Два денних рейси
Шрифт:
Сормов сам спрямував розмову в потрібне русло, й Хаблак одразу скористався з цього:
— А хто бігав, знаєте?
Сормов спантеличено зиркнув на капітана.
— Невже міліція вже й цим займається?
— Іноді доводиться.
— Ну, знаєте…
— Я прилетів сюди аж з Києва не для того, щоб перебирати брудну білизну! — раптом розсердився Хаблак
— Не заводьтеся, випустіть пару, — зовсім по-дружньому посміхнувся Сормов. — Потрібно, то й потрібно. Зрозумів вас.
— А якщо зрозуміли…
—
— Учитель? — занетерпеливився Хаблак.
— А біс його зна: вчитель чи агроном. Не розбереш. На всіх штани однакові, та й з грішми всі. Ну, звичайно, — кивнув у бік столу під шовковицею, де ще сиділи, перемовляючись, курортники в шортах, — є й такі, на машині аж з Ленінграда приїхали, телевізори ремонтують… От і мені полагодили, я їм відро абрикосів підкинув, призналися: не менше десятки щоденно загрібають.
Господар явно відійшов від теми розмови, це не влаштовувало Хаблака, і він перебив:
— А де мешкав цей довгий, знаєте? Може, ще не поїхав?
Сомов замислився.
— Десь навпроти, — відповів нерішуче. — На нашій вулиці, це точно, і, здається, на тому боці, а в кого, не знаю. Довгий і морозиво носив…
Інформація була не дуже вичерпна, і Хаблак запитав:
— Як звали? Галина Петрівна як зверталась до нього?
Сормов витягнув сигарети, закурив, мабуть, щоб освіжити пам’ять. Нараз посміхнувся щасливо й подмухав на сигарету, здуваючи попіл, хоч затягнувся тільки раз.
— Валерієм Павловичем, — сказав упевнено. — Але я його вже тут не бачу.
— Галина Петрівна поїхала, певно, тому й не заходить?
— Ні, — заперечив Сомов, — вулиця в нас не така вже й велика, і люди повз мою садибу ходять. До моря, тобто. Раніше я цього довгого помічав, ходив він тут, значить, а тепер ні.
— І звідки він?
— Не знаю.
— Випадково не з Києва?
Сормов рішуче похитав головою.
— У мене своїх справ вистачає. Бачите, люди живуть, а я ще кочегаром у лазні. Через день працюю, — пояснив, — сьогодні вільний. Жінки нема, а дітей двійко… Дай боже по господарству впоратися…
— А другий? — поцікавився Хаблак.
— Який?
— Залицяльник Галини Петрівни.
— Солідна людина, — пояснив Сормов з повагою. — Мабуть, професор. Сивий, волосся довге й завжди в піджаку.
— В таку спеку? — не повірив Хаблак.
— Ну, піджак не зовсім того… З короткими рукавами. Самі побачите, він через садибу мешкає.
— Ще не поїхав?
— Сьогодні вранці бачив його. Повертався з базару, фрукти в авосьці ніс.
Хаблак одразу дещо втратив інтерес до другого залицяльника Галини Петрівни: до трагедії на дніпрових схилах той явно не мав відношення. Але ж, подумав, може, цей сивий щось знає
— Покажіть мені цього професора, — попросив Сормова. — Може, ще не пішов до моря.
Професор, запнувшись фартухом, підсмажував яєчню. І виявився він зовсім не професором, а звичайним страховим агентом з не менш звичайного, навіть, так би мовити, рядового міста Лебедина на Сумщині.
Колись Хаблакові в якійсь справі довелося побувати там. Чесно кажучи, місто призабулося, лишилася в пам’яті тільки дорога: вони їхали з Харкова, і такої дороги, капітан був певен цього, ще не бачив ніколи. Стара, забрукована, але з такими вибоями, що шофер вів “Волгу” із швидкістю трактора й весь час висловлював, не дуже ввічливо, своє ставлення до шляхового начальства. Проте це було кілька років тому, й Хаблак подумав, що дорогу могли вже й відремонтувати. Чомусь це поліпшило настрій капітанові, і він, дивлячись, як порпається біля газової плити страхагент, трохи покривив душею:
— Гарне містечко Лебедин, — мовив, щоб хоч якось піддобритися. — Зелене, тихе.
— Киньте, — не підтримав його агент. — Брудне й провінційне. Ви коли були в нас? Улітку й у гарну погоду? А восени, коли дощі… Я на околиці мешкаю, то тільки в гумових чоботах і ходжу. До речі, здається, Антін?..
Хаблак уже відрекомендувався, та агент, звичайно, все забув.
— Сергій Антонович.
— А мене звуть Георгієм Івановичем. Георгій Іванович Кучковський.
— Дуже приємно.
— Приємно чи не приємно, а факт залишається фактом. Чим можу служити? — Він зняв яєчню з плити й поставив пательню посеред столу. — Снідали?
— Звичайно.
— А я на базарі затримався. Люблю південні базари. Розкіш! Помідори в два кулаки, фрукти так фрукти, де ще такі персики побачиш, як у Євпаторії? — витягнув з буфета справді величезного червоного персика, подав Хаблакові на тарілочці. — Пригощайтеся, а я вже… — підчепив виделкою величезний шмат яєчні, зажував смачно. Проковтнув і мовив: — Дуже прошу. Якщо міліція приходить до курортника, це вже подія. І я вас уважно слухаю.
— Ви познайомилися тут з Галиною Петрівною Загорулько…
Кучковський відірвався від яєчні. Зиркнув на Хаблака якось розгублено. Але одразу опанував себе й відповів твердо:
— Мав честь. І мушу вам сказати, що одержав від цього задоволення.
— Як вас зрозуміти?
— Буквально. Вельми достойна жінка. Вродлива й розумна.
— А мені казали…
— Що я залицявся до неї? — примружився Кучковський. — Може, це й було на якомусь етапі, й нічого поганого в цьому не бачу. Я чоловік вільний., і ніхто мені цього не може заборонити. Але ми швидко порозумілися з Галиною Петрівною, про курортний роман не могло бути й мови, проте в її товаристві мені завжди було приємно.