Елементарні частинки
Шрифт:
Перші повоєнні роки були сповнені важкої праці; показники виробництва були найнижчими, продовольчі картки скасували тільки в 1948–му. І все ж таки, у вузькому колі найбільш заможних верств населення вже з’явилися перші ознаки тієї пристрасті до споживання, що прийшла зі Сполучених Штатів Америки і яка мала в наступні роки поширитися всюди, цілком захопивши все населення. Отже, Жанін Секальді, студентці медичного факультету, довелося жити в Парижі майже за «років екзистенціалізму». Колись їй навіть пощастило танцювати в «Табу» бібоп із самим Жаном–Полем Сартром. Не дуже полюбляючи творчість цього філософа, вона, навпаки, була вражена його майже патологічно виродливою потворністю, тож цей випадок не мав жодного продовження. Вона була дуже гарненька — чітко виражений середземноморський тип краси — та пережила багато любовних пригод, перш ніж у 1952 році зустрілася із Сержем Клеманом, який у той час закінчував курс хірургії.
«Змалювати вам мого
3
Неї — дуже престижне та заможне передмістя Парижа.
Разом подружжя утворило те, що згодом почнуть називати «сучасним шлюбом», і якщо Жанін завагітніла від власного чоловіка, то скоріше через недогляд. Проте вона вирішила залишити дитину; на її думку, материнство — це одне з тих випробувань, які кожна жінка має пережити; втім, період вагітності виявився доволі приємним, і у березні 1956–го народився Брюно. Нудні турботи, що їх потребує мала дитина, невдовзі видалися батькам несумісними з їх ідеалом особистої свободи, відтак з обопільної згоди у 1958 році Брюно був відряджений до Алжиру, до діда та бабусі з материного боку. На той час Жанін знову була вагітною, але цього разу батьком був Марк Джерзінські.
Гнаний лютою вбогістю, що межувала з голодом, Люсьєн Джерзінські, сподіваючись дістати роботу у Франції, у 1919 році полишає Катовіцький вугільний басейн, де народився двадцятьма роками раніше. Він пішов робітником на залізницю, потім колійним доглядачем — і одружився з Марі Леру, донькою наймита, народженого в Бургундії, яка теж працювала на залізниці. Він подарував їй чотирьох діточок, перш ніж загинути в 1944 році під час бомбардування станції авіацією союзників.
Його третьому синові Марку було чотирнадцять років, коли батька не стало. То був розумний, серйозний і трохи сумний хлопчина. У 1946 році він, завдяки зусиллям сусіда, влаштувався учнем на кіностудію Пате в Жуанвілі. Він одразу виявив великі здібності до цієї роботи: виходячи з коротких інструкцій, він міг до приходу оператора підготувати чудове підсвічування загального плану. Анрі Алькан [4] дуже цінував його і навіть хотів зробити своїм асистентом, коли в 1951 році вирішив перейти до Управління французького телебачення та радіо.
4
Анрі Алькан (1909—2001) — відомий французький оператор, який працював з такими режисерами, як Рене Клеман, Жан Кокто, Пітер Установ. У 1983 році здобув «Сезар» за кращу операторську роботу за фільм «Форель»
Коли на початку 1957 року Марк познайомився із Жанін, він працював над телерепортажем, присвяченим мешканцям Сен–Тропе. Героїнею репортажу була Брижіт Бардо (фільм «І Бог створив жінку», що вийшов у 1956–му, справді дав початок міфу Бардо), але у пошуках матеріалу Марк часто крутився в деяких артистичних та літературних колах, насамперед його приваблювала компанія, яку згодом назвали «бандою Саган». Цей світ, закритий для Жанін, незважаючи на її гроші, зачарував дівчину, і вона серйозно захопилася хлопцем. Вона одразу перейнялася думкою, що з нього має вийти великий режисер; утім, так, мабуть, і повинно було статися. Працюючи над репортажами з освітлювальною апаратурою полегшеного типу, йому вдавалось, переставляючи предмети, створювати хвилюючі кадри в дусі Едварда Хопера,
У 1958 році, невдовзі після того, як Брюно відправили до її батьків, Жанін розлучилася з чоловіком. Це було полюбовне розлучення, кожна сторона взяла частину провини на себе. Серж щиросердо поступився своєю часткою прав на каннську клініку, прибуток від якої мав забезпечити Жанін комфортабельне існування. Влаштувавшись на віллі у Сент–Максимі, Марк нічим не зрадив свої холостяцькі звички. Жанін змушувала його докласти бодай якихось зусиль задля продовження кар’єри в кіно; він погоджувався, але нічого для цього не робив, просто чекав, коли трапиться нагода для нового репортажу. Якщо вона влаштовувала вечірку, він здебільшого волів перекусити десь на кухні сам–один, а потім йшов прогулятися набережною, повертаючись аж тоді, коли гості збирались уже розходились. У своє виправдання він посилався на те, що довелося терміново закінчувати монтаж. Народження сина — у червні 1958–го — викликало в нього очевидне збентеження. Кілька довгих хвилин він, не відриваючи очей, дивився на немовля, яке було неймовірно схоже на нього: те ж саме обличчя з чіткими рисами, ті ж самі гострі вилиці, ті ж самі великі зелені очі. Згодом Жанін почала зраджувати його. Мабуть, він страждав, але стверджувати це важко, бо насправді він говорив усе менше й менше. Він будував невеличкі вівтарі з гальки, хмизу та панцирів ракоподібних. Потім фотографував їх з боковим підсвіченням.
Репортаж про Сен–Тропе мав великий успіх у певних колах, але він відмовився відповідати на запитання журналіста з «Кайє дю сінема». Його шанси на успіх ще збільшилися після короткого, дуже гострого документального фільму про групу «Привіт, хлопці!», який він відзняв навесні 1959 року, та зародження музичного стилю йє–йє. Художній кінематограф його анітрохи не цікавив; він двічі відмовлявся від пропозиції попрацювати з Годаром. У той час Жанін познайомилася з приїжджими американцями, які частенько з’являлися на Лазуровому узбережжі. У Сполучених Штатах, в Каліфорнії, саме виникло щось радикально нове. В Ізалені, поблизу Біг Сура, з’являлися комуни, засновані на базі сексуальної свободи та застосування психоделічних наркотиків, що, як вважалося, сприяє вивільненню підсвідомих бажань. Жанін стала коханкою Франческо Ді Меоли, американця італійського походження, який був знайомий з Аленом Гінзбергом та Олдосом Хакслі, а також однією із співзасновників Ізаленської общини.
У січні 1960 року Марк вирушив до Народного Китаю готувати репортаж про будівництво комуністичного суспільства нового типу. До Сент–Максима він повернувся 23 червня вдень. Будинок здавався покинутим. Втім, у вітальні на ковдрі по–турецьки сиділа зовсім гола дівчина років п’ятнадцяти. У відповідь на його питання вона буркнула: «Gоnе tо thе bеасh» [5] , після чого знов упала в прострацію. У спальні Жанін, розлігшись упоперек ліжка, хропів здоровенний, вочевидь п’яний, бородань. Марк прислухався: йому здалося, що хтось чи то плаче, чи то стогне.
5
Пішла на пляж (англ.)
У кімнаті на другому поверсі панував неймовірний сморід; люті сонячні промені, проникаючи крізь шибки, освітлювали чорно–білий кахель підлоги. Його син незграбно повзав долі, час від часу ковзаючись у калюжах сечі та екскрементів. Він мружився і протяжно скиглив. Помітивши, що хтось увійшов до кімнати, малюк спробував утекти. Батько взяв його на руки; налякане крихітне створіння тремтіло в його обіймах.
Марк вийшов з дому; у найближчому магазині він купив сидіння для малюка. Відпустивши круте слівце на адресу Жанін, він сів у машину, закріпив дитину в сидінні й поїхав у північному напрямку. Не доїжджаючи до Валанса, він повернув до Центрального масиву. Вряди–годи, між поворотами він поглядав на сина, що дрімав позаду нього, і дивне відчуття охоплювало його.
З того дня Мішель зростав під наглядом своєї бабусі, яка жила самотньо в Йонні, звідки вона сама й походила. Невдовзі його мати поїхала до Каліфорнії, щоб оселитися в комуні Ді Меоли. Мішель знов побачив її аж коли йому виповнилося п'ятнадцять. А втім, свого батька він теж недовго бачив. У 1964 році той подався робити репортаж про Тибет, який у той час був зайнятий китайськими військами. У листі до матері він писав, що живий, здоровий та що перебуває під враженням від маніфестацій тибетських буддистів, яких Китай несамовито намагався знищити; більше звісток од нього не було. Протест, з яким Франція звернулася до китайського уряду, нічого не дав. Хоча тіло так і не знайшли, через рік було офіційно повідомлено, що Марк пропав безвісти.