Джейн Ейр
Шрифт:
Так от, знайте раз і назавжди: я не збираюсь обходитись із вами як із своєю підлеглою, цебто я хотів сказати, що претендую тільки на ту перевагу, яку мені дають двадцять років різниці віку між нами і ціле сторіччя життєвого досвіду. Це цілком законно, et j'y tiens, — сказала б Адель. Отже, виходячи тільки з цієї єдиної переваги, я просив би вас зробити таку ласку й трошки поговорити зі мною, щоб відвернути мене від того, що мучить і отруює мою душу, мов той іржавий цвях.
Він ласкаво пояснив мені все, попросив вибачення, і я не могла не відгукнутися на його слова.
— Авжеж, я залюбки розважу вас, сер, якщо зможу, тільки ж з якої теми почати? Я не знаю, що вас цікавить? Питайте мене про щось, а я
— Тоді найперше скажіть: ви згодні з тим, що я маю право бути дещо владним, різким, а подеколи, може, й надмірно вимогливим, виходячи з вищезгадуваних засад, а саме, що за віком я можу бути вам за батька і що я тяжко здобував життєвий досвід, спілкуючись із людьми різних народів і обійшовши півсвіту, поки ви жили в одному місці з тими ж самими людьми?
— Робіть, як вважаєте слушним, сер.
— Це не відповідь, тобто досить прикра відповідь, бо вона дуже ухильна. Відповідайте ясніше.
— Не думаю, сер, що ви маєте право наказувати мені тільки тому, що старші за мене, чи тому, що побачили більше світу, ніж я. Претендуючи на такі переваги, ви повинні враховувати й те, чого саме вас навчили літа й досвід.
— Гм! Добре сказано. Однак я цього не беру до уваги, бо я нічого не навчився, а коли й навчився, то тільки поганого. В такому разі, полишаючи на боці переваги, ви все ж повинні погодитись виконувати час від часу мої накази, не почуваючись ображеною за владний тон. Добре?
Я всміхнулась, бо подумала, що містер Рочестер таки чудний чоловік: він, певно, зовсім забув, що платить мені тридцять фунтів щорічно за те, щоб я виконувала його накази.
— Дуже добре, що ви всміхаєтеся, — зауважив він, упіймавши мій вираз, — але треба ще й говорити.
— Я оце подумала, сер, що мало якому хазяїну спаде на думку спитати свою підлеглу, якій він платить гроші, чи вона не ображена його наказом.
— Свою підлеглу, якій він платить гроші? То ви моя підлегла? А я й забув про вашу платню! Гаразд, тоді, виходячи з цієї меркантильної засади, чи не погодитесь, щоб я трохи вас подратував?
— Погоджуся, сер, але не через цю засаду, а тому, що ви геть забули про гроші і вам не байдуже, як сприймає ваша підлегла свою підлеглість. Так, я охоче погоджуюсь.
— І ви пристаєте на те, щоб я відкинув численні заведені фрази і форми чемності, і не вважатимете це за зухвальство з мого боку?
— Я певна, сер, що ніколи не переплутаю невимушеність із зухвальством: перше мені до вподоби, на друге не погодиться жодна вільнонароджена істота — навіть за гроші.
— Дурниці! Більшість вільнонароджених істот пристане за гроші на що завгодно, тож краще говоріть тільки про себе й не кидайтесь словами про речі, в яких анічогісінько не тямите. Щоправда, в душі я тисну вам руку за вашу відповідь, хоч вона й неправильна, а так само за те, як ви відповіли. Ви говорили щиро й відверто, таке почуєш не часто — навпаки, показна люб'язність, холодність або ж безглузде прикре перекручення — звичайна винагорода за чиєсь щиросердя. Із трьох тисяч ґувернанток, мабуть, і три не відповіли б мені так, як оце ви. Та я не маю наміру лестити вам: якщо ви тільки вдались іншою, ніж переважна більшість, — це ще не ваша заслуга. Такою вас створила природа. Але я надто поспішаю з висновками: ви ще можете виявитись не кращою за інших, у вас ще можуть ховатись нестерпні вади у противагу кільком хорошим рисам.
«Так само й у вас», — подумала я.
Наші погляди зустрілись, саме коли ця думка майнула мені в голові; він, очевидно, прочитав її в моїх очах і відповів так, наче її було висловлено вголос:
— Так, так, ви маєте рацію. У мене самого багато вад; я їх знаю й не стараюсь виправдовувати, запевняю вас. Тільки Господь Бог знає, як у мене мало підстав судити інших суворо. За свій вік я зробив чимало поганих вчинків, та й саме моє життя, коли оглянутись на нього, таке, що мої кпини й догани на адресу ближніх однаково торкаються мене самого. Я почав своє життя, а швидше (бо як усі грішники, я полюбляю перекладати пів-вини на лиху долю, несприятливі обставини або інших людей) мене штовхнули на хибний шлях, коли мені минуло двадцять років, і я й досі не звернув з нього. А я ж міг бути зовсім іншим, міг стати таким, як і ви, —
мудрішим і майже без єдиної плямки. Я заздрю вашому душевному спокоєві, вашому
чистому сумлінню, вашим нічим не затьмареним спогадам. Чиста, незаплямована пам'ять, дівчинко, — це, мабуть, найнеоціненніший скарб, невичерпне свіже джерело, чи не так?
— А які були ваші спогади, коли вам минуло вісімнадцять?
— Тільки хороші: чисті, здорові, в них ще не влився гнилий струмінь і не перетворив їх на смердючу баюру. У вісімнадцять років я був такий, як ви, — достоту такий. Від природи я мав бути хорошою людиною, міс Ейр, одним з кращих представників роду людського, та, як бачите, я не такий. Зараз ви скажете, що, мовляв, цього не помічаєте; принаймні я тішу себе тим, що вичитую щось подібне з ваших очей (до речі, бережіться: я швидко тлумачу те, що мовлять ваші очі). Отож повірте моєму слову, я не якийсь негідник, не думайте такого і не приписуйте мені ще й такої поганої переваги, але, як я схильний вірити, скоріше через обставини, аніж через свої природні нахили, я звичайнісінький грішник, що застряв у отому приємному й жалюгідному безпутстві, за допомогою якого багаті й нікчемні люди намагаються скрашати своє життя. Вас дивує, що я так відверто в цьому признаюся? Тож знайте, що за своє життя вам іще не раз випадатиме мимоволі опинятися в ролі довіреної особи і вислухувати таємниці ваших ближніх: люди підсвідомо відчувають, як і я, що ви не любите розповідати про себе, а лиш слухати чужі сповіді; вони також відчують, що ви слухатимете їхню сповідь без злорадості й зневаги, а з симпатією й співчуттям, утішливим і підбадьорливим від того, що воно не роблене й не нав'язливе.
— Звідки ви знаєте? Як ви все це вгадали, сер?
— Я добре це знаю, тому й такий відвертий з вами. Скажете, мені слід було піднятись вище обставин. Так, слід було, проте, як бачите, я не піднявся. Коли з мене позбиткувалася лиха доля, мені забракло життєвої мудрості зберегти холоднокровність; я впав у відчай, а потім пустився берега. Тож тепер, коли якийсь нікчема викликає в мене огиду своїми мерзенними вадами, я не можу похвалитися, що чимсь од нього кращий: я змушений визнати, що я такий самий, як він. Як я тепер каюся, що не вистояв, — одному Богу відомо! Бійтесь докорів сумління, коли здаєтесь на спокусу, міс Ейр. Докори сумління — це отрута життя.
— Кажуть, спокута — найкращі ліки, сер.
— О ні! Можливо, виправлення — ліки, і я зміг би виправитись, — у мене на це ще стане сили, — якщо... та яка користь думати про це, коли я зв'язаний, обтяжений, проклятий? І ще одне: оскільки щастя мені вже не бачити, то я маю право бодай брати радощі від життя, і я їх братиму за всяку ціну.
— Тоді ви ще більше пуститеся берега, сер.
— Може бути, але чому це має статись, коли нова радість щоразу буде чиста й солодка? Така чиста й солодка, як дикий мед, що його збирають бджоли з вересу.
— Бджола жалиться, а дикий мед гіркий.
— Звідки ви знаєте? Таж ви його зроду не куштували! Яка ви поважна, яка врочиста з виду, але так само мало тямите в цій справі, як оця камея (мовлячи це, він взяв з камінної полиці камею). Ви не маєте права напучувати мене, бо ви тільки послушниця, яка ще не переступила порога життя і зовсім не знає його таємниць.
— Я тільки нагадаю вам ваші власні слова, сер: ви сказали, що помилки породжують докори сумління, і назвали їх отрутою життя.