Елементарні частинки
Шрифт:
Увечері мати Анабель приєдналась до нього, вона прийшла довідатися, чи немає якихось новин. Ні, ситуація не змінилася; стан глибокої коми міг тривати довго й бути стабільним, як нагадала їй медсестра, іноді місяці минають, перш ніж стає можливим щось прогнозувати. Мати зайшла до дочки, а вже за хвилину вийшла ридаючи. «Я не можу збагнути… Не розумію, чому так складається життя. Знаєте, це була така мила дівчинка. Завжди сердечна, без фокусів. Не скаржилась, але я знаю, щасливою вона не була. Вона прожила не таке життя, на яке заслуговувала».
Трохи згодом вона пішла, було помітно, що мужність покидає її. А йому, як не дивно, не хотілося ні їсти, ні спати. Він пройшовся коридором, спустився вниз, у хол. Латинос, який чергував на вході, розв’язував кросворд; він кивнув йому. Мішель узяв на роздачі чашку
4
Анабель померла за два дні, і для родини це було, схоже, на краще. Коли мова заходить про чиюсь смерть, люди завжди схильні виголошувати банальності, але її матері й братові справді було б тяжко винести такий стан невизначеності, якби він затягувався.
У споруді зі світлого залізобетону, саме тій, де колись померла його бабуся, Джерзінські вдруге пережив відчуття всесильності порожнечі. Він перетнув палату й підійшов до мертвої Анабель. її тіло було точнісінько таким, яким він знав його, з тією лише різницею, що з нього повільно витікало живе тепло. Тепер ця плоть майже зовсім охолола.
Деякі люди примудряються дожити до сімдесяти, а то й до вісімдесяти, сподіваючись, що попереду ще можливе щось нове, і пригоди, як-то кажуть, чекають на них за рогом; врешті- решт, їх слід було просто б убити, щоб привести до тями чи бодай покалічити, довести до стану глибокої інвалідності. Але не таким був Мішель Джерзінські. Своє чоловіче життя він провів одинаком у зірковій порожнечі. Він зробив внесок у прогрес науки, це було його покликанням, способом самовираження, застосуванням своїх природних здібностей; що ж до кохання, то він його не знав. Анабель, попри на її красу, не судилося бути коханою, а тепер вона була мертва. Її тіло лежало на низенькому столі, яскраво освітлене, віднині непотрібне, не більше ніж мертвий вантаж. Потім труну накрили віком.
У своєму прощальному листі вона висловила побажання, щоб її піддали кремації. Перед церемонією вони пили каву в одному з лікарняних залів для відвідувачів; за сусіднім столиком циган під крапельницею весело теревенив про своє авто двом приятелям, які прийшли його навідати. Освітлення було тьмяне — кілька світильників на стелі, прикрашених арматурою, схожою на гігантські пробкові поплавки.
Вони вийшли на вулицю під яскраве сонце. Служби крематорію були розташовані неподалік від корпусів — це був єдиний комплекс. Кремаційна зала являла собою просторий куб із світлого бетону, всередині якого було розташоване таке ж біле підвищення, реверберація сліпила очі. Струмки гарячого повітря вилися довкола них, схожі на міріади дрібнесеньких змійок.
Труну поставили на пересувну платформу, яка призначена була для її доставки у надра печі. Півхвилини загальної зосередженості — і служитель увімкнув механізм. Зубчасті коліщата, на яких рухалася платформа, легенько скрипіли, двері зачинились. Ілюмінатор із жаростійкого скла дозволяв спостерігати за спалюванням. Як тільки з величезних форсунок рвонулося полум’я, Мішель одвернувся. Ще близько двадцяти секунд він краєм ока бачив темно–червоні зблиски вогню; потім усе скінчилось. Служитель згріб попіл у маленьку скриньку із світлої піхти у формі паралелепіпеда і передав її старшому братові Анабель.
Вони поїхали назад у Кресі, машина рухалася повільно. Сонце вигравало в листі каштанів алеї Ратуші. Тієї самої алеї, де вони з Анабель гуляли двадцять п’ять років тому після шкільних занять. У саду перед будиночком її матері зібралися сусіди, душ п’ятнадцять. Молодший брат Анабель з цієї причини приїхав зі Сполучених Штатів; він був худорлявий, знервований, пригнічений, одягнений досить елегантно.
Анабель просила, щоб її прах розвіяли в саду біля маминого будинку, що й було зроблено. Сонце почало хилитися на захід. Це був пил — світлий, майже білий пил. Він м’яко опустився, схожий на туман, серед трояндових кущів на землю. У цей час здалеку від залізничного переїзду долинув дзвін. Мішель пригадав їхні післяполудневі зустрічі, коли йому було п’ятнадцять років; як Анабель чекала на нього біля вокзалу, як кидалася йому на шию. Він дивився на землю, на сонце, на троянди, на пружний килим трави. Незбагненно. Присутні мовчали. Мати Анабель присунула усім чарки — пом’янути. Вона подала йому вино, заглянула в очі. «Якщо хочете, можете залишитись на кілька днів, Мішелю», — тихо мовила вона. Ні, він поклав собі їхати працювати. Нічого іншого він не вміє. Йому здалося, що небо перерізав промінь, і тут він відчув, що плаче.
5
У ту мить, коли літак наближався до хмарної стелі, що простиралася безкрайньо під невиразним небом, йому уявилось, що все його життя було дорогою до цієї миті. Ще за кілька секунд він уже не бачив нічого, крім величезного блакитного купола, а внизу розкинулося безмежне хвилясте поле, де яскрава білизна поєднувалася з білизною матовою; потім вони увійшли у проміжну переливчасто–сіру зону, де погляд губився в тумані. А внизу у світі людей були луки, тварини, дерева, все було зеленим, вологим і неймовірно чітким.
У Шаннонському аеропорту на нього чекав Уолкотт. Це був кремезний чоловік, швидкий у рухах, з вінчиком світло–рудого волосся навколо лисини. На пристойній швидкості він повів свою «Тойоту–Старлет» мимо пасовиськ і пагорбів. Центр знаходився трохи північніше Голуен на території Роскахільської комуни. Уолкотт показав Мішелю обладнання, познайомив з технічним персоналом, вони допомагатимуть йому у проведенні дослідів з метою програмування розрахунків молекулярних структур. Оснащення було найсучасніше, чистота в залах надзвичайна — комплекс фінансувався з фондів ЄЕС. У рефрижераторному залі Джерзінські впали в око дві величезні ЕОМ у вигляді башти, контрольні панелі яких світились у напівтемряві. Поміщені в них мільйони процесорів, призначених для паралельної обробки даних, вже готові проінтегрувати Лагранжеві функції, хвильові рівняння, дані спектроскопії, многочлени Ерміта — ось він, той світ, у якому віднині буде минати його життя. Схрестивши руки на грудях, міцно притиснувши їх до тіла, він марно намагався прогнати смуток, відчуття холоду, який виходив із середини. Уолкотт порекомендував йому кафе з автоматичною роздачею, з широченних вікон якого можна було розгледіти зелені схили, що збігали в темні води озера Лох–Кориб.