Джейн Ейр
Шрифт:
— На якийсь острів за тисячі миль, де роблять вино... Наш буфетник казав мені...
— Мадейра? — підказала я.
— Еге ж, саме так — достоту так він його й називав.
— І він потім поїхав?
— Так він і години у нас не пробув. Пані поводилася з ним дуже гордо, а потім називала його нікчемним гендлярем. Мій Роберт вважає, що він торгує вином.
— Цілком можливо, — сказала я. — А може він службовець або аґент якоїсь виноробної фірми.
Ми з Бесі ще з годину говорили про минуле, потім вона пішла. Ще протягом кількох хвилин ми бачились наступного ранку в Лоутоні, коли я чекала на диліжанс. Нарешті ми попрощались коло дверей заїзду «Герб Броклґерстів», і кожна попрямувала своєю дорогою: вона пішла до пагорба назустріч візникові, який мав
РОЗДІЛ XI
Новий розділ роману чимось подібний до нової дії у виставі, тож, читачу, коли я цього разу підніму завісу, уяви собі кімнату в мілкотському заїзді «Георг», де стіни обклеєні шпалерами з велетенськими візерунками, які бувають майже у всіх заїздах, уяви собі такий самий барвистий килим, і звичайні меблі, і прикраси на полиці над каміном, а також олеографії на стінах — серед них неодмінно мають бути портрети Георга III та принца Вельського, а також картина, де зображено смерть генерала Вольфа. Все освітлює гасова лампа, яка зависає зі стелі, та яскравий вогонь у каміні, біля якого я сиджу в дощовику та капелюшку; на столі лежать мої рукавички, муфта й парасолька. Я одігріваюся, бо геть задубіла, проїхавши шістнадцять годин холодного жовтневого дня. З Лоутона ми вирушили о четвертій годині ранку, а у Мілкоті годинник щойно вибив восьму годину вечора. Хоч я й сиджу в теплі і затишку, однак, читачу, на душі в мене неспокійно. Я гадала, що, коли приїду сюди, мене тут хтось зустріне, тож, спускаючись дерев'яною драбинкою, яку послужливо приставив до диліжанса служник із заїзду, я сподівалася, що зараз почую своє ім'я і побачу екіпаж, який повезе мене до Торнфілда. Та надії мої були марні, а коли я поцікавилася, чи ніхто не питав про міс Ейр, то дістала від служника заперечну відповідь. Отож мені нічого більше не лишалось, як попросити у заїзді окрему кімнату. І ось я сиджу й чекаю, сповнена усяких сумнівів і побоювань.
Якось дуже чудно почуває себе недосвідчена молода істота, опинившись самотньою серед широкого світу, занесена далеко від рідних берегів, непевна, чи допливе до гавані, куди вона прямує, і неспроможна через численні перешкоди вернутись туди, звідки вирушила в далеку дорогу. Це почуття пом'якшують чари пригод, юного мандрівника зігріває пломінь гордощів, та ось раптом його охоплює страх; мене й справді охопив переляк, коли спливло півгодини, а до мене все ще ніхто не прийшов. Нарешті я смикнула за шнурок дзвінка.
— Чи є тут по сусідству маєток, що зветься Торнфілд? — спитала я служника, який з'явився на мій поклик.
— Торнфілд? Не знаю, міс. Зараз піду спитаю в буфеті. Він зник, але одразу ж повернувся.
— Ваше прізвище Ейр, міс?
— Так.
— Там на вас чекають.
Я схопилася з місця, взяла муфту, парасольку й вибігла в коридор. У дверях стояв якийсь чоловік, а на тьмяно освітленій ліхтарями вулиці я помітила однокінний екіпаж.
— Це, мабуть, ваші речі? — досить різко спитав чоловік, побачивши мене і показуючи на мою валізу, що стояла па підлозі в коридорі.
— Так.
Він відніс валізу в екіпаж — невеличку закриту карету; я теж сіла туди. Коли візник зачиняв дверцята, я спитала, чи далеко до Торнфілда.
— Та миль із шість.
— І скільки ми туди їхатимемо?
— Години півтори.
Він зачинив дверцята, виліз на передок, і ми рушили в дорогу, їхали ми повільно, і в мене було досить часу на роздуми. Я раділа, що моя подорож врешті наближається
до кінця, тож, відкинувшись на сидінні у цьому зручному, хоч і досить непоказному екіпажі, я поринула в свої думки. «Мабуть, — міркувала я собі, — якщо зважити на простий екіпаж і скромну ліврею візника, місіс Фейрфакс не така вже багата жінка. То й краще: я вже жила серед багатих людей і почувала себе дуже нещасною. Цікаво, чи живе хтось із нею, крім отієї дівчинки? Коли ж ні, та ще як вона бодай трохи приязна, я напевно зумію ужитися з нею, я старатимусь що є сили; шкода тільки, що часом старатися просто
Я одчинила віконце й виглянула назовні. Ген позаду лежав Мілкот; судячи з численних вогнів, це було велике місто, набагато більше за Лоутон. Ми їхали, як мені здавалося, широким вигоном, але довкола були розкидані будинки. Я побачила, що потрапила у відмінний від Ловуда край, більш залюблений і менш мальовничий, цікавіший, але не такий романтичний.
Дорога була вибоїста, а ніч туманна. Візник їхав увесь час ступою, і півтори години, напевне, розтяглися до двох із гаком; нарешті він обернувся до мене й мовив:
— Ми вже недалеко від Торнфілда.
Я знову виглянула в віконце, ми саме їхали повз церкву; проти неба вимальовувалась низенька широка дзвіниця, а дзвін якраз видзвонював чверть години. Я також побачила низку вогників на схилі пагорба — там, мабуть, лежало село або хутір. Десь за десять хвилин візник сплигнув додолу й розчинив ворота, ми їх проїхали, і вони зачинились за нами. Тепер ми поволі поїхали під'їзною алеєю й опинились перед довгим будинком. В одному з вікон крізь завіси блимала свічка, решта були темні. Екіпаж зупинився перед парадним входом. Двері відчинила молода покоївка. Я вийшла з екіпажа і зайшла в будинок.
— Сюди, пані, будь ласка, — мовила дівчина, і я пішла за нею квадратним холом з багатьма високими дверима. Вона провела мене до кімнати, яскраво освітленої полум'ям каміна та свічками. Спочатку після темряви, крізь яку ми їхали дві години, яскраве світло мене майже засліпило, та коли я призвичаїлась до нього, переді мною постала приємна картина.
Маленька затишна кімната, круглий стіл біля яскравого каміна; у старомодному кріслі з високою спинкою сидить маленька бабуся, така чепурна, яку тільки можна собі уявити, у вдовиному чепці, чорній шовковій сукні та сніжно-білому мусліновому фартусі — достоту такою я й малювала собі місіс Фейрфакс, хіба що трохи імпозантнішою. Бабуся щось плела; біля її ніг примостився великий кіт, — одно слово, довершена картина домашнього затишку. Більш підбадьорливу зустріч для нової ґувернантки годі й придумати: не було тут ні гнітючої величності, ні бентежної пишноти. Коли я ввійшла, старенька підхопилася й, лагідно всміхаючись, подріботіла мені назустріч.
— Доброго вечора, моя люба! Боюсь, ви стомилися в дорозі: Джон везе дуже поволі, і ви, мабуть, змерзли — йдіть до вогню.
— Місіс Фейрфакс, коли не помиляюсь? — спитала я.
— Так, це я. Та, прошу, сідайте.
Вона повела мене до свого крісла, всадовила, потім почала розмотувати на мені шаль та розв'язувати стрічки капелюшка. Я її просила не завдавати собі клопоту.
— Який же це клопіт! Он ваші ручки зовсім заклякли від холоду. Лі, мерщій приготуйте гарячого ґроґу та зробіть кілька сендвічів — ось вам ключі від комори. І з цими словами вона витягла з кишені й передала служниці чималу в'язку ключів.
— Та підсувайтеся ближче до вогню, — припрошувала вона. — Ви, мабуть, привезли з собою й багаж, моя люба?
— Так, пані.
— Зараз я скажу, щоб його віднесли до вашої кімнати, — мовила вона й поквапливо вийшла.
«Вона вітає мене як гостю, — подумала я. — Такої зустрічі я аж ніяк не сподівалася.
Я чекала холодності, сухої чемності. А щоб отак зустрічали ґувернантку, я ще не чула. Та ще побачимо: тішитись надто рано».
Вона повернулася, власноручно прибрала зі столу плетиво та дві-три книги, звільняючи місце для таці, що її внесла Лі, а потім почала мене частувати. Мені вперше в житті виявляли таку увагу, і я дуже ніяковіла, що коло мене так упадає пані, до якої я найнялася на службу, та оскільки сама вона, здавалося, робила це від щирого серця, я вирішила за краще сприймати всі ці вияви люб'язності спокійно.