Дзвін сонця
Шрифт:
— Пізнаю учасників нашого першого міжзоряного польоту “Місії Розуму і Серця”! Діяли вони щиро, та надміру прямолінійно. І не тільки на заокеанському материку, в Америці. Головний корабель знаходився між Землею і Місяцем, посилаючи малі небесні шлюпи в різні точки планети, де можна було допомогти людям, посприяти їхньому розквіту. Скільки ж відкриється таємниць, якщо прочитати хроніки давніх подій, наприклад, клинописи шумерів про Гільгамеша чи давньоєгипетські легенди про бога Тота-Носатого…
— Мені про нього розповідав П’єр Ферма, мій поручитель. Він бував у Єгипті, де й познайомився з культом бога Тота, покровителя вчених і мудрості, який начебто
— Назви небесних тіл умовні, друже, — перебив його Тристан. — Чи можу я говорити з тобою старогрецькою?
— Прошу. Я вивчив її і легко розумію, але дозволь, риторе, відповідати по-французькому, аби не різати твого слуху своєю вимовою.
— Я, правда, звик до бездоганної і милозвучної лексики древніх, але, думаю, двомовний діалог відбудеться. Отже, нашу спільну прабатьківщину назву Солярією, а тих, хто її населяє, — соляріями.
— Як у “Місті Сонця” Кампанелли?
— Саме тому я і вжив ці латинські поняття, ближчі твоєму розумінню, аніж справжні найменування, що важко сприймаються землянами.
— Все це мене вражає, брате Тристане. Якщо я твій родич по одній планеті в зоряній безодні, то чого вартий порівняно з цим мій сонет з думкою, добре відомою Томмазо Кампанеллі.
— А це означає, що Кампанелла, переконаним послідовником якого ти став, оригінально мислив. Одного разу великий Сократ стверджував мені: “Думати не так, як інші, цілком достойно, якщо це служить людському благу”.
Сірано розгублено дивився на ритора.
— Сократ? Ти з ним стрічався?
— Атож. Проста і мудра людина з лицем фавна і ніжним, чуйним серцем. Розповім про нашу першу зустріч.
— Не жартуй, брате Тристан. Чи, може, ти випробуєш мене?
— Навіщо? Тебе вже випробували. А я повинен спрямувати тебе на правильний шлях, як свого часу робив це з Сократом.
— Свого часу?.. — Сірано ледве стримувався від люті. Невже англієць, який знає давню мову, кепкує з нього? Нараз ним оволоділа тривожна думка: а чи не має він справу з божевільним! І маячня про соляріїв так само достовірна, як і “безсмертність”, що дала змогу “свого часу” — дві з лишком тисячі літ тому — спілкуватися з Сократом.
Сірано охопили пекучий жаль і туга. Зараз він оддав би все, аби повернути недавню готовність боротися разом із доброносцями проти Зла, домагаючись торжества справедливості. І, ховаючи сльози, що зблиснули в куточках очей, відвернувся.
А “божевільний” Тристан, наче й нічого не сталося, згадував:
— То були часи великого зодчого Фідія і його друга Перікла, правителя Афін, які саме будували дивовижний храм Афіни-Діви на узгір’ї за містом. Тоді ще не було дороги для процесій. І я не схотів скористатися під’їзним шляхом для доставки на будову мармуру, а крутою гірською стежкою піднявся просто на майдан, де красувався майже завершений Парфенон. Які красиві були його колони на фоні напрочуд голубого неба! Яка неповторна гармонія пропорцій! Солярії могли б позаздрити, якби мали таке почуття. Але мені хотілося не лише милуватися справжньою красою, створеною людьми, а й зустрічатися з молодим скульптором, сином каменяра, який все життя витесував із брил божества. Фідій доручив Сократові (так називали скульптора) встановити в храмі зображення богинь, носительок Зла, а той самовільно замінив смутні фігури світлими образами богинь Добра, зробивши це так вражаюче, що навіть господар, розлючений свавіллям підмайстра, визнав роботу юнака кращою за свій попередній задум. Мені ж здавалося: художник, котрий засобами мистецтва втілив ідею Добра в благородному
— Чи не хочеш ти сказати, — перебив Тристана обурений Сірано, — що ти був Демонієм Сократа, якого той називав своїм порадником?
— Саме так, брате по крові, Демоній Сократа — твій слуга, як кажуть у наш час.
І тут Сірано повністю втратив терпець. Перед ним, безумовно, не божевільний, а англієць-насмішник, який вирішив принизити француза, що зажив слави дуелянта. Невже все, що сталося в підвалі, — шпаги, спрямовані просто в груди, кров’ю підписана клятва — то лише жалюгідний балаган, розіграний для того, аби розвінчати Сірано?!
Сірано мав запальний невтримний характер, часто в суперечках не володів собою. І тепер вихопив шпагу, крізь зуби процідив:
— Чи знаєте ви, містере Лоремітт, що я провів понад сто дуелей, хоч жодного разу не викликав свого суперника на поєдинок. Після моєї словесної відсічі вони самі пропонували битися на шпагах. Але ваші речі ображають не тільки мене, а й великих мислителів, яких я глибоко шаную. Ви насмілилися кепкувати з Сократа і Кампанелли, а тому вам доведеться схрестити зі мною зброю!
— Що я чую? Аж не віриться. Вері бед. Кепсько! Чи не ти, брате Савіньєн, скріпив кров’ю клятву?!
— Я її не порушу, бо захищаю свою честь і добрі імена філософів. Так було, до речі, коли я не допустив спалення книг Декарта біля Нельських воріт. Чуєш, нікому, навіть тому, хто назвався моїм ритором, не дозволю водити мене за носа. Я не вірю вигадкам про неземні істоти і твоє безсмертя.
Тристан Лоремітт розреготався, і сміх його був таким щирим і непідробним, що протверезливо подіяв на Сірано, котрий поки що нічого не міг второпати.
— Брате Савіньєн! — мовив Лоремітт по-французькому. — Я не маю сумніву: тобі не складно своєю шпагою довести, що я зовсім не безсмертний. Визнаю твою правоту і тому вибачаюсь. Прошу пощади і згоди вислухати мене. Я переконаю тебе, що справді зустрічався з Сократом.
— Як це могло статися? — понуро спитав Сірано.
— Тільки такому гострому розуму, як твій, беруся пояснити. Вислухай же мене.
— І ти гадаєш, я зрозумію?
— А це вже моя турбота. Тож слухай, мій запальний друже. Наша прабатьківщина Солярія знаходиться в орбіті другого Сонця — колись його назвали Сіріусом. Відстань до неї величезна — навіть світло лине звідти до землі десятки років. Збагнув? Значно ж більше часу потрібно міжзоряному кораблю, аби подолати ту відстань. Але нам, соляріям, допомогла Природа.
— Дивина! Що може зрівнятися зі швидкістю світла, яку ми сприймаємо як миттєвий зблиск променя?
— Ні, не миттєвий! Природа, навпаки, поставила межу досяжної бистроти. Ніщо не здатне переміщатися швидше, ніж поширюється світло. Вам, людям, поки невідомий цей простий закон. Однак він незаперечний. Для тіла, яке наближається до цієї швидкості, змінюється плин часу. Він, до речі, інший для кораблів, що відбули до зірок.
— Інший час? Як це розуміти?
— Дуже просто. Природа і тут передбачала чимало обмежень. Наприклад, вага частин роздробленого каменя завжди менша, ніж сам камінь.