Джейн Ейр
Шрифт:
— Як це? Не розумію.
— Не насильством можна найлегше подолати ненависть і не помстою загладити крив-ДУ.
— А чим же?
— Читай Новий заповіт і ти побачиш, що говорить Христос та як він чинить. Візьми його слова собі за правило, а вчинки — за взірець.
— Що ж він говорить?
— Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, що клянуть вас, робіть добро тим, що вас ненавидять і зневажають.
— Тоді я повинна любити місіс Рід —а я не можу! Я повинна благословляти її сина Джона — а це неможливо!
Тепер уже Елен Берне попросила мене пояснити мої слова, і я почала оповідати їй, як уміла, історію моїх кривд і страждань. Розхвилювавшись, я зробилася зла й говорила те, що відчувала, нічого не приховуючи й не пом'якшуючи в своїй розповіді.
Елен спокійно вислухала мене до кінця; я сподівалася, що вона щось
— То як, — нетерпляче спитала я, — хіба не лиха й не бездушна жінка ця місіс Рід?
— Безперечно, вона поводилася з тобою жорстоко, та, бачиш, їй не до вподоби твоя вдача, так само як і міс Скетчерд не до вподоби моя. Але ж як добре ти пам'ятаєш усе, що вона тобі сказала і вчинила! Як дивно, що її несправедливість так глибоко запала тобі в душу! Мені кривда не врізається так у пам'ять. Хіба ти не почувала б себе щасливішою, якби забула її суворість і той гнів, що його вона збудила в тобі? Життя дуже коротке, і мені здається, що не варто марнувати його, розпалюючи в собі злість і перебираючи в пам'яті свої образи. На цьому світі ми всі до одного приречені нести тягар своїх провин, але скоро, я вірю, настане час, коли ми звільнимося від них, визволившись від своїх тлінних оболонок; тоді з нас спадуть ницість і гріх разом з обтяжливою плоттю і лишиться тільки іскра духовна — незрима
й невідчутна основа життя і думки, така ж чиста, як тоді, коли творець надихнув нею своє творіння. Та звідки вона походить, туди вона й повернеться, може, щоб передатись вищій од людини істоті, а може, з блідої людської душі виросте в осяйну душу серафима! Але чи може вона виродитись і перейти від людини до диявола? Ні! Я в це не вірю! Я вірю в інше; мене ніхто цього не навчив, і я рідко про це говорю, але ця віра дає мені радість, і я твердо її тримаюся. Вона подає надію всім: я вірю, що вічність — це спочинок, це привітна оселя, а не жахлива безодня. До того ж ця віра допомагає мені відрізняти злочинця від злочину; я можу щиро прощати злочинцеві і водночас засуджувати злочин; з цією вірою помста ніколи не терзає мого серця, зіпсутість ніколи не жахає мене, а несправедливість ніколи не гнітить надто тяжко, — я живу в спокої, чекаючи кінця.
Елен замовкла, і її завжди трохи похилена голова опустилася ще нижче. Я бачила, що вона більше не має охоти говорити зі мною і хотіла б лишитись на самоті зі своїми думками. Та їй не дали часу на роздуми: підійшла староста, висока непривітна дівчина, й вигукнула з сильним камберлендським акцентом:
— Елен Бернс, якщо ти зараз же не наведеш ладу в своїй шухляді та не поскладаєш усе як слід на столі, я скажу міс Скетчерд, хай сама прийде й подивиться! Елен зітхнула, прокинувшись від своїх мрій; вона підвелася й без зайвого слова пішла виконувати старостин наказ.
РОЗДІЛ VII
Перша чверть у Ловуді видалась мені віком, і аж ніяк не золотим: мені важко було призвичаюватись до нових правил та незвичних обов'язків. Страх, що це буде мені не під силу, мучив мене більше, ніж фізичні страждання, які випали мені на долю, хоч вони теж були нелегкі.
Протягом січня, лютого та частини березня глибокі сніги, а по тому, як вони потали, майже непрохідні дороги не давали нам виходити з саду, — нас водили тільки до церкви, — але в саду ми мали щодня проводити цілу годину. Благенький одяг не міг захистити нас від лютого холоду; взуття у нас було погане, сніг набивався в черевики й танув усередині; не прикриті рукавичками руки на морозі дубіли й репалися. Я добре пам'ятаю, як у мене нестерпно боліли щовечора приморожені ноги і з якою мукою я вранці запихала в черевики розпухлі, задерев'янілі, вкриті ранками пальці. Ми страждали й від убогого харчування: у нас був добрий апетит підлітків, а того, що ми діставали, ледве вистачило б для хворої, кволої дитини. Недоїдання призводило до нечесності, від якої найдужче терпіли молодші учениці: зголоднілі старші дівчата при кожній нагоді хитрощами або погрозами видурювали у маленьких їхні пайки. Не раз я ділила між двома претендентками дорогоцінний шматочок чорного хліба, якого ми діставали на підвечірок. Віддавши третій пів-кухлика кави, я випивала решту, ковтаючи потаємні сльози, що підступали мені до горла від лютого голоду.
Найгнітючішими днями тієї зими були неділі. Ми мали пройти добрі дві милі пішки, щоб дістатися до броклбріджської церкви, де правив службу Божу наш опікун. Нам було холодно, коли ми виходили з дому, по дорозі до церкви ми замерзали ще дужче, а під час ранкової відправи й геть леденіли. Вертатись на обід було занадто далеко, тож між двома відправами нам давали по такому ж маленькому шматочку хліба та холодного м'яса, як і в будень.
Після вечірньої відправи ми вертались назад голою горбастою дорогою; з півночі, з засніжених вершин, віяв гострий зимовий вітер, що люто жалив наші обличчя. Я пам'ятаю, як міс Темпл ступала легко й швидко поряд з вервечкою понурих учениць, щільно загорнувшись у шотландський плащ, що маяв на морозянім вітрі, і підбадьорювала нас словами та власним прикладом, щоб ми не занепадали духом і крокували вперед, \"як хоробрі солдати». Інші вчительки самі були пригнічені, де вже їм, бідолахам, було підбадьорювати ще й нас. Як нам хотілося погрітися біля яскравого вогню, коли ми врешті діставались назад! Та меншеньким і цього не діставалося: обидва каміни у класній кімнаті відразу заступали в два ряди великі дівчата, а за ними тулились одна до одної маленькі, посідавши навпочіпки й сховавши свої худенькі закляклі рученята під фартушки. Невеличкою розрадою був підвечірок, коли ми діставали подвійну пайку хліба — цілу скибку замість половинки, — та ще й з ласим додатком — тоненьким шаром масла. Про це щастя ми мріяли від неділі до неділі. Звичайно нам удавалося з'їсти тільки половину цього розкішного частування — решту завжди доводилось віддавати.
У неділю ввечері ми звичайно проказували напам'ять уривки з катехізису та п'яту, шосту і сьому глави Євангелія від Матвія, а також слухали довжелезну проповідь міс Мілер. Вона раз у раз позіхала, не приховуючи своєї втоми. Деякі меншенькі дівчатка не витримували й падали, зморені сном, додолу зі своїх лавок, їх підводили напівмертвих від утоми і виштовхували на середину класу, щоб стояли там до кінця проповіді. Іноді їхні ноги підламувалися, й вони важко опускалися на підлогу. Тоді старости підпирали їх високими стільцями.
Я ще нічого не казала про відвідання містера Броклґерста. Щоправда, цей добродій не з'являвся майже місяць після того, як я прибула до Ловуда: мабуть-таки, загостювався у свого приятеля вікарія. Я раділа, що його немає. Зайве й казати, що в мене були причини боятися його появи, та врешті він прибув.
Якось по обіді (я провела у Ловуді вже три тижні), коли я сиділа з грифельною дощечкою в руках, ламаючи голову над важким прикладом на ділення, перед моїми очима, які я замислено підвела до вікна, промайнула якась людина. Я майже підсвідомо впізнала цю довготелесу постать, а коли через дві хвилини вся школа разом з учительками підвелася en masse, мені не треба було дивитися, чию появу вони так вітають. Широкі кроки перетнули клас, і ось уже біля міс Темпл, яка теж підвелася, височить та сама чорна колона, що так грізно супилась на мене з прикамінного килимка в Ґейтсхеді. Я скоса глянула на цей монумент. Так, я не помилилась: то був містер Броклґерст; в застебнутім на всі ґудзики пальті він здавався ще вищим і худішим, ніж тоді.
Мене недарма вжахнула його поява: я добре пам'ятала злісні обвинувачення місіс Рід та обіцянку містера Броклґерста розповісти міс Темпл та іншим вчителькам про мої лихі нахили. Мене весь час мучив страх, що колись він виконає цю обіцянку, і я щодня чекала появи цього чоловіка, чия розповідь про мої колишні слова і вчинки мала навіки затаврувати мене як лиху дитину. І ось він прийшов.
Він стояв біля міс Темпл і щось стиха говорив їй на вухо. Я не мала найменшого сумніву, що він розповідає їй про мою зіпсутість, і з болісним острахом стежила за виразом її обличчя, щомиті чекаючи, що її темні очі подивляться на мене з огидою й презирством. Я пильно прислухалася до його слів, а що сиділа досить близько, то змогла розібрати майже все. Те, що я почула, трохи мене заспокоїло.
— Я гадаю, міс Темпл, оті нитки, що я придбав у Лоутоні, згодяться; такими нитками добре шити перкалеві сорочки. Я дібрав до них і голки. Перекажіть, будь ласка, міс Сміт, що я забув записати штопальні голки, але на тому тижні їй пришлють кілька пачок. І ще скажіть їй, щоб вона ні в якому разі не видавала ученицям більше як по одній голці. Якщо давати їм по кілька, вони розкидатимуть їх і всі погублять. О, мало не забув, добродійко! Я б хотів, щоб краще берегли вовняні панчохи. Коли я був тут останнього разу, то виходив на город і оглядав одежу, що сохла на мотузках; багато панчіх були дуже погано заштопані, дірки на них свідчать, що вони лагодяться рідко й недбайливо.