Джейн Ейр
Шрифт:
обличчя, неначе скуйовджена грива, спадала кучма темного сивуватого волосся.
— Доброго ранку, місіс Пул, — привітався містер Рочестер. — Як ваше здоров'я? Як здоров'я вашої пацієнтки?
— Нічого, сер, дякую вам, — відповіла Ґрейс і обережно поставила булькотливу страву на ґрати. — Трохи казиться, проте не дуже.
Дикий зойк спростував її слова. Убрана в жіночий одяг гієна звелася на ноги й випросталась па ввесь свій зріст.
— Вона побачила вас, сер! — скрикнула Ґрейс. — Краще б ви пішли геть.
— Одну хвилину, Ґрейс. Дозвольте мені побути тут одну хвилину.
— Тоді, сер, бережіться... ради Бога, бережіться!
Божевільна загавкала. Вона відкинула скуйовджене волосся від свого обличчя і дико за-глипала на нас. Я одразу пізнала це червоне обличчя, ці надуті щоки. Місіс Пул вийшла наперед.
— Не пхайтеся під руки, — сказав містер Рочестер, відсторонивши її. — Гадаю, що вона без ножа, та й я насторожі.
— Я ніколи не знаю, що там у неї, сер. Вона хитра як лисиця. Годі вгадати, що вона втне.
— Краще лишім її, — прошепотів Мейсон.
— Забирайсь до дідька! — порадив йому його шуряк.
— Бережіться! — гукнула Ґрейс.
Три чоловіки квапливо відступили. Містер Рочестер загородив мене собою. Божевільна підскочила й, схопивши його за горло, вп'ялася зубами в щоку. Вони почали борюкатися. Місіс Рочестер була здоровенна жінка, не нижча від свого чоловіка і набагато огрядніша. У бійці вона виявила справді чоловічу силу й мало не задушила містера Рочестера, незважаючи на його атлетичну статуру. Він міг повалити її одним ударом, та, певно, бити не хотів, а тільки відбивався. Врешті він схопив її за руки. Ґрейс Пул подала йому мотузок. Він скрутив руки божевільної за спиною, зв'язав їх і прив'язав її до стільця. Весь цей час не вгавав дикий лемент божевільної, яка робила одчайдушні спроби вирватися. Упоравшись, містер Рочестер повернувся до глядачів. Він дивився на них з посмішкою, повною гіркоти й розпуки.
— Оце й є моя дружина, — сказав він, — і це єдині шлюбні обійми, на які я маю право, єдина моя розрада в години дозвілля! А ось, — сказав він, поклавши руку на моє плече, — та дружина, про яку я мріяв! Молода дівчина, що так спокійно і твердо стоїть край самого пекла, холоднокровно споглядаючи, як казиться цей демон. Після такої чортівської поживи її можна назвати приємним десертом! Вуде і Бріґсе, зверніть увагу на різницю! Порівняйте ці чисті очі а тими налитими кров'ю баньками, це обличчя з тією брилою м'яса, а тоді судіть мене, і ви, проповіднику слова Божого, і ви — оборонче закону! Згадайте тільки, що, яким судом судите, таким і вас судитимуть! А тепер гайда звідси. Я повинен замкнути свій скарб.
Ми всі вийшли. Містер Рочестер трохи забарився, даючи якісь вказівки Ґрейс Пул. Адвокат, коли ми йшли сходами вниз, звернувся до мене.
— На вас, міс, — мовив він, — не лежить ніяка провина. Ваш дядько буде радий почути про це — якщо він іще живий, — коли містер Мейсон повернеться на Мадейру.
– Мій дядько? Хіба ви його знаєте?
– Його знає містер Мейсон. Містер Ейр багато років був представником їхньої торговельної фірми у місті Фуншал, на Мадейрі. Коли ваш дядько отримав від вас листа з повідомленням про ваш недалекий шлюб із містером Рочестером, якраз до нього нагодився містер Мейсон, який зупинився на Мадейрі задля покращання здоров'я перед поверненням на Ямайку. Містер Ейр розповів про цю новину, бо він знав, що мій клієнт добре знайомий із джентльменом на ім'я Рочестер. Можете собі уявити, як здивувався й стурбувався містер Мейсон. Він тут же пояснив вашому дядькові, як стоїть справа. Ваш дядько, мушу вас засмутити, тяжко хворий і лежить прикутий до ліжка, звідки він навряд чи й устане, коли зважити на його вік та довгу й тяжку хворобу. Тим-то він і не міг негайно виїхати до Англії сам, щоб застерегти вас від пастки, до якої ви мало не потрапили, але він ублагав містера Мейсона не гаяти часу й вжити заходів, щоб запобігти цьому фіктивному шлюбові. Він вирядив його до мене за підтримкою. Я поспішив і дуже радий, що не спізнився. І ви, мабуть, також. Якби я був певен, що ваш дядько не
помре, перше ніж ви приїдете на Мадейру, я б порадив вам поїхати туди з містером Мейсоном, проте при такому становищі, гадаю, вам краще залишатися в Англії доти, доки не надійдуть вісті від містера Ейра або про нього. Чи маємо ми тут ще які справи? — спитав він у містера Мейсона.
— Ні, ні, мерщій їдьмо звідси, — перелякано відказав той. І, не чекаючи містера Рочестера, щоб попрощатись, вони пішли геть. Священик забарився, щоб сказати кілька докірливих чи повчальних слів своєму гордовитому парафіянинові. Виконавши цей обов'язок, пішов і він.
Я чула, як він відходив, з порога своєї кімнати, куди я втекла. Коли всі пішли, я засунула двері, щоб ніхто не міг до мене зайти. Я не плакала, не побивалася, бо для цього була ще надто спокійна, тільки машинально скинула з себе шлюбне вбрання й одягла ту вовняну сукню, що носила вчора, як я гадала, востаннє! Тоді сіла: де взялися втома й слабість. Склавши руки на столі, я лягла на них головою. І тільки тепер я почала думати, — досі я слухала, дивилася, рухалася — ходила туди й сюди, усюди, куди мене водили чи, вірніше, волокли, — спостерігала подію за подією та як одна по одній розкривались таємниці, а тепер до мене вернулися думки. Ранок був досить спокійний — за винятком короткої сцени з божевільною. Події в церкві пройшли без галасу, не було там ні вибуху пристрастей, ні голосних суперечок, визивних чи образливих перемовок, не було ні сліз, ні ридань. Лиш кількома словами спокійно викладено протест проти шлюбу; містер Рочестер поставив кілька коротких суворих запитань і дістав відповіді, пояснення й докази. Мій господар відверто в усьому признався й дав живе свідчення своїм словам. Непрохані гості пішли, та й по всьому.
Я була в своїй кімнаті, як завжди, сама, і ніщо в мені не змінилося. Ніхто мене не зганьбив, не образив, не принизив. А проте вчорашньої Джейн Ейр не стало. Де ж вона ділася? Де її життя? Де її надії?
Джейн Ейр, що перед нею лежало таке майбутнє, що мало не стала місіс Рочестер, знов була покинута, самотня дівчина. Її життя поблякло, майбутнє здавалося понурим. Серед літа вдарив водохресний мороз, біла січнева завірюха замела червневу землю. Мороз посковував стиглі яблука, холодні вітри пообривали квітучі троянди, на лани й луки лягло біле покривало; луки, де ще вчора цвіли буйні квіти, сьогодні були поховані під глибокими снігами, а ліси, які напередодні красувалися листяним убором і духмяніли, мов вічнозелені тропічні гаї, стояли тепер пусткою, дикі й засніжені, як соснові бори Норвегії взимку. Всі мої надії згинули — їх розбила підступна доля, так само, як вигублено одної ночі всіх немовлят у Єгипті. Я оглядалася на свої заповітні мрії: ще вчора вони цвіли і сяяли, тепер вони лежали холодними, смертельно-блідими трупами, нездатні ожити. Я оглянулась на своє кохання, на те почуття, що належало моєму господареві і що він у мені виплекав. Воно замерзло в моєму серці, як хворе дитя в холодній колисці, і його заступили журба й страх. Моє кохання не могло шукати притулку в обіймах містера Рочестера, не могло зігрітися на його грудях. І воно ніколи до нього не повернеться! Віру розвіяно, довір'я розбито! Містер Рочестер уже не був для мене тим, за кого я його мала досі. Я його не звинувачувала, не казала, що він мене підманув. Тільки в нього зникла бездоганна правдивість, що так вабила мене, і я мушу покинути його. Це мені було ясно як день. Коли, як, куди втекти, — цього я ще не знала, хоч і не мала сумніву, що й він сам постарається вирядити мене з Торнфілда. Видно, він не кохав мене щиро. Я була для нього хвилинним захопленням. Справа розладналася, і я йому більше не потрібна. Мені аж страшно було думати, що я ще його зустріну. Либонь, навіть мій вигляд ненависний для нього. О, яка я була сліпа! Як нерозважливо чинила! Мої очі були заплющені. Душу мою огортала все густіша пітьма, темним потоком вирували думки. Зневірена, охляла й безвільна, я, здавалось, лежала на дні великої висохлої річки. Я чула, як десь із гір прорвалася страшної сили вода і от-от заллє і поглине мене, та не мала бажання звестися, не мала сили втекти. Я лежала майже без пам'яті, дожидаючись смерті. І тільки одна думка ледь жевріла в моїй душі — спогад про Бога. Цей спогад породив і німу молитву, її невимовлені слова зринали
в моїй запамороченій свідомості, і їх конче треба було проказати вголос. Тільки ж я не мала сили...
— Не покидай мене, бо горе близько і нема кому допомогти мені.
І воно таки було близько, а що я не просила небо відвернути його, не склала рук, не стала навколішки, не розтулила вуст — воно впало на мене: могутній повноводий потік линув на мене. Гірка свідомість загубленого життя, розбита любов, втрачені надії, розхитана віра затопили мені душу могутньою брудною повіддю. Ці гіркі години годі описати! Воістину «води переповнили мою душу», я потрапила в глибоку трясовину і, не можучи знайти ногами дно, грузла дедалі глибше, глибше й глибше й врешті поринула з головою.
РОЗДІЛ XXVII
Десь надвечір я врешті звела голову, розглянулась навколо і, побачивши, що призахідне сонце позолотило стіну в кімнаті, спитала себе: «Що ж мені тепер робити?»
Але відповідь, що я її почула: «Негайно їдь з Торнфілда!» — була така владна і така страшна, аж я заткнула пальцями вуха, сказавши собі, що зараз не можу й думати про таке.
– Хай я не наречена Едварда Рочестера, — це ще півбіди, — міркувала я собі. — Хай я отямилась від золотих мрій, переконавшись, що вони порожні й марні, — цей жах можна побороти й пережити. Однак думка, що я повинна покинути його — рішуче, негайно й назавжди, — нестерпна. Я не можу цього зробити!»