Елементарні частинки
Шрифт:
Отже, вона була сама, — вів далі Брюно, — весь день на пляжі і все одна–однісінька. Непоказна дівчинка з багатеньких, як і я. їй було сімнадцять років. Товстуха з невисокою копицею волосся і несмілим обличчям, з надто білявою шкірою в прищах. На четвертий вечір, саме напередодні від’їзду, я взяв свій рушник і сів поруч з нею. Вона лежала на животі, розстібнувши ліфчик. Наскільки я пам’ятаю, я не знайшов нічого кращого, як спитати: «Ти на канікулах?». Вона підвела очі; звичайно, навряд чи вона могла сподіватися на якусь витонченість поводження, проте до такого примітивізму, мабуть, все одно не була готова. Врешті–решт ми познайомились, її звали Анік. Вона саме збиралася підводитись, а я гадав: намагатиметься вона застебнути ліфчик чи, навпаки, випрямиться, показавши мені груди? Вона обрала щось середнє: перевернулася на спину, притримуючи ліфчик на боках. У фінальній позиції чашки бюстгальтера трохи з’їхали набік і лише частково прикривали їх. Її груди справді були великими, вже дещо відвисали, а на що вони перетворяться з роками, навіть уявляти не хотілося. Тоді я подумав, що вона дуже хоробра дівчина.
Потім все стало складнішим. Я повів її до себе, ми одразу піднялися до мене в кімнату. Я побоювався, щоб батько не побачив її; все життя він бачив лише дуже вродливих жінок. Але він спав; того вечора він був п’яним, як чіп, і прокинувся не раніше десятої. Дивно, але вона не дозволила зняти з неї трусики. «Я ніколи не робила цього», — мовила вона; відверто кажучи, вона взагалі ніколи не мала справи з хлопцями. Але мінет вона робила вправно, без найменшої зніяковілості, навіть з деяким натхненням; пам’ятаю, вона при цьому всміхалася. Потім я наблизив член до її губів; вона трохи відсмоктала, але не настільки сильно вона жадала, щоб продовжити. Я не наполягав, а сів на неї зверху. Коли я затис свій член між її грудей, я відчув, що вона справді щаслива, вона злегка стогнала. Це мене неймовірно збуджувало, я скочив і стягнув з неї трусики. Цього разу вона не заперечувала, навіть підняла ноги, щоб допомогти мені. Ця дівчина була справді невродлива, але її піхва вабила не менш, ніж у будь–якої іншої жінки. Вона заплющила очі. В ту мить, коли я просунув долоні під її сідниці, вона широко розсунула коліна. Це так вразило мене, що я враз кінчив, не встигнувши навіть увійти в неї. На її лобкове волосся потрапило трохи сперми. Я був дуже засмучений, але вона сказала, що цілком задоволена.
У нас зовсім не лишалося часу, щоб поговорити. Була вже восьма година, вона мала повертатися додому, до батьків. Вона сказала мені, я навіть не зрозумів до чого, що вона єдина донька в сім’ї. Вона мала такий щасливий вигляд, вона так пишалася, що має причину запізнитися до вечері, що я мало не розплакався. Ми довго цілувалися в садочку навпроти будинку. Наступного ранку я поїхав до Парижа.
На завершення цієї стислої розповіді Брюно робив паузу. Лікар, нишком посміхаючись, зазвичай казав: «Гаразд». Залежно від часу, він або просив Брюно розповідати далі, або обмежувався словами: «Отже, це все на сьогодні?», дещо натискаючи на останньому слові, щоб надати реченню питальної інтонації. При цьому на його вустах з’являлася пікантна легка посмішка.
13
Того ж літа 1974–го Анабель дозволила одному хлопцеві на дискотеці в Сен–Пале поцілувати її. Вона щойно прочитала в «Стефані» матеріал про дружбу хлопчиків та дівчат. Торкаючись питання про друга дитинства, журнал розвиває неймовірно огидну ідею: друг дитинства надзвичайно рідко може стати дружком; зазвичай він має стати приятелем, вірним товаришем; він навіть нерідко може бути сердечним повіреним своєї подружки та підтримувати її у години хвилювань, спричинених першим досвідом флірту.
Після того поцілунку Анабель усупереч запевнянням преси в першу мить відчула неймовірний смуток. У грудях з’явилося відчуття чогось нового, невідомого та болісного. Вона пішла з дискотеки, не дозволивши йому йти за нею. Коли вона відключала протиугінний пристрій свого мопеда, її тіло тремтіло. Того вечора на ній була найчарівніша сукня. До будинку її брата було з кілометр, не більше; коли вона приїхала туди, навряд чи було більше одинадцятої вечора; у вітальні горіло світло. Побачивши освітлені шибки, вона заплакала. Саме за таких обставин цієї липневої ночі 1974 року Анабель гірко та безповоротно усвідомила факт свого індивідуального буття. Спочатку відкриваючись тварині у формі фізичного болю, індивідуальне буття повної мірою усвідомлюється членами людських товариств через брехню, з якою воно може збігтися в реальному житті. До шістнадцяти років Анабель не мала таємниць од батьків; також вона не мала — тепер вона зрозуміла, що то була за безцінна рідкість, — таємниць од Мішеля. Тієї ночі Анабель зрозуміла, що людське життя — лише безперервна низка брехні. Саме тоді до неї прийшло усвідомлення власної вроди.
Індивідуальне буття та відчуття свободи, що витікає з нього, слугують природним підґрунтям демократії. За демократичного режиму класичним способом регулювання стосунків між людьми є контракт. Будь–який контракт, що обмежує права однієї із сторін або не містить чітких умов розірвання договору, має через це бути визнаним недійсним.
Якщо своє літо 1974–го Брюно згадував охоче і в подробицях, то щодо наступного навчального року він був уже не таким балакучим; правду кажучи, ті місяці не залишили в його пам’яті нічого, крім усе зростаючого відчуття ніяковості. Непевний, але за тональністю доволі кепський відрізок часу. Він усе ще часто зустрічався з Анабель та Мішелем, загалом вони були дуже близькими, однак невдовзі вони мали складати випускні іспити, а кінець навчального року неминуче мав розлучити їх. Мішель змінився: тепер він слухав Джиммі Хендрікса й енергійно рухався в такт по килиму; набагато пізніше, ніж в інших, у ньому вочевидь почали виявлятись ознаки отроцтва. Вони з Анабель виглядали збентеженими, їм було вже не так легко взятися за руки. Коротше кажучи, як колись сказав Брюно про свого психіатра, «яйця там варилися круто».
Після історії з Анік, яку він був схильний прикрашати в пам’яті (втім, завбачливо уникаючи її повторення), Брюно відчував себе дещо впевненіше. Але за цією першою перемогою зовсім не було інших, і він дістав жорстокий опір, коли спробував поцілувати Сільвію, дуже стильну чарівну брюнетку з того ж класу, в якому вчилась Анабель. Проте одна дівчина захотіла його, отже, можуть бути й інші. Він почав відчувати до Мішеля якесь незрозуміле заступницьке відчуття. Адже він був його братом, до того ж молодшим братом, Брюно старший на два роки. «Ти повинен щось зробити стосовно Анабель, — казав він, — вона ж тільки на те й чекає, вона кохає тебе, це найвродливіша дівчина в ліцеї». Мішель нервово крутився на стільці та лише відповідав: «Так». Минали тижні. Він вочевидь вагався на порозі вступу в доросле життя. Якби він поцілував Анабель, мабуть, це було б для них обох єдиним засобом уникнути проблем такого переходу; але він не усвідомлював цього; він заколисував себе оманливою ілюзією, ніби те, що є, триватиме вічно. У квітні він викликав обурення викладачів тим, що відмовився записатися на підготовчі курси. Було цілком очевидно, що він, як ніхто інший, мав чудові шанси вступити до університету. До випускних іспитів залишалося півтора місяця, а він, здавалося, все більше заносився у хмари. Крізь загратовані вікна лекційної зали він дивився на хмари, дерева, що росли на подвір’ї ліцею, на інших учнів; здавалося, жодна подія зі світу людей не могла по–справжньому зворушити його.
Брюно, зі свого боку, вирішив записатися на філологічний факультет: йому вже набридли рядки Тейлора — Маклорена, а головне, на філологічному факультеті були дівчата, безліч красунь. Його батько не заперечував проти такого рішення сина. Як усі старі розпусники, він на старість став дуже сентиментальним і гірко дорікав собі за те, що через власний егоїзм зіпсував життя синові; втім, частка правди у цьому була. На початку травня він розірвав стосунки з Жулі, своєю останньою коханкою, хоча вона була блискучою жінкою; її звали Жулі Ламур, але вона носила сценічний псевдонім Джулія Лав. Вона знімалася в перших французьких порнофільмах, у нині забутих стрічках Берда Тренбарі чи Франсіса Леруа. Вона була трохи схожа на Жанін, але набагато дурніша. «Наді мною висить прокляття… прокляття…», — повторював про себе батько Брюно, коли, знайшовши фотографію своєї колишньої дружини в молоді літа, усвідомив їх схожість. Цей зв’язок став абсолютно нестерпним відтоді, як на прийомі Беназерафа його кохана зустріла Делеза і взяла за звичку при першій же нагоді пускатись у глибокі просторікування на захист порнографії. До того ж вона дорого йому обходилася, бо під час зйомок звикла до взятих напрокат «роллс–ройсів», хутряних шуб і до різних еротичних фантазій, які з роками ставали для нього все більш виснажливими. Наприкінці сімдесят четвертого йому довелося продати будинок у Сент–Максимі. Через кілька місяців він придбав для сина чудове житло поблизу садів обсерваторії: світле, спокійне помешкання з вікнами, що не виходять на стіни будинку навпроти. Прийшовши туди з Бруно, він зовсім не вважав себе виключно щедрим дарувальником, скоріше він відчував, що намагається в міру можливого загладити заподіяне лихо; хай там як, а він, мабуть, зробив гарний вчинок. Обнишпоривши все очима, він трохи підбадьорився. «Тут ти можеш зустрічатися з дівчатами!» — бовкнув він, не подумавши. Побачивши обличчя сина, одразу ж пошкодував про свої слова.
Зрештою Мішель записався на фізико–математичне відділення в Орсе; зокрема його приваблювала близькість університетського містечка: то була головна причина. Випускні іспити вони склали без жодних несподіванок. В день оголошення результатів з ними пішла Анабель; у неї було дуже серйозне обличчя, за останній рік вона дуже подорослішала. Трохи схуднувши, з чарівною, ледь помітною усмішкою на вустах вона, на жаль, стала ще вродливішою. Брюно вирішив виявити ініціативу: в нього більше не було будиночка в Сен–Максимі, проте він міг, як радила мати, поїхати у маєток Ді Меоли; він запропонував їм обом скласти йому компанію. Вони поїхали туди через місяць, наприкінці липня.
14
Не дають їхні вчинки вернутися до Бога, бо дух блудодійства всередині їхній, і не відають Господа.
Чоловік, що зустрів їх на зупинці автобуса в Карпантра, був украй виснаженим і хворим. Син італійського анархіста, котрий емігрував до США у двадцятих роках, Франческо Ді Меола, поза всяким сумнівом, процвітав у житті, звичайно, у фінансовому плані. Наприкінці Другої світової війни цей молодий італієць, наче Серж Клеман, збагнув, що світ радикально змінився, і діяльність, яка довгий час вважалася справою еліти та маргіналів, незабаром набере нового економічного сенсу. Тим часом, як батько цілком займався косметологічною хірургією, Ді Меола захопився виробництвом дисків; певна річ, дехто заробив на цьому набагато більше, але і йому дістався добрий шмат пирога. До сорока років у нього, як і в багатьох мешканців Каліфорнії, виникло відчуття нової хвилі, схожої на щось більше, ніж звичайні примхи моди, що наближалась і мала знести на своєму шляху всю західну цивілізацію; тому на своїй віллі у Біг Сур він зміг поспілкуватися з Аланом Уотсом, Паулем Тілліхом, Карлосом Кастанедою, Абрахамом Маслоу та Карлом Роджерсом. Трохи згодом він навіть мав честь познайомитися з Олдосом Хакслі, справжнім духовним батьком нового руху. Старий, майже сліпий Хакслі приділив йому досить мізерну увагу; проте ця зустріч мала залишити в його пам’яті вирішальне значення.