Елементарні частинки

Уельбек Мішель

Всюди на поверхні планети рід людський, натомлений, змучений, без віри в самого себе і власну історію, попри всі незгоди, готувався вступити у нове тисячоліття.

7

Дехто каже:

«Наша нова цивілізація ще така молода,

Ще така непорочна,

Ми тільки–тіль прямуємо до світла,

У наших душах живе Небезпечна і тяжка пам’ять

Минулих століть,

Ми ніяк не позбудемось цього видіння,

Може, краще забути про все й не чіпати ?

Співрозмовник підводиться, до пуття все осмислює,

Квапиться нагадати, розважливо й строго,

Що у людському світі йде революція,

Метафізики світло — єдиний шлях.

Таж могли християни на античність дивитись,

Стародавнього світу закони вивчати,

Не боятись в язичництво знову вернутись,

Світ Христа не боялися занапастити,

Бо ту грань перейшли, той політ для фантазій,

І на новий щабель піднялись без вагання,

Матеріалізм серця й уми заполонив —

Християнські догмати, служба в храмі Вже душу не гріє,

Бо не

йде через серце та віра Христова,

Те єдине, про що кожен змалечку мріє.

Хоч святі книжки достеменно

І вивчають культуру, і вік кам’яний,

І будову скелета, і череп в натурі,

Та дарма, і про предків так мало всі знають,

Що їх так хвилювало, що віру давало,

Визначало поняття благодаті й гріха ?

Ми сьогодні не знаємо, лише це констатуємо,

Посередині істина, пам’ять предків глуха.

Загалом, все це нас не настільки й турбує,

Ми не схожі на тих, хто у Вічність пішов,

їх поняття і цінності мало хвилюють,

Хоч в якімсь поколінні одна у нас кров.

Без зусиль ми їх світ із смертями відкинемо,

Слід століття біди з небуття повернуть.

Назавжди закінчилась, спливла стара ера,

І ми вільні самі обирати вже путь.

Між 1905 і 1915 роками Альберт Ейнштейн майже зовсім самотужки, до того ж, маючи досить обмежені математичні знання, зміг, виходячи з первісного інтуїтивного здогаду, який і визначив, власне, принципи теорії відносності, розробити загальну теорію гравітації, простору і часу, яка й визначила в подальшому розвиток астрофізики. Цю зухвалу поодиноку працю, що здійснилась, на думку Гілберта, «на честь розуму людського» у сфері, схоже, далекій від будь–якої корисної практики, в епоху, не придатну для створення дослідницьких товариств, можна порівняти з працями Кантора, який створив типологію утворюваної безкінечності, або Готлоба Фреге, котрий переглянув основи логіки. Разом з тим, як підкреслює Хюбчеяк у своїй передмові до «Кліфденських нотаток», його можна прирівняти до самостійних інтелектуальних зусиль, які здійснив між 2000 і 2009 роками у Кліфдені Джерзінські, тим паче що йому навіть більшою мірою, ніж свого часу Ейнштейну бракувало математичного забезпечення, щоб підвести під свої гіпотези по–справжньому точний фундамент.

Утім, перша публікація Джерзінські «Топологія редукційного поділу клітини», яка побачила світ у 2002 році, викликала досить помітний резонанс. Там було твердження, вперше обгрунтоване незаперечними аргументами з галузі термодинаміки, що хромосомний поділ, який починається в момент мейозу з метою зародження гаплоїдних гамет, у самому собі містить джерело структурної нестабільності; інакше кажучи, кожен біологічний вид, який має стать, неминуче смертний.

Опублікована у 2004 році робота «Три вірогідності топології гілбертових просторів» була зустрінута із подивом. Її можна розглядати як заперечення динаміки континууму і як спробу — з деякими обертонами платонізму — нового обґрунтування топологічної алгебри. Визнаючи інтерес щодо поданих автором вірогідностей, математики–професіонали завжди підкреслювали брак чіткості в його пропозиціях, деякий анахронізм у самому характері підходу до питання. І справді, Хюбчеяк визнає, що Джерзінські у той час не мав доступу до новітніх математичних публікацій, навіть складалося враження, що він не дуже й цікавився ними. По суті, ми маємо дуже обмежену кількість свідчень його діяльності у 2004 — 2007 роках. Він регулярно наїжджав до Голуейського центру, але його стосунки з іншими експериментаторами залишалися суто професіональними і функціональними. Він придбав деякі рудиментарні компоненти асемблера «Крей», що переважно позбавляло його необхідності звертатись по допомогу до програмістів. Лише Уолкотт, схоже, підтримував з ним більш тісні стосунки. Він і сам жив поблизу Кліфдена і коли–не–коли під вечір навідував Мішеля. За його словами, Джерзінські часто згадував Огюста Конта, особливо його листи до Кметільди де Во і «Суб’єктивний синтез» — останній незавершений твір філософа. До того ж, у плані наукової методики Конт може бути визнаний істинним основоположником позитивізму. Ніяка метафізика, ніяка онтологія, які визнавались у ті часи, не становили для нього жодної цінності. Джерзінські передбачав, що Конт, схоже, опинившись у такій же інтелектуальній ситуації, в якій між 1924 і 1927 роками перебував Нільс Бор, неухильно зберігав би свої позитивістські принципи, тобто приєднався б до копенгагенського напрямку. У будь–якому разі настирність і непохитність французького філософа у ствердженні реальності соціальних функцій відносно умовності індивідуального буття, його постійно відновлюваний інтерес до історичних процесів і течій суспільної думки, а особливо його загострена чутливість створюють передумови, щоб припустити, що у нього, певно, не викликав би протесту новітній проект онтологічного перетворення, підтверджений працями Зурека, Зеє і Хардкасла, — проект заміни онтології об’єктів онтологією соціальних співтовариств. Дійсно, лише онтологія співтовариства здатна відродити на практиці можливість людських стосунків. В онтології стану частинок не видно, тому при їх характеристиці слід обмежуватись аспектом їх «чисельності», яку ми й спостерігаємо. Єдині сутності, які можна в такій онтології відзначити і визначити, — це суто хвильові функції і визначувані за їх допомогою вектори стану. Звідси й аналогічна можливість повернути сенс поняттям братерства, симпатії і любові.

Вони йшли Балліконнільською дорогою, океан мерехтів біля їхніх ніг. На обрії над Атлантикою сідало сонце. В Уолкотта все частіше складалося враження, що думками Джерзінські витає у туманних, якщо не сказати містичних, сферах. Він сам залишався прихильником радикального інструменталізму, нащадок традицій англосаксонського прагматизму, до того ж, визнаючи вплив на себе праці Віденського гуртка [36] , він з деякою недовірою ставився до праць Конта, з його точки зору вони були занадто романтичними. Позитивізм, на відміну від матеріалізму, що його він змінив, може, підкреслював Уолкотт, стати підґрунтям нового гуманізму, який насправді виникне вперше (оскільки матеріалізм за

своєю суттю несумісний з гуманізмом, недарма ж він його врешті–решт зруйнував). Хоча це й не виключає історичної ролі матеріалізму: слід було взяти перший бар’єр, тобто відмовитися від Бога; взявши його, люди розгубились і запанікували. Але сьогодні і цей другий бар’єр усунено, і це здійснилося в Копенгагені. Вони не потребують більше ні Бога, ні ідеї позамежної реальності. «Існують, — казав Уолкотт, — людські сприйняття, людські свідчення, досвід; є розум, який зв’язує ці перцепції воєдино, і є почуття, яке оживляє їх. Усе це розвивається поза будь- якою метафізикою чи будь–якою онтологією. Нам уже не потрібні ідеї Бога, природи або реальності. На основі експериментальних даних всередині співтовариства спостерігачів згода може бути встановлена на раціональній міжособистісній основі, зв’язок між дослідами встановлюється через теорії, які по можливості мають задовольняти принцип економії та обов’язково бути спірними. Є світ, який сприймається, відчувається, світ людський».

36

Філософський гурток, створений у Відні 1922 року, який розробив основи логічного позитивізму

Його позиція була непохитною, і Джерзінські усвідомлював це: хіба потреба в онтології не була дитячою хворобою людського розуму? Наприкінці 2005 року він під час поїздки до Дубліна випадково натрапив на «Книгу кельтів». Хюбчеяк стверджує цілком упевнено, що зустрічі з цією яскравою, у формальному відношенні неймовірно складною книжкою, рукописом, найімовірніше, створеним монахом–ірландцем у VII столітті нашої ери, судилося стати поворотним пунктом у розвитку його думки, і що тривале споглядання цієї праці дозволило йому в результаті серії прозрінь, які заднім числом набувають у нас характеру дива, подолати складнощі розрахунку енергетичної стабільності у надрах макромолекул, що зустрічаються у біології. Не визнаючи необхідності погоджуватися з усіма твердженнями Хюбчеяка, слід зауважити, що «Книга кельтів» завжди протягом століть викликала у коментаторів екзальтовані, майже екстатичні висловлювання. Можна навести як приклад коментар, зроблений у 1185 році Геральдусом Камбренсісом:

«Ця книга містить тлумачення до чотирьох Євангелій, згідно з текстом Святого Ієроніма, і майже стільки ж малюнків, скільки сторінок, до того ж вони чудово розфарбовані. Можна насолоджуватися ликом Божим, чудово намальованим; є й описані євангелістами зображення містичних тварин, серед яких є різні — і дво-, і чотири- і шестикрилі. Ось тут орел, там теля, а ось зображення людини, а далі левова морда та інші, майже незліченні зображення. Якщо дивитися недбало, поверхово, то здається, що це всього–на–всього мазанина, а не смислова композиція. І не помітиш жодних тонкощів, хоча тут і є суцільні тонкощі. Якщо ж постаратися глянути більш уважно, з бажанням оволодіти таємницями мистецтва, то побачиш стільки складного, так багато тонкощів, гостроти розуміння, і все таке витончене, переплетене, пов'язане, а фарби настільки свіжі й світоносні, що можна з певністю стверджувати: все це, схоже, витвір ангельських, а не людських рук».

Можна також погодитися з Хюбчеяком у його твердженні, що будь–яка нова філософія, навіть якщо вона і заявляє про себе в аксіоматичній, суто логічній формі, насправді взаємозв’язана з новою візуальною концепцією Всесвіту. Наділяючи людство фізичним безсмертям, Джерзінські, цілком вочевидь, зробив глибоку модифікацію нашої концепції часу; але головним його досягненням, на думку Хюбчеяка, було те, що саме він заклав вихідні елементи нової філософії простору. Щоб трохи наблизитися до Джерзінські, відчути хід його міркувань, достатньо заглибитись у безкінечні будови з кіл та спіралей, які складають орнаментальне підґрунтя «Книги кельтів», або перечитати розкішні «Міркування про переплетіння», навіяні йому цим манускриптом і надруковані окремо від «Кліфденських нотаток».

«Природні форми, — пише Джерзінські, — суть форми людські. Це в нашій голові виникли трикутники, переплетіння і розгалуження. Ми впізнаємо їх, ми їх оцінюємо, ми живемо, оточені ними. Живемо серед наших же, людських створінь, які співвідносяться з людиною, ми розвиваємось і вмираємо. У лоні простору, людського простору, ми здійснюємо вимірювання; саме завдяки їм ми творимо простір.

Людина мало що знає, — розмірковує далі Джерзінські, — Ті лякає ідея простору; вона вважає його величезним, нічним і розверстим. Вона уявляє собі істот найпростішої кулеподібної форми, загублених у просторі, стиснутих, розчавлених вічною присутністю трьох вимірів. Налякані ідеєю простору, людські істоти щуляться — їм холодно і лячно. У кращому разі, вони долають простір, сумно вітаючи одне одного при зустрічі. А тим часом цей простір міститься у них самих, йдеться не більше ніж про витвір їх власної свідомості.

У цьому просторі, який навіює страх, — пише далі Джерзінські, — людські істоти вчаться жити і вмирати, у просторі їх свідомості зароджується розлука, відокремленість та біль. Це не потребує тривалих роздумів: закоханий через гори і океани чує поклик своєї коханої, мати чує волання своєї дитини. Любов поєднує і поєднує навік. Практика добра — поєднання, практика зла — роз'єднання. Роз'єднання — це друге імя зла, таке ж друге імя і в брехні. Насправді ж не існує нічого, крім чудового зв ’язку, великого, надійного і взаємного».

Хюбчеяк слушно задзначає, що найбільшою заслугою Джерзінські є не те, що він відкинув застаріле поняття індивідуальної свободи (оскільки ця концепція вже була значно знецінена в його час, і кожен визнавав, бодай мовчки, про себе, що вона аж ніяк не може служити підґрунтям прогресу людства), а те, що він з точки зору постулатів квантової механіки зумів шляхом інтерпретацій, щоправда, дещо зухвало, заново відродити умови можливості любові. У зв’язку з цим варто ще раз згадати

Анабель: особисто не пізнавши кохання, Джерзінські через Анабель зумів отримати уявлення про нього; він дістав унікальну нагоду зрозуміти, що кохання у певному сенсі може існувати в невідомих досі формах. Вельми вірогідно, що це уявлення пойняло його в ті останні місяці теоретичних досліджень, про які нам так мало відомо.