Джейн Ейр
Шрифт:
— Не слід було піддаватися. Треба було зразу чинити опір, — зауважив містер
Рочестер.
— Коли ж у таких обставинах годі було щось вдіяти, — заперечив Мейсон. — О Господи, як це було страшно! — додав він і весь здригнувся. — Та й я не чекав цього: спочатку вона була така спокійна.
— Я застерігав тебе, — промовив містер Рочестер. — Я казав: будь насторожі, коли ти з нею. До того ж ти міг би зачекати до завтра й узяти мене з собою. Це була просто дурість — піти вночі, та ще й самому.
— Я думав, що так буде краще.
— Думав! Думав! Коли я це чую, мене тіпає. Та хоч там що, ти добре поплатився, що мене не послухав. І я не маю що сказати більше. Картере! Мерщій! Мерщій! От-от зійде сонце, а ми мусимо забрати його звідси.
— Хвилиночку, сер. Плече я вже перев'язав. Треба ще оглянути рану на руці. Тут, видно, так само побували зуби.
— Вона смоктала мою кров. Вона казала, що вип'є всю кров з мого серця, — простогнав Мейсон.
Я бачила, як містер Рочестер здригнувся. Якийсь особливий вираз огиди, жаху й ненависті скривив йому обличчя, та він тільки сказав:
— Замовкни, Річарде. Ніколи не сприймай серйозно її слів і не повторюй їх.
— Я хотів би їх забути, — відповів той.
— І забудеш, коли поїдеш геть з Англії, повернешся у Спаніштаун і думатимеш про неї як про померлу й поховану. Або краще зовсім не згадуй про неї.
— Цю ніч не можна забути.
— Навпаки, можна. Треба тільки схотіти, чоловіче. Ще дві години тому ти прощався з білим світом, а проте й досі живеш, ще й теревені правиш. Ну, от! Картер зробив своє діло чи ось-ось зробить, а я вмить поставлю тебе на ноги. Джейн (він уперше звернувся до мене по тому, як повернувся), візьміть цього ключа, підіть у мою спальню, вийміть з верхньої шухляди шафи чистого шарфа та сорочку й несіть їх сюди, і то швидше.
Я пішла, відчинила шафу, знайшла названі речі й вернулася з ними.
— Тепер, — сказав він, — зайдіть за ліжко, поки я його одягну. Тільки не виходьте з кімнати. Ви ще будете потрібні.
Я відійшла, куди мені велено.
— Чи вже хтось прокинувся, коли ви ходили вниз, Джейн? — спитав раптом містер Рочестер.
— Ні, сер. Всюди було дуже тихо.
— Ми вирядимо вас тихенько, Діку. Так буде краще і для вашої безпеки, і для тієї нещасної істоти, що за дверима. Я так довго і так старанно уникав розголосу, що аж ніяк не хотів би його тепер. Сюди, Картере, поможіть йому одягтися. А де ваш хутряний плащ? Я знаю, що ви й милі без нього не проїдете в цьому проклятому холодному кліматі. У вашій кімнаті?.. Джейн, біжіть хутенько до спальні містера Мейсона — вона поруч із моєю — і принесіть звідти плащ.
Я знову побігла й знову вернулася. Цього разу я принесла широкий і довгий плащ, підбитий та облямований хутром.
— Тепер я загадаю вам ще одну роботу, — сказав мій невгамовний господар. — Вам доведеться ще раз пройти до моєї кімнати. Яке щастя, що ви так м'яко ступаєте, Джейн. Незграбний кур'єр був би в такій халепі ні до чого. Висуньте середню шухляду в моєму туалетному столику й візьміть там слоїка й склянку. І мерщій сюди.
Я збігала туди й назад і принесла згадані речі.
— От і добре! Відповідальність за дозу, докторе, я беру на себе. Я купив ці краплі в Римі у італійського знахаря — такого колеґу ви б, Картере, прогнали. Вживати цей засіб раз у раз нерозважно, та при нагоді, як от зараз, він добре помагає. Джейн, трохи води!
Він простяг мені скляночку, і я налила її до половини водою з графина, що стояв на умивальнику.
— Досить! А тепер змочіть вінця слоїка.
Я зробила й це. Він накапав в скляночку дванадцять крапель якоїсь червоної рідини і подав її Мейсонові.
— Пий, Річарде! Це поверне тобі на якусь годину ті сили, які ти втратив.
— А коли воно мені зашкодить? Воно збуджує?
— Пий, пий!
Містер Мейсон скорився, бо заперечувати було марно. Він був тепер зовсім одягнений і, щоправда, блідий з лиця, проте більше не здавався знесиленим і виснаженим. Містер Рочестер дав йому три хвилини посидіти, а тоді взяв під руку.
— Тепер, повір мені, ти зможеш стати на ноги, — сказав він. — Спробуй! Хворий устав.
— Картере, беріть його під другу руку... Вище голову, Річарде! Ступай вперед... ось так...
— Мені набагато краще, — зауважив містер Мейсон.
Авжеж, що так. Тепер, Джейн, ідіть на чорний хід і відсуньте бокові двері. У дворі або й за брамою, — бо я просив не гуркотіти колесами по бруківці, — ви побачите карету. Скажіть візникові, щоб був готовий. Ми йдемо. А коли, Джейн, хто з гостей уже встав, то вийдіть на нижню площадку сходів і кашляніть.
Було десь пів на п'яту. От-от мало визирнути з-за обрію сонце. На кухні було ще темно й тихо. Я якомога обережніше відчинила бокові двері. Двір був порожній, тільки брама стояла відчинена навстіж, і там справді дожидалася пасажирів запряжена двома кіньми карета з візником на передку. Я підійшла до нього і сказала, що джентльмени йдуть. Він кивнув, а я уважно оглянулася навколо й прислухалася. Скрізь іще дрімала тиша раннього ранку. На вікнах третього поверху, в кімнатах слуг, ще не розсунули фіранок. Пташки вже щебетали серед буйного листя плодових дерев, що перекинули через стіну між двором і садом білі ґірлянди свого розквітлого гілля, та ще на стайні коні вряди-годи переступали з ноги на ногу. А то усюди було тихо.
Аж ось надійшли й джентльмени. Містер Рочестер і лікар підтримували Мейсона, хоч той ступав досить твердо. Вони підсадили його в карету. За ним сів і Картер.
— Ви вже пригляньте за ним, — сказав лікареві містер Рочестер, — і тримайте його у себе, поки він зовсім не очуняє. За який день-два я відвідаю вас і подивлюся, як його здоров'я. Річарде, як тобі тепер?
— Свіже повітря відживило мене, Фейрфаксе.
— Не зачиняйте вікна з його боку, Картере, тепер нема вітру. Бувай здоров, Діку!
— Фейрфаксе...
— Що там іще?
— Нехай її пильнують, нехай ставляться якомога лагідніше, нехай... — він затнувся й заплакав.
— Я так і роблю, мій любий, робив і робитиму й надалі, — відповів містер Рочестер. Він зачинив дверці, карета рушила.
— Як би я хотів, щоб усе це скінчилось! — додав містер Рочестер, зачиняючи й засуваючи браму.
А потім тихо, з бездумним поглядом попрямував до хвіртки в мурі, що відділяв двір від саду. Гадаючи, що я більше не потрібна, я хотіла була піти додому, аж тут почула, як він мене кличе. Відчинивши хвіртку, він стояв біля неї й чекав на мене.