Джейн Ейр

Бронте Шарлотта

Я порівнювала його з гістьми. Ґалантна ґрація Лінів, апатична елеґантність лорда Інґрема, військова постава полковника Ден-та, — чого вони були варті проти природної сили й духовної краси містера Рочестера? Я не бачила нічого привабливого ні в їхніх манерах, ні в них самих, хоч і розуміла, що більшість жінок назвала б їх чарівними, вродливими, показними, а містера Рочестера похмурим і негарним. Вони всміхалися, сміялись — і були мені байдужі. Свічки давали куди більше сяйва, ніж їхній усміх; дзенькіт дзвоника виказував більше, ніж їхній сміх. Та ось усміхався містер Рочестер: його суворі риси м'якшали, його очі ставали блискучі й ніжні, а їхні промені теплі й лагідні. Ось зараз він розмовляє з Луїзою та Емі Ештон. Я дивувалася, як можуть вони так холодно

ставитися до його погляду — погляду, який здавався мені таким проникливим? Я гадала, що вони потуплять очі й зашаріються, і була рада, коли нічого такого не сталося. «Він для них не те, що для мене, — думала я, — для них він не ідеал. А для мене? А для мене — я певна цього — він ідеал. Мене вабить до нього, я розумію мову його поглядів і рухів. Дарма що багатство й родовитість роз'єднують нас, я маю щось у голові і серці, в крові й нервах, що споріднює нас. Як я могла кілька днів тому казати, що мене ніщо не єднає з ним, крім місячної платні? І як я могла змушувати себе думати про нього тільки як про свого господаря? Це ж наруга над природою! Він згуртував круг себе всі мої добрі, чесні й щирі почуття. Я знаю, я мушу приховувати їх, мушу вбити всяку надію й не повинна забувати, що він не може мене кохати. Бо, коли я кажу, що між нами багато спільного, то це не означає, що я можу так впливати на інших і так зачаровувати, як він. Я маю на увазі наші спільні смаки й уподобання. Отже, я повинна завжди повторювати, що ми розлучені навіки. І все-таки, поки я живу й думаю, я мушу його любити».

Подали каву. Тільки-но з'явилися чоловіки, дами защебетали, як пташки, розмова ставала дедалі веселіша і жвавіша. Полковник Дент і містер Ештон засперечалися про політику, а їхні жінки слухали. Дві шляхетні вдови — леді Лін і леді Інґрем — завели приємну розмову. Сер Джордж, якого я, до речі, забула описати — височенний й червонощокий сільський джентльмен — стоїть перед канапою, на якій вони сидять, з чашкою кави в руках і вряди-годи докидає слово. Містер Фредерік Лін сів позаду Мері Інґрем і показує їй альбом вишуканих ґравюр. Вона дивиться, всміхається, але говорить мало. Флегматичний довготелесий лорд Інґрем схрестив руки й сперся на спинку крісла, де сидить жвава Емі Ештон. Вона поглядає на нього й торохтить, як сорока. Він подобається їй більше, ніж містер Рочестер. Генрі Лін примостився на отоманці біля ніг Луїзи. Тут сидить і Адель. Він силкується говорити з нею по-французькому, а Луїза сміється-заливається з його помилок. А з ким у парі Бланш Інґрем? Вона стоїть біля столу, сама, ґраційно схилившись над альбомом. Видно, вона чекає, що хтось до неї підійде, а втім, ця не стане довго чекати. Вона сама вибере собі співрозмовника.

Містер Рочестер, відійшовши від Ештонів, стоїть коло каміна. Він, як і Бланш, без пари. Вона підходить до каміна з другого боку і стає проти нього.

— А я гадала, містере Рочестер, що ви не любите дітей.

— І таки не люблю.

— Що ж тоді змусило вас стати опікуном цієї лялечки (вона показала на Адель) ? Де ви її вискіпали?

— Я її не вискіпав, її покинули на мої руки.

— Вам слід було б віддати її до школи.

— Я не міг собі цього дозволити: школи дуже дорогі.

— Хіба? Таж ви тримаєте для неї ґувернантку: я бачила тут з нею одну особу... вона вже пішла? Ой, ні, й досі тут — онде за шторою. Адже ви їй платите? Думаю, що це ще дорожче, бо так ви утримуєте аж двох.

Я боялася, — а то, може, й сподівалася, — що згадка про мене змусить містера Рочестера глянути в мій бік, і мимоволі сховалася ще далі в затінок. Та він і не подивився на мене.

— Я не задумувався над цим, — байдуже відповів він, глянувши просто перед себе.

— Атож! Ви, чоловіки, ніколи не дбаєте про економію, не думаєте, що вигідніше! Послухали б ви, що каже про ґувернанток мама. Мері і я, щоб не збрехати, мали їх свого часу більше десяти. Половина з них були гидкі, інші — смішні, а всі разом — жахливі. Хіба не так, мамо?

— Що ти сказала, моє золото? Вдовине «золото» пояснило їй, про що йдеться.

— О серденько, не нагадуй мені про ґувернанток, саме слово мене вже дратує. Скільки я зазнала мук від їхнього недоумства і примх! Та тепер уже все минулося! Місіс Дент нахилилася до побожної леді і щось шепнула їй на вухо. Мабуть, нагадала, що одна з цих проклятих осіб — тут, бо та відповіла:

— Tant pis! Гадаю, це піде їй на користь! — І, стишивши голос так, щоб я все-таки могла її чути, вона додала:— Я її помітила, а вже я вмію читати людські обличчя. Вона має ті самі вади, що й усі ґувернантки.

— Які ж вони, пані? — голосно запитав містер Рочестер.

— Я скажу це тільки вам на вухо, — відповіла та й тричі виразно кивнула тюрбаном.

— Ви розпалили мою цікавість, і її треба негайно погасити.

— Спитайте Бланш, вона стоїть ближче до вас, ніж я.

— О, не відсилайте його до мене, мамо! Я можу сказати тільки одне слово про все це поріддя — вони просто неможливі. Не те, щоб я дуже терпіла від них, навпаки, я сама більше залила їм за шкуру сала. Яких тільки штук ми з Теодором не виробляли нашим міс Вілсон, місіс Ґрей та мадам Жубер! Тільки Мері зі своєю млявою вдачею не була з нами у спілці. Найвеселіше було з мадам Жубер. Міс Вілсон була жалюгідна, квола істота, слізлива і слабодуха, і дратувати її нам здавалося не вельми цікаво, а місіс Ґрей, цю товстошкіру простачку, ніщо не брало. Ну, а бідна мадам Жубер! Ніби й тепер бачу, як вона лютує, коли їй часом урветься терпець. Порозливаємо чай, порозкришуємо хліб з маслом, а потім підкидаємо книжки аж під стелю або влаштовуємо котячий концерт, вибиваємо лінійками об столи чи щипцями об камінні ґрати. Теодоре, ти пам'ятаєш ті веселі дні?

— Ну звичайно, пам'ятаю, — спроквола відповів лорд Інґрем. — Стара, бувало, як закричить: «Бридкі, погані діти!» — і тоді ми давай вичитувати їй за те, що вона береться вчити таких розумних дітей, як ми, коли сама нічого не тямить.

— Атож, Теді. І я ще помагала тобі варити воду з твого бідолашного вчителя, містера Вінінґа — плаксивого пастора, як ми його прозивали. Він і міс Вілсон насмілилися закохатись одне в одного — принаймні нам так здалося. Ми помітили їхні погляди й зітхання, що їх ми тлумачили як ознаки de la belle passion, і про наше відкриття невдовзі знали всі. Оця історія і стала приводом, щоб викинути той непотріб з нашого дому. Люба наша матуся, коли довідалася про це все, добачила в цьому аморальність. Правда, мамо?

— Авжеж, моя ягідко! Я і мала слушність. І ось чому: є тисяча причин, через які не слід допускати фіґлі-міґлі між ґувернантками і вчителями в добропристойному домі. По-перше...

— Ой згляньтеся, мамо! Не перераховуйте! Хіба ж ми самі їх не знаємо: поганий приклад для невинних дитячих душ, неуважність та нехтування своїх обов'язків, далі єднання і взаємна підтримка, а звідси — зухвальство, бунт і цілковитий непослух. Чи не так я кажу, баронесо Інґрем з Інґрем-Парку?

— Моя ліліє, ти, як і завжди, кажеш правду.

— Ну то годі вже. Поговорімо краще про щось інше.

Емі Ештон або не чула цих слів, або не зважила на них і промовила своїм тихим дитячим голосом:

— Ми з Луїзою й собі дратували нашу ґувернантку, але вона була дуже добра і терпіла геть усе. Ніщо не могло її розсердити. І вона ніколи нам не перечила.

Правда, Луїзо?

ніколи. Ми робили, що хотіли: нишпорили по її шухлядах, порпались у її робочій сумці. Вона була дуже лагідна й давала нам усе, хоч би що ми попросили.

— Можна подумати, — глузливо скрививши губи, сказала міс Інґрем, — що в нас вечір спогадів про ґувернанток. Я ще раз пропоную змінити тему розмови. Містере Рочестер, ви мене підтримуєте?

— Панно, я підтримую вас у цьому, як і в усьому іншому.

— Тоді доведеться самій узятися за це. Синьйоре Едуардо, ви сьогодні в голосі?

— Донно Біанко, якщо ви наказуєте, я буду в голосі.

— Тоді, синьйоре, даю вам королівський наказ: наладнайте ваші вокальні органи до співу!

— Хто ж відмовиться від ролі Річіо при такій чарівній Марії?