Елементарні частинки

Уельбек Мішель

Якоб Вілкенінг народився в Леувардені, в Західній Фрісландії; потрапивши до Франції у чотири роки, він мало що пам’ятав про своє голландське походження. У 1946 році він одружився із сестрою одного з найближчих своїх друзів; їй було сімнадцять, і вона не знала інших чоловіків. Попрацювавши деякий час на заводі, що виробляв мікроскопи, він відкрив власне підприємство з виготовлення точних оптичних приладів, яке здебільшого працювало як субпідрядник разом з «Анженьє» та «Пате». Японці в той час не були для них конкурентами; Франція виробляла чудові об’єктиви, деякі з них могли змагатися з продукцією Шнейдера та Цейса; його підприємство процвітало. Подружжя мало двох синів, сорок восьмого та п’ятдесят першого року народження; потім, значно пізніше, в 1958–му, на світ з’явилася Анабель.

Анабель народилась у щасливій сім’ї (за двадцять п’ять років свого шлюбу її батьки жодного разу серйозно не посварились) і навіть на мить не сумнівалася, що її доля має бути такою ж. Замислюватися над цим вона почала влітку, напередодні її зустрічі з Мішелем. Їй тоді йшов тринадцятий рік. Десь на світі жив юнак, якого вона не знала, він тим паче не знав її, але саме з ним їй судилося прожити все життя. Вона спробує зробити його щасливим, а він теж зробить усе можливе, щоб дати їй щастя;

але вона не уявляла собі, як він виглядає, на кого схожий; це дуже бентежило її. Читачка її віку, що прислала листа до «Журналу Міккі», переймалася тим самим питанням. Їй відповіли якомога заспокійливіше, останнє речення звучало так: «Не хвилюйся, крихітко Коралі: ти зумієш його впізнати».

Вони почали ходити одне до одного, щоб разом працювати над домашнім завданням з німецької. Мішель мешкав на протилежному боці вулиці, метрів за п’ятдесят од неї. Щодалі вони все частіше стали проводити разом неділі та четверги; він заходив за нею одразу після полудня. «Анабель, твій женишок іде», — виглянувши в сад, оголошував її брат. Вона червоніла, але батьки не глузували з неї. Мішель їм дуже подобався, і вона здогадувалася про це.

То був дивний хлопець. Він нічого не тямив ані в футболі, ані в співачках з вар’єте. Однокласники не відчували до нього антипатії, він розмовляв з багатьма, але тримався осторонь. До появи Анабель жоден з її шкільних товаришів не бував у нього вдома. Він звик до самотніх мріянь та міркувань. Помалу він звикав і до відсутності дівчини. Іноді вони сідали на велосипед і підіймалися по схилу Вуланжі; потім пішки блукали луками та лісами, видиралися на пагорб, звідки відкривався краєвид на долину річки Гран–Морен. Вони блукали серед заростей високої трави, навчаючись розуміти одне одного.

10

ВСЕ ЧЕРЕЗ КАРОЛІНУ ЄСАЯН

Починаючи з того ж 1970 року становище Брюно в пансіоні дещо поліпшилося; він перейшов до четвертого класу й відтепер вважався старшокласником. З четвертого класу і до самого випуску учні мешкали в іншому крилі будівлі, в дортуарах, розділених на бокси по четверо ліжок у кожному. В очах своїх катів він уже був цілком приборканий та принижений; помалу вони переключились на новачків. Того ж року Брюно почав цікавитися дівчатами. Іноді, не надто часто, чоловічий та жіночий пансіони влаштовували спільні прогулянки. Щочетверга, якщо дозволяла погода, вони вирушали на щось подібне до пляжу, що простягався вздовж берегів Марни у передмісті Мо. Там в одному з кафе було багато столів для електричного більярду й настільного футболу, втім, його головним атракціоном був пітон у скляному акваріумі. Хлопчики розважались, дражнячи тварину: якщо постукати пальцем по склу, вібрація передавалася пітону і страшенно його розлючувала, він щосили кидався на скляну перегородку, аж поки падав ослаблий. Одного жовтневого дня після полудня Брюно розговорився з Патрицією Хохвайлер; дівчина була сиротою, тож покидала пансіон тількипід час канікул, коли їхала до свого дядька в Ельзас. Тоненька, білява, вона говорила дуже швидко, її обличчя весь час змінювалося, час від часу завмираючи в дивній посмішці. За тиждень після того він зазнав жорстокого удару, побачивши, як вона сидить, розсунувши ноги, на колінах у Брассера; той тримав її за талію і взасос цілував. Утім, з цього випадку Брюно не зробив жодних кардинальних висновків. Якщо паскуди, що багато років тероризували його, мають успіх серед дівчат, то лише тому, що тільки вони й насмілюються їх кадрити. До того ж він помітив, що Пеле, Вільмар та навіть Брассер намагаються не бити і не принижувати малих, коли поруч з’являється дівчина.

Починаючи з четвертого класу вихованці мали право записуватись до клубу шанувальників кіно. Сеанси відбувалися щочетверга ввечері в актовому залі чоловічого пансіону; там збирались як хлопці, так і дівчата. Одного грудневого вечора перед показом «Вампіра Носферату» Брюно сів поруч з Кароліною Єсаян. Коли фільм добігав свого кінця, він дуже обережно поклав ліву руку їй на коліно. Більше години він тільки про те й думав. Якусь надзвичайну мить (п’ять секунд? чи шість? щонайбільше — десять) нічого не відбувалось. Вона не рухалася. Потім мовчки, без різких рухів, прибрала його руку. Згодом, частенько даючи відсмоктати якійсь шльондрі, Брюно мимоволі згадував ті кілька блаженних секунд; звісно, йому доводилося згадувати й ту мить, коли Кароліна м’яко відхилила його руку. В глибині душі хлопчика за всіма його сексуальними бажаннями ховалося щось неймовірно чисте та ніжне. То було просте бажання торкнутися тіла коханої, відчути обійми її рук. Ніжність понад спокусу, саме тому так важко втратити надію.

Чому того вечора Брюно поклав свою долоню на коліно Кароліни Єсаян, а не взяв її за лікоть (на що вона, ймовірно, погодилась би, і з цього, мабуть, міг би початися їх чудовий роман, адже вона сама заговорила з ним, коли вони стояли в черзі, вона хотіла, щоб він сів поруч, і вона навмисне поклала руку на підлокітник, що розділяв їхні крісла; насправді, вона вже давно накинула оком на Брюно, він їй страшенно подобався, і вона дуже сподівалася, що того вечора він візьме її за руку)? Мабуть, проблема полягала в тому, що стегно Кароліни Єсаян було оголене, а він не зрозумів, що це ще нічого не означає. Дорослішаючи, Брюно з огидою пригадував переживання свого дитинства, і тоді він цілком ясно розумів сутність своєї долі, бачачи її в холодному світлі неминучої реальності. Того грудневого вечора 1970 року Кароліна Єсаян, певно, могла б вилікувати його від гіркоти та принижень раннього дитинства; після цього першого ж фіаско (бо після того, як вона м’яко відвела його руку, він більше ніколи не наважився заговорити з нею) все стало набагато складніше. Втім, за своєю людською суттю Кароліна Єсаян не була ні в чому винна. Навпаки, ця вірменочка з лагідним поглядом ягняти і довгим чорнявим кучерявим волоссям, через безвихідь сімейних проблем кинута у похмурі стіни жіночого пансіону при ліцеї в Мо, сама була доказом на користь людства. Якщо всі надії канули у невтішну порожнечу, причиною тому була якась майже гротескна дрібниця. Через тридцять років Брюно був цілком переконаний: якщо визнати за анекдотичними деталями того, що сталося, їх справжнє значення, можна зробити висновок: в усьому винна міні–спідниця Кароліни Єсаян.

Кладучи руку їй на коліно, Брюно, по суті, освідчувався їй, пропонуючи руку і серце. Первісна пора її дівоцтва припала на перехідну епоху. Якщо не зважати на кількох предтеч — до речі, його батьки

були досить болісним прикладом такого людського різновиду, — представники дорослого покоління встановили надзвичайно міцний зв’язок між шлюбом, сексуальністю та любов’ю. Поступове зростання заробітної платні, швидкий розвиток економіки п'ятдесятих мали б скасувати так званий «шлюб за розрахунком», що тепер має сенс лише для все більш нечисленних верств населення, для яких поняття спадщини зберегло своє реальне значення. Католицька церква, яка завжди засуджувала статеві зв’язки поза шлюбом, з ентузіазмом сприйняла таке зосередження суспільства на «шлюбі за коханням», що більше відповідало її теоріям («Чоловік та жінка — Господь їх створив») і могло стати першим кроком на шляху до встановлення цивілізації миру, любові та вірності, у чому вона вбачала свій природний обов’язок. Тільки комуністична партія, єдина духовна сила того часу, яку за своєю значущістю можна було порівняти з католицькою церквою, відстоювала майже ту ж саму мету. Отже, юнаки та дівчата п’ятдесятих були одностайні в своїй нетерплячій жадобі закохуватися, тим більше, що відплив населення з сільської місцевості, супроводжуваний занепадом сільських общин, дозволяв значно розширити сферу пошуків нареченої чи нареченого, в той час як самі ці пошуки набували неабиякого значення (недарма саме у вересні 1955–го в Сарселі було запроваджено гасло так званої «політики щільних співтовариств», що вочевидь звузило поняття соціального інстинкту до масштабів сімейного вогнища). Таким чином, можна, не ризикуючи зробити серйозної помилки, визначити п’ятдесяті та початок шістдесятих як справжній золотий час любовного почуття, образ якого й зараз можна знайти у піснях Жана Ферра та ранньої Франсуази Арді.

Водночас виникає масовий попит на мистецтво північноамериканського походження, що збуджує чуттєвість (пісні Елвіса Преслі, фільми з Мерилін Монро); така продукція поширюється по всій Західній Європі. Поряд з холодильниками та пральними машинами, цим матеріальним зміцненням родинного щастя, європейський ринок заполонили транзистори та пікапи, які мали зіграти вирішальну роль у створенні сучасної моделі «молодіжного флірту». Ідеологічний конфлікт, який назрівав протягом шістдесятих, на початку сімдесятих вирвався назовні в таких творах, як «Двадцять років» та «Мадмуазель ніжного віку», зосередившись навколо центрального питання того часу: «Що можна дозволити собі до шлюбу?» Водночас чуттєво–гедоністичні тенденції північноамериканського походження були підхоплені органами преси анархічного спрямування (перший номер «Актюель» з’явився у жовтні 1970–го, а «Шарлі–Ебдо» — у листопаді). Принципово відкидаючи капіталізм, з точки зору його політичних перспектив, ці періодичні видання дуже гарно вписалися в індустрію розваг: вони ставили на знищення іудео–християнських цінностей і прославлення молодості і власної свободи. Роздираючись між суперечливими мотивами, ці дівочі журнали дотримувалися компромісної позиції, яку можна стисло висловити так: на початку (скажімо, між дванадцятьма та вісімнадцятьма роками) дівчина гуляє з багатьма хлопцями (втім, семантична невизначеність терміна гуляти відбивала двозначність, властиву реальному стандартові поведінки того часу: якщо дівчина гуляє з хлопцем, як по суті це слід розуміти? Чи йдеться тут про поцілунки у вуста, чи про більш суттєві ігрища, як от петтінг чи діп–петтінг, чи безпосередньо про статеві стосунки? Чи слід дозволяти хлопцеві торкатися ваших грудей? Чи слід стягувати йому штанці? І як справлятися з його органами?) Для Патриції Хохвайлер, для Кароліни Єсаян все це було не так легко; улюблені журнали відповідали на їхні питання невиразно, суперечливо. У більш зрілих літах (невдовзі після закінчення школи) дівчина відчуває потребу більш серйозних відчуттів (згодом у німецьких журналах з’явиться для цього термін «big love»), тоді головне питання буде таким: «Чи повинна ти жити із Джеремі?»; це й є другий, у принципі вирішальний період. По суті йшлося про те, що за волею анархії на певних спільних етапах життя слід поєднати дві протилежні моделі поведінки, — надзвичайну вразливість компромісів, що їх пропонують дівчатам глянцеві журнали, та наслідки яких з’явилися згодом, коли розлучення стало повсюдним явищем. Проте факт є фактом: на кілька років ця неймовірна схема заполонила голови юних дівчат, до того ж надто наївних і збентежених стрімкістю змін, що відбувалися навколо, аби вважати таку життєву модель правдоподібною та щиро намагатись її засвоїти.

Для Анабель усе було не так. Вечорами, засинаючи, вона думала про Мішеля; вона раділа, що, прокинувшись наступного дня, вона знову побачить його. Коли під час шкільних занять відбувалося щось кумедне чи цікаве, вона передчувала ту мить, коли зможе розповісти йому про це. В ті дні, коли вони з будь–якої причини не могли зустрітися, вона відчувала нудьгу та тривогу. Під час літніх канікул (її батьки мали будиночок в Жіронді) вона щодня писала йому. Якщо вона відверто й не зізнавалась у цьому, якщо її листи не були палкими і скидалися більше на листи, які вона могла б писати братові–ровеснику, якщо почуття, що сповнювало життя цієї дівчини, скоріше огортало її хмаркою ніжності, ніж обпалювало всепожираючою пристрастю, то поступово вона усвідомлювала правду, а правда полягала в тому, що з перших же кроків, не шукаючи і навіть мимоволі вона знайшла велике кохання. Перший хлопець, якого вона зустріла, виявився найкращим, іншого їй було не треба, про це навіть мови не могло бути. «Мадмуазель ніжного віку» вважала, що таке є цілком можливим: не слід забивати собі цим голову, в реальності таке майже не трапляється; утім, коли–не- коли, дуже рідко, у надзвичайних, майже казкових, але реальних випадках таке може статися. І в цьому полягає найбільше щастя, яке людина може спізнати на Землі.

11

Звідтоді в Мішеля збереглася фотографія, зроблена під час великодніх канікул 1971 року в саду батьків Анабель; її батько сховав шоколадні великодні яйця під деревами і на квіткових клумбах. На фотографії Анабель зображена серед форсітій; цілком поринувши в пошуки, вона з дитячою серйозністю розсуває кущі. Її обличчя починає набувати тонких рис, вже можна здогадатись, якою чарівною красунею вона стане. Її груди ледве вимальовуються під светром. То був останній раз, коли на Великдень у них були шоколадні яйця. Через рік вони були вже надто дорослими для таких забав.