Елементарні частинки

Уельбек Мішель

Спускаючись дорогою, що вела в Роскахіл, вони проїздили через луг на похилому пагорбі, де мимо проходила череда корів, тварини були дещо меншого розміру, ніж звичайно, гарної світло–коричневої масті.

— Упізнаєте? — з посмішкою спитав Уолкот. — Так, це нащадки перших корів, отриманих у результаті ваших зусиль, відтоді вже минуло десять років. Наш центр тоді був ще зовсім маленьким, досить погано обладнаним, ви нас добряче підштовхнули. Корови міцні, розмножуються легко і дають чудове молоко. Хочете поглянути на них? — Він загальмував на перехресті. Мішель підійшов до низенької кам’яної огорожі, яка тягнулася вздовж усього пасовиська. Корови спокійно паслися, терлись головами об боки своїх подружок, а дві чи три лежали. Генетичний код, який керував реплікацією їх клітин,

був створений ним чи принаймні ним удосконалений. Для тварин він має бути чимось на взірець Господа Бога, а між іншим, його присутність їх зовсім не цікавила. Густий туман сповзав з вершини пагорба, поступово закриваючи череду від очей. Він повернувся до машини.

Сівши за кермо, Уолкотт запалив «Кревен», почався дощ і став заливати переднє скло авто. М’яким, стриманим тоном (який проте не свідчив про байдужість хазяїна) він спитав:

— У вас скоїлося лихо?

І Мішель розповів йому всю історію Анабель аж до самісінького кінця. Уолкотт слухав, зрідка хитаючи головою або зітхаючи. Коли розповідь закінчилась, він мовчки запалив нову сигарету, потім загасив її і сказав:

— Я не уродженець Ірландії, я народився в Кембриджі і, схоже, значною мірою так і залишився британцем. Часто кажуть, що англійцям притаманні такі позитивні риси характеру, як холоднокровність і розважливість, а також манера сприймати життєві обставини, зокрема й трагічні, з гумором. Приблизно так воно і є, і це справжнісіньке ідіотство з їхнього боку. Гумор не рятує, зрештою від нього немає жодної користі. Можна якийсь час з гумором сприймати явища реального світу, це може тривати багато років, іноді вдається протриматись мало не до гробової дошки, а життя врешті–решт однаково розбиває вам серце. Скільки б не було відваги, здорового глузду і гумору, хоч усе життя розвивай у собі ці якості, однак завжди кінчаєш тим, що серце розбивається. А це означає — годі сміятись. У результаті залишаються тільки самотність, холод і мовчання. Нічого немає в кінцевому підсумку, крім смерті.

Він увімкнув очисник, знову завів мотор.

— Тут багато католиків, — додав він. — Але все змінюється, до того йдеться. Ірландія модернізується. Багато високотехнологічних підприємств стало на ноги завдяки зменшенню соціальних виплат тощо — у цьому регіоні ми маємо «Роч» та «Ліллі».

І звичайно, «Майкрософт»: уся тутешня молодь мріє працювати на «Майкрософт». На месу ходять тепер рідше, сексуальної свободи стало більше, ніж декілька років тому, і дискотек побільшало, і антидепресантів теж. Отже, все за класичним сценарієм…

Вони їхали понад озером. Сонце визирнуло крізь туман, розмалювавши поверхню води райдужними розводами.

— Одначе, — вів далі Уолкотт, — католицизм тут усе ще лишається в силі. Зокрема, значна частина технічного персоналу центру — католики, а саме це не сприяє моєму зближенню з ними. Вони коректні, ввічливі, але дивляться на мене як на чужака, з яким по–справжньому не поспілкуєшся.

Сонце нарешті повністю виборсалося з тенет туману — навколо нього утворилося коло бездоганної синяви, й одразу чітко стало видно озеро, залите потоками сонячного світла. На горизонті вершини гір Твелв Бенс накладались одна на одну у гамі блідого сірого кольору, наче кадри з кіноплівки сну. Обидва помовчали. Коли в’їжджали в Голуей, Уолкотт знову заговорив:

— Я залишався атеїстом, але зрозумів, як тут стають католиками. Це з певного погляду зовсім особливий край. Все постійно дрижить — і трава на луках, і водна поверхня — все наче вказує на чиюсь присутність. Світло м’яке і рухливе, наче мінлива матерія. Самі побачите. Небо тут — і те живе.

6

Він винайняв помешкання біля Кліфдена, на Скай–роуд у старому приміщенні берегової охорони, яке було перебудоване під готель для туристів. Прикрасою кімнат були прядки, гасові лампи, коротше кажучи, старовинні предмети, покликані звеселяти очі туристів, це йому не заважало. Він знав: у цьому будинку, та й у житті взагалі, йому віднині судилося почувати себе як у готелі.

У нього зовсім не було бажання повертатися до Франції, але протягом перших тижнів йому

довелося кілька разів з’їздити у Париж — зайнятися продажем помешкання і переведенням рахунків. Він вилітав рейсом об 11.50 із Шаннона. Літак летів над морем, сонце до білого розжарювало поверхню води, хвилі нагадували черв’яків, які переплітаються і гризуть один одного на велетенських просторах. Він знав, що під цим гігантським покривалом черв’яків плодяться молюски, які гризуть їхню плоть, а тих жеруть гострозубі риби, яких потім ковтають інші риби, ще більших розмірів. Він часто дрімав, йому снилися погані сни. Коли він прокидався, літак летів уже над сільською місцевістю. У своєму напівсні він дивувався, чому поля мають такий одноманітний колір. Вони були рудими, іноді зеленими, але завжди блідими. Паризьке передмістя було сірим. Літак повільно спускався, неухильно притягуваний земним життям, диханням мільйонів істот.

Починаючи з середини жовтня, півострів Кліфден заполонив густий туман, який напливав безпосередньо з Атлантики. Останні туристи роз’їхалися. Було не холодно, однак усе тонуло в м’якій глибокій сірості. Джерзінські рідко виходив на вулицю. Він привіз із собою три DVD з базою даних більш ніж у сорок гігабайт. Час од часу він умикав ноутбук, трохи працював над молекулярними структурами, потім лягав на своє величезне ліжко, поклавши пачку сигарет на відстані витягнутої руки. У центр він поки що не повертався. За шибками вікон повільно клубочились хвилі туману.

Десь із двадцятого листопада небо очистилося, погода стала більш сухою і прохолодною. Він звик робити тривалі прогулянки пішки уздовж берегової лінії. Минаючи Гортрамнаг і Нокавейллі, він найчастіше доходив до Кладегдафа, а іноді і до Огрус–Пойнту. Тоді він опинявся у найзахіднішій точці Європи і всього західного світу. Перед ним простягався Атлантичний океан, чотири тисячі кілометрів відділяли його від Америки.

Якщо вірити Хюбчеяку, то ці два чи три місяці одиноких роздумів Мішель нічого не робив, не поставив жодного експерименту, не програмував жодних розрахунків, але саме цей період слід визнати найважливішим, коли намітилися головні елементи його більш пізніх концепцій. Так чи інакше, останні місяці 1999 року були для європейського населення якимсь дивним періодом, позначеним особливими очікуваннями, схожими на глухе передчуття.

Тридцять перше грудня 1999 року припало на п’ятницю. У клініці Вер’єр–ле–Бюїсон, де Брюно судилося провести свої останні дні, влаштували невеличке свято, спільне для пацієнтів і обслуговуючого персоналу. Пили шампанське, закушували чіпсами з паприкою. Згодом, у розпал вечірки Брюно танцював з медсестрою. Він не відчував себе нещасним, ліки робили свою справу, і всі бажання в нього були мертвими. Він любив попоїсти, захопився телегрою, яку перед вечерею дивились усі. Від зміни днів він уже не очікував нічого, і цей вечір — останній вечір другого тисячоліття минув для нього непогано.

На цвинтарях усього світу нещодавні небіжчики продовжували гнити в своїх могилах, повільно перетворюючись на скелети.

Мішель провів вечір у себе вдома. Його думки блукали надто далеко, щоб він міг почути відгомін свята, яке вирувало у селищі. Декілька разів до нього приходили спомини про Анабель — згладжені часом мирні картини, образ бабусі теж виникав у пам’яті. Він згадав, як у віці тринадцяти–чотирнадцяти років він купував кишенькові ліхтарики, маленькі механічні пристрої, які він полюбляв без кінця розбирати і збирати знову. Згадав він і літачок з моторчиком — подарунок бабусі, який йому ніколи не вдавалось підняти у повітря. Це був красивий літак кольору хакі, зрештою він так і залишився лежати в коробці. Буття, зігріте потоками споминів, схоже, було наділене деякими індивідуальними рисами. Поки є істоти, є й думки. Думки не займають жодного місця. Істоти ж окуповують частину простору, ми їх бачимо. Їх образ формується на кристалику, проникає крізь вологу слизової оболонки ока і потрапляє на сітківку. Один у порожньому домі, Мішель був присутній на скромному параді спогадів. Протягом вечора у його мозок повільно входила, заповнюючи його, єдина незаперечна переконаність: незабаром, дуже скоро він зможе знову взятися до роботи.