Дзвін сонця
Шрифт:
— Ти вважаєш мене безнадійним учнем, який не засвоїв такої науки?
— Чому? Просто я хочу перенести тебе в світ знань, мудрості. Для майбутнього!
— Що-о?..
— Ти ж сам був Демонієм Сократа і скоротав тисячоліття, переміщуючись у просторі з граничною швидкістю. Як я можу полетіти з тобою навіть на казкову Солярію, побачити там “золотий вік” і повернутися на Землю через дві тисячі років, коли тут люди подолають свої помилки, збудують собі вікна-дзеркала, книги, що шепочуть, головне — відмовляться од гноблення, несправедливості і зла. Земляни дивитимуться на мене, як на звіроподібного предка, нашпигованого чужим розумом.
— Ти говориш пристрасно і слушно. Вибач, але я не встиг тобі всього сказати…
— Не хочу слухати,
— І все-таки вислухай мене. Я розповів тобі про свій перший політ. Але ще до мого повернення на Солярії зорезнавці дійшли висновку: Всесвіт — замкнута область, схожа на велетенське циліндричне кільце, отвір якого так звузився, що радіус його став нулем…
— Яке ж то кільце без отвору?
— Ти сперечаєшся — значить, пробуєш уявити. Давай разом. Ну, наприклад, удав незбагненної товщини згорнеться довкола найтоншої голки. Візьмемо лише його тіло і припустимо, що воно зрослося. Якщо ми розріжемо його впоперек, то одержимо…
— Дві окружності, що примикають одна до одної.
— Браво! А якщо розрізати уздовж? Сірано замислився:
— Мабуть, буде одне коло з точкою центра, що зосталася од голки. [18]
— Тепер зрозумій: коли Всесвіт зігнутий кільцем, то промені світла ідуть там не по прямих, а по кривих лініях.
18
Таке уявлення про “тороїд без внутрішнього отвору”, як про модель елементарної частинки, висунуте радянськими фізиками І. Л. Герловіним, автором теорії фундаментального поля, і заслуженим діячем науки професором М. М. Протодьяконовим, автором теорії електронних оболонок. Академік-секретар відділення ядерної фізики Академії наук СРСР М. О. Марков у розмові з автором повісті висловив думку про подібність будови елементарних частинок і всього Всесвіту, математично обгрунтувавши це в одній із своїх праць у Доповідях АН СРСР.
— То й що?
— Між двома точками-планетами, що знаходяться в різних частинах кільця, але близько до внутрішньої поверхні, світло лине, огинаючи надзвичайно довгу дугу. Водночас не по кривій, а по прямій, проведеній через нульову точку прилягання внутрішньої поверхні кільця, через “полюс Всесвіту”, відстань між тими планетами мізерна! Отже, кораблі летіли по променю світла, долали непотрібні відстані зоряними безоднями, і на покинутих ними планетах минали тисячоліття. А по прямій, що відхиляється від шляху променя і з’єднує точки через “полюс Всесвіту”, тобто через місце зіткнення шкіри товстого, скрученого в бублик удава, летіти зовсім недовго.
— Отже, ти…
— Я провів удома десять років за солярійним часом. Але обов’язок учасника “Місії Розуму і Серця” знову повів мене до вас, щоб зустріти тебе.
— І я повернуся на Землю ще за життя кардинала Рішельє? — Сірано перевів погляд на екран. — Поглянь, Тристане! Офіцери прогнали священика, і той пішов собі. А он солдати підвозять хмиз, навіть колоди.
— Боюся, їм потрібний не місцевий, а католицький священик, — загадково сказав Тристан.
— Може, перелетимо на твоїй башті в інше місце Землі, щоб не відкладати справу Добра?
— Куди саме?
— Ну, хоча б у Нову Францію. Хай через океан, але там безлюдні місця і легше сховати в горах корабель. Це на півночі того континенту, де мешкає плем’я майя, до якого належав
— Той, хто визнав тебе за нащадка синів неба, що дали людям закони, за якими неуки-дикуни не забажали жити?
— Хіба тільки вони. А мої владнолюбні сучасники?
— Нова Франція… — задумливо мовив Тристан.
— Свого часу я познайомився з радником віце-короля, губернатором Нової Франції письменником Ноде, з яким звільняв Кампанеллу. Він і допоможе нам повернутися назад до Франції морським шляхом.
— Отже, ти рішуче відмовляєшся від того, щоб насититися на Солярії мудрістю майбутніх віків?
— Дозволь, учителю, відповісти віршем:
До духу свіжості,
В політ невтримних мрій,
В світ ніжних струн
З пітьми невігластва
До зірки мудрих дій
Мій прагне ум.
Та серцю вік нести
Земних проблем розвій
І важких дум.
Тристан довго розмірковував, а потім загадково мовив:
— Твоя правда, але…
Абат Жозеф Марлі, фанатик із монастиря святого Августина, своє дитинство провів в Іспанії, де виховувався, не маючи батьків, єзуїтом, отцем Філіппом.
Після його кончини Жозеф постригся в ченці вже у Франції і, ставши потім прославленим своєю ревністю абатом, не міг не згадувати про пишне аутодафе в Іспанії, яке колись так його вразило. Не раз він прокидався в келії, весь тремтів і ніби справді відчував запах диму й горілого м’яса, передсмертні крики і радість натовпу, що збиткувався з учора ще могутніх грандів, яких провозили мимо в колпаках блазнів. І досі він проклинає відступників-гугенотів, думає про колишні очищувальні вогнища, в священному полум’ї яких горіли не лише живі, а й ті єретики, котрі жили раніше і чиї останки викопували із землі, щоб віддати для спасіння заблудлкх і загиблих душ. Отець Жозеф вбачав в аутодафе акт найбільшого милосердя і турботи про грішників, які через святе полум’я знаходили безсмертя праведників.
Та ніколи не гадав абат Марлі, що йому в умовах сучасної Франції, при надмірній гуманності правителя кардинала Рішельє, який забагато дозволяє гугенотам-єретикам, пощастить не тільки бути присутнім, а й керувати справжнім аутодафе. На очах у графа де Пассі і лейтенанта де Мор’є він діяльно розпоряджався, як розкладати і підпалювати вогнище під сатанинською баштою.
Адже такого ніхто з присутніх не бачив! Коли спалахнули смолянисті смереки, прикладені до корпусу башти, могутній вогонь перетворив її на стовп полум’я. Похилого віку абат Марлі радів, як дитина: серце стискалося в фанатичному екстазі, пошерхлі губи шепотіли молитву.
Змірявши абата прискіпливим поглядом, граф де Пассі зауважив лейтенантові:
— Йому б бути маршалом Франції, а не попом, їй-богу, з допомогою Марлі ми виграємо цю облогу.
— Аби не спекти злочинців, ваша світлість, раніше, ніж їх побачить кардинал Рішельє.
— Будьте спокійні, вони неодмінно відзвітують йому — якщо не на Землі, то на небі: абат обіцяв їм врятування душ вогнем, а кардинал сам туди поспішає.
І тут сталося те, що пізніше сприяло “врятуванню” багатьох душ і втраті голів. На очах в отця Жозефа, офіцерів і переляканих солдатів з-під вогняної колони раптом повалив чорний дим, і вогонь одразу подесятерився, а їдка хмара розповзлася по поляні. Люди задихалися, кашляли, падали додолу або тікали хто куди. Однак багато з них бачило, як чортова башта з оглушливим гуркотінням, сприйнятим за пекельний регіт, піднялася над вогнищем і спершу повільно, а потім дедалі швидше почала здійматися вгору, викидаючи з хвоста полум’я. За кілька секунд вона сховалася в синьому небі, по якому прокотився грім, що віддався луною далеко в горах.