Джейн Ейр
Шрифт:
Я почала збиратися в дорогу, і два тижні проминули дуже швидко. Ґардероб мій був не вельми багатий, хоч і цілком достатній для моїх скромних потреб, тож за останній день я встигла спакувати свою валізу, — ту саму, що я вісім років тому привезла з собою із Ґейтсхеда.
Валізу стягли ременями й наклеїли на неї ярлик. За півгодини мав приїхати візник і відвезти її до Лоутона, де зупинявся диліжанс, а сама я мала прийти туди пішки завтра вранці.
Я почистила мою чорну подорожню сукню, наготувала капелюшок, рукавички й муфту, ще раз заглянула в усі шухляди,
— Міс, — промовила покоївка, котра зустріла мене у вестибюлі, де я тинялася, мов неприкаяна, — вас хтось питав внизу.
«Мабуть, приїхали по валізу», — подумала я і одразу кинулася до східців. Щойно я пробігла повз маленьку вітальню, або учительську, двері якої були напіввідчинені, як звідти хтось вискочив.
— Вона! Це вона! Я б її будь-де впізнала! — вигукнула незнайома, зупиняючи мене й хапаючи за руку.
Я подивилась на неї. Переді мною стояла жінка, на вигляд добре вдягнена служниця, огрядна, хоч іще досить молода й гарна, чорнява, чорноока, з рум'яними щоками.
— Ану вгадайте, хто я така! — сказала вона, усміхаючись; голос і усмішка здались мені дуже знайомі. — Невже ви зовсім мене забули, міс Джейн?
За мить я вже ніжно обіймала й цілувала її. «Бесі! Бесі! Бесі!» — повторювала я схвильовано, а вона тільки сміялась крізь сльози. Потім ми обидві пішли до вітальні. Біля каміна стояв маленький хлопчик-триліток у шотландській курточці й штанцях.
— Це мій синок, — сказала Бесі.
— То ви одружені, Бесі?
— Так, уже п'ятий рік, з візником Робертом Лівеном. Крім Бобі, в мене є ще донечка, я назвала її Джейн.
— Ви вже не живете в Ґейтсхеді?
— Ми мешкаємо в будиночку воротаря; старий воротар пішов від нас.
— Ну, як вам там усім живеться? Розказуйте мені геть усе, Бесі, тільки спершу сядьте. А ти, Бобі, іди до мене на коліна.
Проте Бобі присунувся ближче до мами.
— А ви мало виросли, міс Джейн, і майже не поповніли, — провадила далі місіс Лівен.
— Мабуть, вам не дуже солодко жилося в цій школі: он міс Рід на цілу голову вища за вас, а міс Джорджіана вдвічі за вас ширша.
— Джорджіана, певно, гарна, Бесі?
— Дуже. Минулої зими вона поїхала з матір'ю до Лондона; там усі захоплювалися нею,
а один молодий лорд навіть закохався й хотів одружитися, але його рідня була проти. І, уявіть собі, він і міс Джорджіана надумали тікати, та їх вистежили й завернули. А виказала їх міс Рід, я гадаю, із заздрощів. Тепер сестри живуть, як кішка з собакою, — самі тільки сварки.
— Так, так. Ну а як там Джон Рід?
— З ним не все так гаразд, як би хотілося його матері. Він пішов учитись до університету, та його звідти виключили — так, здається, там кажуть? Тоді дядьки захотіли зробити з нього адвоката і послали його вивчати право. Тільки ж це такий непутящий хлопець, що з нього навряд чи що вийде.
— Який він із себе?
— Дуже високий. Дехто називає його вродливим юнаком, але я б цього не сказала — у нього надто товсті губи.
— А як поживає місіс Рід?
— Пані огрядна і з лиця нічого, але, мені здається, вона весь час стурбована, їй не до вподоби поведінка мастера Джона: надто вже він тринькає гроші.
— Це вона тебе сюди послала, Бесі?
— Ні, повірте, я давно вже хотіла навідати вас, а коли оце почула, що від вас був лист і що ви переїжджаєте в інше місце, я подумала собі ще раз глянути на вас, поки ви не заїхали дуже далеко.
— Боюсь, ви в мені розчаровані, Бесі, — мовила я, сміючись; я помітила, що її погляд, хоч який був шанобливий, аж ніяк не виказував захоплення.
— Та ні, міс Джейн... Ви дуже елеґантні, як справжня леді, такою я вас і сподівалася побачити: адже в дитинстві ви не були красунею.
Я всміхнулася, почувши її відверту відповідь. Я відчувала, що вона каже правду, однак, признаюсь відразу, її слова мене трохи засмутили: у вісімнадцять років кожній дівчині хочеться подобатись, і не дуже приємно усвідомлювати, що в тебе неприваблива зовнішність.
— Певно, ви тепер дуже розумна, — провадила далі Бесі, ніби втішаючи мене. — Чого ви навчились? Ви вмієте грати на піаніно?
У вітальні стояло піаніно. Бесі відкрила його і попросила мене сісти й заграти їй що-небудь. Я заграла один-два вальси, і вона була в захваті.
— Наші панночки не вміють так добре грати! — вигукнула вона в захопленні. — Я завжди казала, що ви здібніші до науки, ніж вони. А ви вмієте малювати?
— Онде над каміном одна з моїх картин. То був пейзаж, намальований аквареллю, — я його подарувала директрисі із вдячності за її люб'язне посередництво; вона вставила картину в засклену раму.
— Ой, як гарно, міс Джейн! Такої чудової картини не зміг би, мабуть, намалювати наш учитель малювання, а за самих панночок я вже мовчу: далеко їм до вас. А ви вчили французьку мову?
— Так, Бесі, я можу читати й розмовляти по-французькому.
— І ви вмієте шити й вишивати?
— Умію.
— То ви тепер справжня леді, міс Джейн! Я знала, що так буде. Ви доб'єтеся свого і без допомоги рідні... Я ще хотіла спитати вас, міс Джейн, чи ви коли-небудь чули про своїх родичів по батькові?
— Зроду не чула.
— Як ви знаєте, пані завжди казала на них, що вони бідняки й зовсім прості люди. Може, вони й бідні, та, як на мене, вони такі самі шляхетні, як і Ріди. Якось років із сім тому такий собі містер Ейр приїхав у Ґейтсхед і хотів вас бачити. Пані відповіла, що ви вчитесь у школі за п'ятсот миль. Йому, здавалося, було дуже прикро, та він не міг довго залишатись, бо їхав кудись за кордон і його корабель за день-два мав відпливти з Лондона. На вигляд він справжній джентльмен, і я гадаю, що це брат вашого батька. —А куди він мав їхати, Бесі?