Джейн Ейр
Шрифт:
На цей раз довелося довгенько чекати, поки вона піднялася знову. Та врешті ми побачили сценку, підготовлену краще від попередньої. Вітальня, як я вже казала, була вища за їдальню на дві сходинки. І от якраз у центрі арки на відстані одного ярда від східців поставлено великий мармуровий басейн — окрасу нашої оранжереї. Він звичайно стояв там серед тропічних рослин, і в ньому плавали золоті рибки. Перенести сюди цю велику й важку річ було, видно, нелегко.
На килимі край басейну сидів містер Рочестер у халаті і з чалмою на голові. Цей костюм дуже пасував до його темних очей, смаглявої шкіри та східних рис обличчя. Він зовсім скидався на еміра, героя чи жертву екзотичної легенди. Тоді вийшла міс Інґрем. Вона так само була у східному вбранні. Яскраво-червоний шарф оперізував її стан, голова була пов'язана вишитою хусткою, а гарні, немов виточені
Міс Інґрем підійшла до басейну й схилилася, нібито набираючи в глечик води, тоді знову поставила його на голову. Той, хто сидів коло басейну, привітав її і щось ніби попросив. Вона хутенько зняла глек з голови й дала йому напитися. Тоді він витяг з-за пазухи скриньку, відкрив її й вийняв дорогі браслети й сережки. Міс Інґрем була і захоплена, і здивована. Ставши навколішки, він поклав ці скарби до її ніг. Очима й на мигах вона виявляла недовір'я й радість. Незнайомець почепив їй на руку браслет, а на вуха сережки. Це були Елеазар і Ревека, бракувало тільки верблюдів.
Відгадники посхиляли голови до полковника Дента. Очевидно, вони не могли знайти слова, яке б пояснювало цю сцену. Полковник попросив показати все до кінця, і завіса впала.
Коли вона піднялась втретє, відкрилась тільки частина вітальні. Решту загороджувала ширма, завішена темною грубою матерією. Мармурового басейну не було.
Замість нього стояв дерев'яний стіл і кухонний дзиґлик. Усе це можна було розгледіти при тьмяному світлі ліхтаря, бо свічки не горіли.
В цьому похмурому закутку сидів чоловік, обхопивши руками коліна й потупивши очі в землю. Я пізнала в ньому містера Рочестера, хоч він загримував лице, і одяг на ньому був пошарпаний: сорочка звисала з одного плеча, ніби її подерли на ньому в бійці. Розпачливий і лютий вираз та скуйовджене волосся геть змінили його вигляд. Коли він ворухнувся, на руках брязнули кайдани.
— Брайдуел! — гукнув полковник Дент. Шараду було розгадано.
За якийсь час виконавці переодяглися в свої звичайні костюми й прийшли до їдальні. Містер Рочестер вів під руку міс Інґрем. Вона хвалила його гру.
— А знаєте, — казала вона, — з трьох ваших ролей мені найбільше сподобалася третя. Якби ви жили трохи раніше, з вас би вийшов такий ґалантний розбійник!
— Я стер усю фарбу з обличчя? — спитав він, повернувшись до неї.
— На жаль, так! А шкода! Ніщо вам так не личить, як цей різкий червоний колір.
— То вам подобаються розбійники?
— Англійський розбійник поступається хіба що італійському бандитові, а того може перевершити тільки левантійський пірат.
— Хоч хто я був, знайте, що ви — моя дружина. Нас звінчали годину тому при свідках.
Вона пирснула й зашарілася.
— А тепер, Денте, — мовив далі містер Рочестер, — ваша черга.
І коли другий гурт пішов, він з своєю трупою вмостився на їхніх місцях. Міс Інґрем сіла праворуч від свого керівника. Тепер мені було байдуже до акторів, я не чекала, коли поповзе вгору завіса — мою увагу полонили глядачі. Мій погляд, що досі був звернений на сцену, тепер невідривно стежив за півколом відгадників. Я не пам'ятаю, яку шараду загадав полковник Дент, яке він вибрав для цього слово і в яких сценах його подали. Але я й досі бачу, як містер Рочестер повертається до міс Інґрем, а міс Інґрем до нього, бачу, як вона схиляє до нього голову і її чорні-пречорні кучері торкаються його плеча й навіть щоки, чую їхній шепіт, відновлюю в пам'яті їхні погляди, і в моїй душі прокидаються ті ж самі почування, які я переживала тоді.
Я вже казала тобі, читачу, що навчилася любити містера Рочестера. А коли так, то чи могла я розлюбити його тільки через те, що він перестав помічати мене; через те, що я сиділа в одній кімнаті з ним цілі години, а він ні разу не поглянув у мій бік; через те, що всю його увагу полонила високородна дама, яка, проходячи повз мене, гидувала зачепити мене краєм сукні, а коли й кидала на мене погляд своїх темних владних очей, то тут же відводила їх, нібито глянувши на щось негідне уваги? Чи могла я розлюбити містера Рочестера тільки через те, що знала про його намір одружитися з цією дамою і щодня помічала в усій поведінці міс Інґрем горду впевненість, що так воно й буде; через те, що я була свідком, як він упадає коло неї, хоч і на свій лад — недбало й так, що змушує її саму шукати його прихильності, але скільки в цьому було чарів і яка приваблива була його гордовитість.
Все це не могло остудити або розвіяти любов, але його було цілком досить, щоб довести мене до розпачу. І досить — гадатиме читач — щоб збудити ревнощі, якщо жінка в моєму становищі насмілиться ревнувати до такої жінки, як міс Інґрем. Проте я не ревнувала. Навряд чи можна було назвати цим словом той біль, що пронизував моє серце. Міс Інґрем не могла викликати ревнощів: для цього вона була надто нікчемна. Даруйте мені цей буцімто парадокс, тільки я маю на увазі саме те, що кажу. Міс Інґрем була справді дуже показна, однак їй бракувало природності: була вона й гарна, й освіту здобула блискучу, та розум мала убогий, а серце — черстве. Ніщо не росло й не цвіло на цьому ґрунті, а отже, й не могло потішити вас своїми свіжими плодами. Вона була недобра; в ній не почувалося нічого свого, вона повторювала гучні фрази з книжок і ніколи не висловлювала, — бо не мала їх, — власних думок. Вона проповідувала високі почуття, та не знала ні співчуття, ні жалості, а ніжність і щирість були їй чужі.
Дуже вже часто вона виказувала це своєю зневагою й відразою до маленької Аделі. Коли дитина підходила близько до неї, вона щоразу відсилала її образливим словом, а іноді просто гнала з кімнати. Було ще двоє очей, крім моїх, які стежили за всіма виявами її вдачі, стежили пильно, вперто й хитро. Це були очі її майбутнього нареченого. Так, містер Рочестер невпинно наглядав за міс Інґрем. І от саме ця гострозорість, ця настороженість і цілковите розуміння всіх її вад, очевидна відсутність душі й серця в його почуттях до неї й були причиною моїх пекельних мук.
Я бачила, що він думає побратися з нею з причин родинних або з розрахунку, через те, що її знатність і зв'язки в світі підходять йому, але я знала, що він не віддав їй своєї любові і що всі її довершені прикмети не зможуть здобути цього скарбу. Ось що безперестанно гризло й мучило мене, ось чому в моєму серці палав невгасимий вогонь певності: вона не могла його зачарувати!
Якби їй вдалося відразу полонити його, і він, скорений, поклав би їй до ніг свою любов, то я б затулила лице, відвернулася до стіни і (образно кажучи) померла для них. Якби міс Інґрем була добра, шляхетна жінка, сильна духом, палка, чула, поблажлива й розумна, то мені б довелось битися з двома тиграми — ревнощами й відчаєм. І хай би вони й розірвали моє серце, я була б довіку спокійна від свідомості її безперечної переваги й схилилася б перед нею. І що більша була б ця перевага, то дужче вона б захоплювала мене. І тим щиріше й спокійніше було б моє зречення. Та насправді це було зовсім не так. Я бачила, як міс Інґрем силкується підкорити собі містера Рочестера й незмінне зазнає поразки. Я бачила, як жодна з її стріл не досягає цілі, хоч вона цього й не визнає і святкує перемогу, дарма що її гордість і самовпевненість чимраз більше віддаляють її від мети. Бачити це все було нестерпно боляче.
А все тому, що, спостерігаючи її невдачі, я знала, яким способом вона могла б перемогти. Стріли, націлені в груди містерові Рочестеру, що одна по одній падали йому до ніг, якби були пущені умілішою рукою, могли б, — я це знала, — пронизати це горде серце, могли б запалити любов у його суворих очах та пом'якшити глузливий вираз його обличчя. А ще легше можна було полонити це серце без зброї. «Чому вона не може зачарувати його, коли їй випала честь бути так близько коло нього? — питала я себе. — Видно, вона його не любить або не вміє любити щиро! Якби вона його любила, то не дарувала б йому так щедро своїх усміхів, не кидала б на нього таких палких поглядів, не прибирала б таких млосних поз і не впадала б так коло нього. Мені здається, що якби вона спокійно сиділа поруч нього, менше говорила й менше водила очима, то швидше прихилила б до себе його серце. Як часто я бачила на обличчі містера Рочестера зовсім інший вираз, ніж ця холодна настороженість, дарма що міс Інґрем так уперто загравала з ним. Але тоді цей вираз приходив сам по собі, його не можна було викликати поверховими почуттями і заздалегідь придуманими хитрощами. Щоб викликати цей вираз, треба було відверто відповідати на те, що він питав, без кривлянь звертатися до нього, і тоді цей вираз відразу посилювався, ставав дедалі лагідніший і щиріший і зігрівав благодатним теплом. Чи зможе вона догодити йому після шлюбу? Не думаю, щоб їй це пощастило. А втім, хтозна, як воно ще буде. Його дружина, що й казати, була б найщасливіша жінка на землі».