: мати Загорулька виїхала з Євпаторії вісімнадцятого липня.
Просто з головпоштамту Сидір Семенович поїхав у міліцію.
Хаблак зазирнув до кімнати Устимчика й поманив лейтенанта пальцем. Коли той вийшов, підморгнув.
— Дещо новеньке, — сказав і, взявши Федора під руку, легко підштовхнув. —
— Два слова, Сергію, — почав благати Устимчик. — Я ж помру від нетерпіння.
Устимчик уже відчинив двері кімнати.
— Секунду. — Підійшов до столу й, не кваплячись, розклав кілька фотографій.
— Галина Петрівна Загорулько, — мовив спокійно, наче Устимчик уже знав її. — Вчителька з Івано-Франківська. Її труп ми знайшли на дніпрових схилах.
— Невже! — Устимчик схопив фото, почав уважно розглядати. — Стільки часу витратили на цю історію, що зрадієш навіть фотографії. А вона… вродлива.
— У тебе завжди одне на думці.
— Що ти маєш на увазі?
— Жіноче питання…
— Не кажи дурниць. Вважаю: її врода спричинилася до злочину. Це ще раз-підтверджує мою версію.
— Почекай!.. — Хаблак уважно подивився на Устимчика. — А може, ти маєш рацію? Може, ми з Дробахою — вперті осли?
— Осли не осли, та щось осляче є, — безжурно зареготав Устимчик.
— Почекаємо, Федоре, до завтра. Одержимо з Івано-Франківська справу Загорулько, а далі вже вирішуватимемо, що робити.
Папка, яку одержали наступного дня оперативники, була не дуже пухка: фотографії вбитої, її лист з Євпаторії, телеграма з Києва, запротокольовані розповіді чоловіка та родичів Галини Петрівни. Власне — все.
Устимчик, прочитавши документи, переможно подивився на Хаблака й Дробаху, запитав:
— Ну?
— Самі бачимо, — похмуро кинув Хаблак.
Але Устимчик уже не міг стриматися: за ці дні він так натерпівся за свою версію, що не хотів відмовити собі в маленькій помсті:
— Головне в нашій роботі — прозорливість! — У його голосі відчувались явно єхидні нотки. — До того ж не треба пишатися своїм багаторічним досвідом і зневажливо ставитись до прогнозів молодих, але здібних працівників!
— Це ти — здібний? — перебив його Хаблак.
— Ні, я мав на увазі тебе…
— Не треба сваритись, — втрутився Дробаха. — Лейтенант має рацію. В усякому разі, я вимушений поки що підняти руки.
Справді, лист Галини Петрівни Загорулько з Євпаторії примусив подивитися на справу під новим кутом зору. Побіжна згадка вбитої про вчителя, який залицявся до неї, а потім супроводжував до Києва, майже не викликала сумніву щодо справжнього винуватця злочину.
Дробаха поворушив пальцями, дмухнув на них якось нехотя. Мовив:
— Доведеться вам, Сергію Антоновичу, виїхати в Євпаторію. Зараз погодимо це питання з Каштановим, і вилітайте. Може, встигнете ще сьогодні?
Хаблак енергійно захитав головою.
— Є домашні справи. Ми з Мариною…
— Гаразд, — погодився Дробаха. — Тоді завтра.
Євпаторію заливало сонце, і від спеки не рятували навіть тінисті дерева міського парку. Хаблак скинув майку, натягнув ажурну теніску просто на голе тіло, але й це не допомагало, особливо коли переходив вулицю.
Капітан приїхав до Євпаторії пізно ввечері. Вийшло так, що на ранкові рейси не було місця, каштана влаштували на додатковий: добре, що хлопці з обласного карного розшуку потурбувалися й забезпечили машиною, а то довелося б ночувати в аеропорту й трястися не менше двох годин автобусом. Хаблак уявив собі атмосферу в цьому набитому людьми автобусі й зіщулився — вранці сонце вже припікає, певно, дихати нічим.
Капітан дістався до Євпаторії близько півночі. Ще в Сімферополі його попередили, що готель забронювати не вдалося й доведеться мешкати на приватній квартирі.
Вранці Хаблак хотів вислизнути з дому непомітно, але господарка перехопила його: сніданок, виявляється, був уже готовий і довелося розділити з хазяями не таку вже й скромну трапезу.
Вулиця Нові плани (чомусь в Євпаторії її називали Нові плани) була мало не на протилежному кінці міста, Хаблак ішов уже півгодини й встиг спітніти — думав, увечері слід обов’язково скупатися, це ж треба, протягом кількох днів купатися аж у двох морях, Азовському й Чорному, а коли ще вдасться натрапити на слід Загорульчиних залицяльників, то взагалі життя можна вважати дивовижно чудовим.
Але ж спека…
Обтер хусточкою спітніле чоло, вийшов на перехрестя й побачив, що нарешті дістався потрібної вулиці. Затишна, з одноповерховими будиночками, клумбами замість тротуарів — для пішоходів лишалися тільки стежки під палісадниками, — вона сподобалася Хаблакові якоюсь патріархальною незайманістю. Якби не “Жигулі”, що приткнулися поміж клумбами цинії та космеї, можна було цілком уявити, що ти в Криму мало не за часів Чехова.
У садочку за білим будиночком Хаблак побачив зовсім прозаїчну картину: четверо чоловіків забивали “козла” за столом під шовковицею. Вони робили це захоплено, з вигуками й міцними ударами кісточок об стіл, либонь, стіл був спеціально прилаштований для таких чоловічих емоцій: товсті дошки покладено на масивні стояки.
На палісаднику Хаблак помітив прикручену дротом бляшанку з номером 23 — це була потрібна йому садиба. Зупинився, з цікавістю спостерігаючи за грою.
Двоє гравців явно належали до когорти курортників, бо хто ж з євпаторійських аборигенів носитиме шорти, сорочки з зображенням отруйно-зелених пальм і напівголих дівчат та величезні дзеркальні окуляри? Якщо ж додати, що в одного з чоловіків на засмаглому пальці виблискував масивний золотий перстень з печаткою, то сумніви відпадали самі собою.