Джейн Ейр
Шрифт:
Почувши це ім'я, я звелася на ноги. «То... то ви її знаєте, — подумала я. — Тоді це чортові витівки!»
— Не лякайтеся, — провадила далі дивна жінка, — вона не підведе. Вона робить своє діло спокійно й мовчки. На неї можна цілком звіритися. Отож, як я казала, коли ви сидите на підвіконні, то хіба ви ні про що інше не думаєте, тільки про свою школу?
І вас не цікавить ніхто з тих, що сидять перед вами на канапах та в кріслах? І ви не вивчаєте тоді чийогось лиця? Або чиїхось рухів — бодай із простої цікавості?
— Мені цікаво спостерігати кожне лице й кожен порух.
— І ви не вирізняєте з-посеред усіх одного, або, може, двох?
— Часом буває,
— А які історії вам найбільше до вподоби?
— О, я не маю великого вибору! Всі історії обертаються круг одного — женихання, і всі вони мають одну згубну кінцівку — одруження.
— І вам подобається оця одноманітна тема?
— Сказати правду, ні. Вона мене зовсім не хвилює.
— Не хвилює? Молода, повна життя й здоров'я, прекрасна, родовита дівчина сидить і сміється в очі чоловікові, якого ви...
— Якого я що?
— Якого ви знаєте й про якого, певне, маєте непогану думку.
— Я не знаю цих чоловіків. І заледве двома словами перекинулася з котримсь. Що ж до моєї про них думки, то одні вже літні люди й заслуговують на повагу, а інші — молоді, елеґантні й гарні. Тільки ж вони вільні діставати усмішки від кого їм приємно, і я не бачу в цьому нічого, що б стосувалося мене.
— Ви не знаєте цих чоловіків? Ви заледве двома словами перекинулися із котримсь? Це саме ви скажете й про господаря маєтку?
— Його нема вдома.
— Глибокодумне зауваження! А ще мудріший виверт. Так, він поїхав сьогодні вранці
до Мілкота і буде вдома увечері або аж завтра. Але хіба з цієї причини він перестав бути вам знайомий, перестав для вас існувати?
— Ні. Тільки я не бачу, який стосунок має до нашої теми містер Рочестер.
— Я згадувала про дівчину, яка всміхається в очі чоловікові. А останнім часом містерові Рочестеру надаровано так багато усмішок, що йому від них в очах мерехтить. Ви не помічали цього?
— Містер Рочестер має право тішитися товариством своїх гостей.
— Йдеться не про його право! Невже ви не помітили, що найбільше й найчастіше тут балакають про одруження містера Рочестера?
— Цікавість слухача підгострює язика оповідачеві.
Я сказала це швидше собі, ніж циганці, її дивна розмова, голос, поведінка ніби навівали на мене сон. Раз по раз з її вуст злітали зовсім несподівані фрази, її містифікації оплутали мене ніби павутинням. Я дивом дивувалася, який це невидимий дух сидів тижнями, наглядав, як б'ється моє серце, і знав кожен його удар.
— Цікавість слухача! — повторила вона. — Еге ж, містер Рочестер годинами слухав, що з таким натхненням і радістю промовляли до нього палкі вуста. І слухав залюбки, з вдячністю. Ви не помітили?
— Із вдячністю? Щось не пригадую, щоб на його обличчі була помітна вдячність.
— Не пригадуєте? То стежили за ним! І що ж ви помітили, коли не вдячність? Я промовчала.
— Ви помітили любов, чи не так?.. І, заглядаючи вперед, бачили його одруженим, а його дружину щасливою?
— Гм! Не зовсім так. Ваше відьомське всевідання часом помиляється.
— Якого ж дідька ви там бачили?
— А нащо це вам? Я прийшла сюди питати, а не сповідатися. А хіба вже відомо, що містер Рочестер одружується?
— Так. З прекрасною міс Інґрем.
— Скоро?
— Та їм видніше. І безперечно (хоч вас із вашою гідною покари зарозумілістю і поймає сумнів) вони будуть напрочуд щасливою парою. Він напевно любить таку гарну, дотепну й освічену леді. Любить його й вона, а коли, зрештою, й не самого, то принаймні його гаманець. Міс Інґрем вважає, що маєток містера Рочестера дуже їй до пари, — про це я знаю і щось таке (хай Бог мені простить) я сказала їй годину тому, і це зіпсувало її настрій. Як вона скривила губи! Я б порадила її темнолицьому кавалерові не ловити ґав, бо як тільки трапиться хтось інший з більшими або певнішими прибутками, вона кине його.
— Але ж, матінко, я не прийшла сюди довідуватися про майбутнє містера Рочестера. Я хочу знати свою власну долю. А ви мені нічогісінько не сказали.
— Ваша доля ще не ясна. Риси вашого обличчя суперечать одна одній. Я знаю, що доля відсипала вам свою міру щастя. Я знала це, ще поки сюди прийшла. Наготувала й відклала вбік. Я сама бачила, як вона відкладала. І тепер все залежить від вас — простягти руку й взяти його. А от чи простягнете ви руку — саме це я й хочу знати. Станьте навколішки ще раз.
— Тільки не тримайте мене довго, бо я тут спечуся.
Я знов стала навколішки. Циганка не схилилась до мене, а тільки дивилася, спершись на спинку крісла. Тоді забубоніла:
— Вогонь спалахує в її очах, і вони поблискують, як роса. Цей погляд лагідний і повний почуття. Він глузує з моїх теревенів. Він — вразливий. Думка за думкою зринає з його чистої глибини. Коли він перестає сміятись, то робиться сумний і на повіки ніби мимохідь налягає якийсь тягар. Це ознака меланхолії й наслідок самотності. Вона відвернула очі, бо не хоче, щоб їх вивчали; своїми глузливими вогниками вони неначе заперечують ту правду, яку я їм сказала, відкидаючи мої натяки на чулість і сум. Оцей вияв гордості й стриманості тільки підтверджує мою думку. Такі очі приносять щастя.
Що ж до уст, то вони люблять часом сміятися. І вони не таять нічого, що збагне розум, тільки мовчать про те, чим переповнене серце. На цих жвавих і виразних устах не лежатиме вічно печать мовчазної самотності: ці уста готові багато говорити, часто усміхатися й вітати співрозмовника добрим словом. Ця риса теж сприятлива для щастя.
З усіх цих рис хіба що тільки чоло вороже щасливій долі. Воно неначе проголошує: «Я можу жити сама, коли самоповага й обставини змусять мене до цього. Мені не треба продавати душу, щоб купити щастя. Я успадкувала від природи скарб, який не дасть мені пропасти, коли мене покинуть усі радощі або якщо за них доведеться платити дорого, надто дорого для мене». Чоло далі каже: «Мій розум твердою рукою тримає віжки вдачі і не дозволить нерозважному серцю затягти мене в безодню. Хай пристрасті вирують і шаленіють, мов ті дикуни-ідолопоклонники, хай бажання малюють мені хоч які принадні картини, та останнє слово завжди скаже все-таки твердий глузд, а вирішальну силу матиме тільки голос розуму. Хай землю руйнують землетруси, хай навкруги лютують бурі і палають пожежі, — я слухатимусь тільки цього внутрішнього голосу, вірного служника мого сумління». Добре сказано, лобе! Твою заяву взято до уваги. Твої задуми чесні, їх погоджено з голосом совісті й розуму. Я знаю, як хутко мине молодість і зав'яне її цвіт, коли в келиху щастя буде хоч краплина сорому або бодай натяк на докори сумління. Я не хочу ні жертв, ні смутку, ні відчаю — все це мені не подобається. Я хочу рятувати, а не губити, заслужити вдячність, а не викликати гіркі сльози... Жодної сльозинки не хочу я бачити! Хай на моїй ниві зійдуть усмішки, радість, ніжність. І так має бути. Я знаю, що верзу це все ніби в солодкому сні. Як би мені хотілося продовжити цю мить у вічність, хоч я й не наважуюсь. Я ще тримаю себе в руках. Я, хоч би що, а не зламаю присяги. Встаньте, міс Ейр, ідіть. Комедії кінець.