Джейн Ейр
Шрифт:
Церемонію слід припинити, — мовив далі голос за нашими спинами. — Я маю всі докази що це правда: існує непереборна перешкода шлюбові.
Містер Рочестер чув, але не зважив на це. Він стояв, гордо випроставшись, і тільки цупко тримав мене за руку. Який гарячий і міцний був його потиск! І як його бліде широке чоло нагадувало мені в цю мить холодний мармур! Як палали його очі, дикі і насторожені.
Містер Вуд розгубився.
— Яка ж то перешкода? — спитав він. — Може, її можна усунути?.. Поясніть, будь ласка.
— Навряд, — була відповідь. — Я назвав її непереборною, і я маю на це підстави. Той, хто говорив, виступив наперед і сперся на поруччя. Він казав далі, вимовляючи кожне слово чітко, спокійно, твердо, хоч і не голосно:
—
Ці спокійно сказані слова подіяли на мої нерви, наче удар грому, моя кров відчула їх підступну силу так, як ніколи ще не чула ні морозу, ні полум'я. Та я трималася і не боялась, що зомлію. Я подивилася на містера Рочестера й змусила його глянути на мене. Статуя, сіра статуя — от яке було це обличчя. А як палали очі! Він нічого не заперечував; він неначе кинув виклик усьому світові. Не мовивши й слова, не всміхнувшись, ніби я не була людська істота, він тільки обійняв мене за стан і пригорнув до себе.
— Хто ви такий? — спитав він незнайомця.
— Моє прізвище — Бріґс. Я — адвокат із Лондона.
— І ви хочете накинути мені якусь дружину?
— Я нагадаю вам, сер, про вашу дружину, яку визнав закон, коли ви її не хочете визнати.
— В такому разі, будьте такі люб'язні й опишіть її: як її ім'я, хто її рідня та де вона перебуває.
— Будьте ласкаві! — відказав містер Бріґс, спокійно витяг із кишені папірця й урочистим тоном, трохи в ніс, прочитав:
— «Я свідчу й можу довести, що двадцятого жовтня року Божого... (п'ятнадцять років тому), Едвард Фейрфакс Рочестер з Торнфілд-холу в... ширському графстві і з маєтку Ферндін у ...ширі, Англія, взяв шлюб з моєю сестрою Бертою-Антуанетою Мейсон, дочкою комерсанта Джонаса Мейсона і Антуанети, його дружини-креолки, в Спаніштауні на Ямайці. Шлюбний запис можна знайти в реєстрах церкви, а копію його маю я. Підписано: Річард Мейсон».
— Якщо цей документ не підробка, то він доводить, що я був одружений, але не може довести, що названа в нім жінка — моя дружина — і досі жива.
— Вона була жива три місяці тому, — заперечив юрист.
— Звідки ви знаєте?
— Я маю свідка, і ви, сер, навряд чи спростуєте його свідчення.
— Виставте його зараз же або забирайтесь геть під три чорти!
— Свідок тут! І насамперед я відрекомендую його вам. Містере Мейсон, будь ласка, сюди.
Почувши це ім'я, містер Рочестер зціпив зуби, його враз аж пересмикнуло. Бувши так близько від нього, я відчувала, як він увесь тремтить у нападі люті чи розпачу. Другий незнайомець, що досі ховався десь позаду, вийшов тепер наперед. З-за плеча адвоката виглянуло бліде обличчя — так, це був сам Мейсон. Містер Рочестер повернувся й люто глянув на нього. Його очі, як я вже не раз казала, були чорні, тепер же вони світилися червонуватим, ба навіть кривавим блиском. Його лице пашіло, смугляві щоки й бліде чоло налилися кров'ю — ясно було, що в його серці розгоряється пожежа. Він намірився вдарити Мейсона, кинути його на кам'яну підлогу, безжальним ударом вибити з його кволого тіла дух, та Мейсон устиг відскочити й заволав писклявим голосом: «Боже мій!» Зневага остудила містера Рочестера — гнів і обурення враз зникли. Він тільки спитав:
— Що ти маєш сказати?
Білі губи Мейсона пробелькотіли щось нерозбірливе.
— Забирайся геть до дідька, якщо не можеш відповідати ясно. Питаю ще раз: що ти маєш сказати?
— Сер, сер, — урвав його священик, — не забувайте, що ви в храмі Божому, — і чемно спитав у Мейсона: — А ви знаєте, сер, жива чи не жива дружина цього джентльмена?
— Кажіть, не бійтеся! — підбадьорював його адвокат.
— Вона живе в Торнфілд-холі, — врешті вимовив Мейсон. — Я бачив її в квітні цього року. Я — її брат.
— В Торнфілд-холі? — здивувався священик. — Та невже? Я весь свій вік прожив у цих краях, сер, і ніколи не чув про місіс Рочестер із Торнфілд-холу.
Я бачила, як губи містера Рочестера скривила зла усмішка, й він пробубонів:
— Авжеж! Я добре подбав, щоб ніхто не чув про неї, а надто не здогадався, що вона моя дружина.
Він замислився. Якийсь час він ніби радився сам із собою, а тоді рішуче промовив:
— Досить! Вся ця історія випливе зараз, як тріска на воді. Буде! Згорніть вашу книгу і скиньте стихар. Джоне Ґріне (це до служки), ідіть собі додому — вінчання сьогодні не буде.
Служка вийшов. А містер Рочестер визивно провадив далі:
— Двоєженство — яке гидке слово!.. А проте я збирався стати двоєженцем. Тільки ж доля пошила мене в дурні, чи то, може, провидіння спинило мене, — мабуть, таки провидіння. Я не набагато кращий в цю мить від сатани, і, як сказав би мені мій духовний наставник, безперечно заслужив від Бога найстрашнішої покари — вічного вогню і вічної муки. Панове, мій план не вдався! Те, що каже цей адвокат і його клієнт, — щира правда: і я певним чином жонатий і моя так звана дружина й досі жива! Ви кажете, Вуде, що ніколи не чули про місіс Рочестер? І все-таки, мені здається, що до вас частенько доходили чутки про таємничу божевільну, яку тримають у Торнфілд-холі під трьома замками. Дехто нашіптував вам, що це моя позашлюбна сестра, дехто — що це моя колишня полюбовниця. Тепер же я кажу вам, що це моя дружина Берта Мейсон, з якою я побрався п'ятнадцять років тому. Вона — сестра цього рішучого добродія, що його тремтячі руки й бліде лице свідчать, на що здатний хоробрий чоловік. Сміливіше, Діку, не бійся мене! Я скоріше вдарю жінку, ніж тебе. Берта Мейсон божевільна і походить з родини божевільних. Три покоління ідіотів і маніяків! Її мати — креолка — була божевільна і п'яниця, про що я довідався вже після того, як одружився з її донькою. До шлюбу все це було приховано від мене. Берта далеко не втекла від своєї матері і має обидві ці риси. Я дістав чарівну дружину — невинну, мудру, скромну!
Уявляєте собі моє щастя? Мене чекали найсолодші втіхи! Я зазнав райського блаженства. О, якби ви тільки знали! Але досить пояснень! Бріґсе, Буде, Мейсоне, —
я запрошую вас усіх до себе відвідати пацієнтку місіс Пул — себто мою дружину. Ви побачите, що то за істота, з якою мене одружили обманом, і зможете судити, чи мав я право порвати цей зв'язок і шукати прихильності та симпатії серед людських істот. Ця дівчина, — провадив він далі, глянувши на мене, — знала стільки, скільки й ви, про гидку таємницю. Вона гадала, що все чесно й законно, їй і не снилось, що її хоче убрати в шори фіктивного шлюбу зневірений бідолаха, уже одружений з недоброю і звироднілою божевільною жінкою. Ходімте-но за мною всі! Цупко тримаючи мене й далі, він вийшов з церкви. А троє чоловіків — за нами. Перед парадним входом Торнфілд-холу стояла карета.
— Повертай голоблі на стайню, Джоне, — холодно сказав містер Рочестер. — Сьогодні карета не знадобиться.
Місіс Фейрфакс, Адель, Софі, Лі вийшли нам навстріч, щоб поздоровити.
— Гайда звідси! — крикнув господар. — Забирайтеся з вашими поздоровленнями! Кому вони потрібні? В усякому разі, не мені! Вони спізнилися на п'ятнадцять років. Він перейшов хол і почав підійматися сходами, все ще тримаючи мене за руку і так само жестом запрошуючи чоловіків іти за ним. Пройшовши Галерею, ми з другого поверху піднялись на третій. Містер Рочестер відімкнув низькі чорні двері і впустив нас до завішаної ґобеленами кімнати з великим ліжком та різьбленою шафою.
— Тобі добре знайома ця кімната, Мейсоне, — сказав наш проводир. — Тут вона тебе покусала й штрикнула ножем.
Він відхилив ґобелен, що ховав двері. Потім відчинив їх. У кімнаті без вікон горів відгороджений високими, міцними ґратами камін, а під стелею на ланцюгу висіла лампа. Ґрейс Пул зігнулась над вогнем і щось, очевидячки, варила в каструлі. У найдальшому кутку кімнати, в глибокому сутінку сновигала туди-сюди якась істота. Важко було сказати з першого погляду, чи то була людина, чи звір. Вона бігала рачки, рикала й форкала, мов якась дивовижна дика тварина. Водночас на ній було якесь убрання, а на її