Джейн Ейр
Шрифт:
— Джейн! — почула я. — Ходіть сюди, на свіже повітря... Цей будинок схожий на тюрму. Ви цього не помічаєте?
— Мені він здається розкішним замком, сер.
— Недосвідченість лежить полудою на ваших очах, — відповів він. — Ви ще зачаровані ним. І ще не здатні розглядіти, що золото — це тільки сухозлітка, що шовкові завіси — гидке павутиння, що мармур — то просто камінь, а поліровані меблі — нікчемне гниле дерево. А тут, — він показав рукою на рясну зелень, під якою ми стояли, — все правдиве, природне й чисте.
Він повагом ішов обсадженою самшитом стежкою. По один бік росли яблуні, груші та вишні, по другий — впереміш із шипшиною, нехворощем та всяким пахучим зелом — майоріли різні простенькі квітки: левконія, гвоздики, баранчики, братки. Прекрасного весняного ранку після квітневих дощів і туманів ці квіти були свіжі, як ніколи. На рум'яному сході тільки-но зійшло сонце, і його проміння лилося на скроплений росою цвіт дерев і тихі стежечки під ними.
— Джейн, дати вам квітку?
Він зірвав першу напіврозквітлу троянду і дав її мені.
— Дякую, сер.
— Чи любите ви схід сонця, Джейн? А це небо з високими і легкими хмарками, які напевне розтануть, коли земля й повітря нагріються! А це тихомирне запашне повітря?
— О так, дуже!
— Ця ніч була для вас дивна, Джейн.
— Так, сер.
— Тим-то ви тепер така бліда. Ви, либонь, добре налякалися, коли я лишив вас із Мейсоном.
— Я боялася, що хтось може вийти з сусідньої кімнати.
— Таж я замкнув її, і ключ лежав у мене в кишені. Невдалий був би з мене чабан, якби я лишив незахищеною свою овечку — свою улюблену овечку — так близько від вовчих зубів. Ви були у повній безпеці.
— А Ґрейс Пул житиме тут і далі, сер?
— Авжеж! Не думайте про неї — просто викиньте її з голови.
— Коли ж мені здається, що ваше життя навряд чи в безпеці, поки вона тут.
— Не бійтеся, я подбаю про себе.
— А та небезпека, що про неї ви казали вночі, тепер уже минула, сер?
— Я не можу ручитися за це, поки Мейсон не виїхав з Англії, та, зрештою, і після того. Жити для мене, Джейн, значить стояти на тонкій корі вулкана, крізь яку у будь-яку мить може вирватися вогонь.
— Мені здається, що містер Мейсон дуже слабодухий. Ви можете на нього впливати. Він ніколи не пошкодить вам і свідомо не зрадить вас.
— О ні! Мейсон не зрадить мене і ніколи не вчинить мені шкоди. Тільки ж часом, зовсім несвідомо, він може одним необережним словом позбавити мене навіки коли не життя, то щастя.
— Скажіть йому, хай буде обачний, сер. Хай знає, чого ви боїтесь і як йому найкраще запобігати небезпеці.
Він глузливо засміявся, схопив мене раптом за руку і — так само рвучко — відштовхнув її від себе.
— Якби-то я міг те зробити, дурненька моя дівчинко, де б тоді була небезпека? її миттю б не стало. Відколи я знаю Мейсона, я завжди казав йому: «Зробіть те чи те», — і все робилось, як я хотів. А в даному разі я не можу йому наказати: «Гляди, не нароби мені шкоди, Річарде!», бо йому не можна навіть давати знати, що він мені може зашкодити. Вас це дивує? Ви ще не раз здивуєтесь. Адже ви мій маленький друг, правда?
— Я залюбки служу вам, сер, і слухаю вас в усьому, що правильно.
— Атож. Я це бачу. І у ваших словах, і на вашому обличчі, і в усій вашій особі я читаю радісне задоволення, коли ви мені служите й помагаєте — робите для мене і разом зі мною те, що ви слушно назвали «правильним». Бо, якби я змусив вас робити те, що, по-вашому, неправильне, ви б не бігали так легко й хутко, не робили б усе з такою охотою, і на вашому обличчі не було б стільки радості й життя. Мій друг спокійно повернувся б тоді до мене і твердо сказав: «Ні, сер, цього не можна робити. Я не можу, бо це недобре». І не можна було б вас схитнути, як зірку на небі... Ви так само маєте владу наді мною і можете вразити мене, а я не маю права виказати вам своє дошкульне місце, бо ж хоч який ви відданий друг, а відсахнетеся від мене одразу.
— Якщо ви боїтеся містера Мейсона не більше, ніж мене, сер, — то вам загрожує дуже мала небезпека.
— Якби ж це було так! А ось і затишок, Джейн. Сядьмо.
Затишком була обвита плющем ніша в мурі. Всередині стояла дерев'яна лавочка. Містер Рочестер сів, лишивши місце і для мене. Але я й далі стояла перед ним.
— Сядьте, — повторив він. — Тут є де сісти двом. Ви вагаєтесь, чи сісти коло мене, чи ні! Ви зважуєте, чи буде це правильно, Джейн?
Замість відповіді я сіла, бо відмовлятися було таки нерозумно.
— Тепер, мій маленький друже, поки сонце п'є росу, поки в цьому старому саду прокидаються й розквітають квіти, поки пташки дбають про сніданок для своїх
пташенят, а ранні бджоли стають до своєї невтомної роботи, я розповім вам одну історію, а ви спробуйте пережити її так, ніби все це було з вами самою. Тільки спершу подивіться на мене й скажіть, що вас це не лякає й не тривожить і що ви не бачите нічого дивного в тому, що я вас затримую.
— Ні, сер, усе гаразд.
— Тоді, Джейн, прикличте собі на підмогу всю вашу уяву і припустіть, що ви більше не добре вихована і врівноважена дівчина, а розбещений змалку, норовистий юнак, припустіть, що ви опинилися в далекому чужому краю і вчинили непоправну помилку (байдуже, яку саме і з яких спонук), таку, що її наслідки весь час переслідують вас та отруюють вам життя. Майте тільки на увазі — я не сказав «злочин». Мова йде не про якесь лиття крові чи інше лиходійство, що підлягає карі. Йдеться про помилку. І наслідки цієї помилки стають згодом для вас нестерпні. Щоб спекатися їх, ви вживаєте заходів, і то незвичайних, хоч вони й цілком законні та припустимі. І все-таки ви нещасні, бо надія покинула вас назавжди. Ваше сонце померкло серед білого дня, і ви знаєте, що аж до заходу прояснення не буде. Гіркі й принизливі спогади — ось і все, що може живити вашу пам'ять. Ви блукаєте наосліп, шукаючи розради в самотності, а щастя — в розвагах. Я кажу про низькі, плотські розваги, що паморочать розум і отруюють серце. Аж ось, після довгих років добровільного вигнання, з розбитим серцем і зів'ялою душею ви повертаєтеся додому і зустрічаєте одну людину, як і де — це не має ваги. Ви знаходите в цій людині стільки добрих і світлих якостей, які ви шукали двадцять років і доти ще ні разу не зустрічали. Ці якості свіжі й здорові, без найменшої плямочки, без найменшої цвілі. Товариство такої людини воскрешає й бадьорить вас, ви почуваєте, що до вас повертаються ваші найкращі дні з високими пориваннями і чистими прагненнями. Ви хочете відродити себе і дожити вік так, як годиться безсмертній істоті. І щоб досягти такої мети, хіба не можна виправдати ваш намір переступити через загальноприйняті звичаї, через перепону, яку не освячує ваша совість і не виправдує ваш розум?
Він замовк, чекаючи відповіді. А що я могла сказати? О, якби мій добрий дух навіяв мені справедливу і правильну відповідь! Даремні надії! Західний вітер ворушив листя плюща круг мене, та лагідний Арієль не скористався з його подиху, щоб напутити мене. Пташки співали на вершечках дерев, та їхній спів, хоч і приємний, був безсловесний. Містер Рочестер пояснив своє запитання:
— Хіба не можна виправдати цього блудного грішного сина, який розкаявся і шукає спокою, якщо він, зневаживши думку світу, хоче назавжди прихилити до себе цю ніжну, шляхетну і щиру істоту і таким чином забезпечити собі душевний мир і відродитися для життя?
— Сер, — відповіла я, — ні спочинок мандрівця, ні переродження грішника не повинні залежати від людей, серед яких вони живуть. Чоловіки й жінки вмирають; філософи забувають про мудрість, а християни — про добрість. Якщо той, кого ви знаєте, страждав і помилявся, то хай гляне не на рівних собі, а вище, і там пошукає сили для свого виправлення і розради для свого зцілення.
— Воно-то так, а знаряддя? Бог, що керує цим, вибрав і знаряддя. Це я сам, — кажу вам навпростець, — загруз був у суєті й розпусті і, мені здається, знайшов тепер ліки від своєї недуги в...