Енциклопедія російської душі
Шрифт:
Можна навести тисячі доказів проти Росії. Довести всю її нікчемність, нездатність до праці, приреченість. Проте Росія причаровує до себе. Я сам відчуваю на собі її притягання. Я люблю російську допитливість, невелике коло людей, які живуть весело. Сміхотливо. Безбоязно. Уміють ризикувати.
Але це таке маленьке коло. Я б не зміг жити в провінції. Нудно. Нерозщепленість мізків. У мене зміщені поняття.
Під словом Росія я сприймаю те ж таки невеличке коло людей, яких я зустрічаю в Москві та ще трішки в Петербурзі, і зовсім по крихті у декількох містах.
Але чим вони мені подобаються?
Я мало з ким із них знаходжу спільну мову. Я не бачу глибокої мислячої країни. Філософів немає. Письменників дуже мало. Жменька сильних музикантів. Жменька художників. От і вся моя батьківщина.
Усе інше — азіатчина. Чому, однак, я не біжу із цієї наскрізь брехливої країни? Тому що моя хата — скраю.
Я не ходжу щодня на роботу. Не спускаюся в шахту, не голодую. Я живу кілька місяців на рік за кордоном. Італія, Німеччина, Франція, США. У мене соціальний статус знаменитості другого сорту. Якби всього цього не було, я б завив. Мене б розірвало. Фактично я не живу життям російської черні. На повноцінне російське життя мене не вистачає. Я не іноземець у своїй країні, але й не її задрочений громадянин. Я із тих happy few, хто може собі дозволити любити цю країну дивною любов’ю.
Вона — моя. Я подумки роблю багато гидот, у реальності — менше, але роблю. Мені хочеться кожному іноземцеві дати по морді. Я люблю прийти до тями незрозуміло де, голий, всраний, з отакою головою. Я люблю російських жінок. Я можу випити три пляшки горілки й не впасти під стіл. Я легковажно ставлюся до свого здоров’я, як і всі інші мої співвітчизники. Мені звичний російський простір. Але я ненавиджу цю країну. Як державу. Як збіговисько ідіотів. Як гниле місце. Та все одно я не їду. Хоча знаю: у старості краще жити в Каліфорнії. Там до 90 років можна легко дихати свіжим повітрям. Плавати на каное.
Але мені там буде нудно. Мені цікавіше з росіянами, ніж з іноземцями. З росіянами веселіше. Мені тісно з іноземцями. Мені не вистачає в них уяви. Російська уява — продовження брехні. У росіян сильна уява.
Але мені набридло жити в державі, що не вміє бути державою. Мені огидні фашисти. Радикальні, голені й помірні, бородаті. Мені набридли рюмсання, безпорадність.
Я живу в Росії як сторонній, тому що я живу краще за багатьох і можу собі дозволити говорити все, що думаю. Я не боявся влади, я жив вільно в СРСР, я так вільно жив, як ніхто. Наді мною немає начальства, піді мною — підлеглих. Воля дає мені можливість думати так, як я думаю. Мені поталанило. Але це тільки тимчасовий талан.
Я живу зовсім скраю. Хтось живе теж скраю, але ближче до центру, хтось живе між краєм і центром російського життя, хтось живе ближче до центру, і що ближче до центру, то болісніше й страшніше, брудніше й безпорадніше, хаотичніше і розпачливіше. А центр — це пекло.
Я їду по Берліну під зливою. Зі студентами. Раптом якась машина зупинилася. Заглухла. Студенти вибігають і штовхають. Мокрі як хлющі. А ми кажемо — німці.
А ось у мене в Підмосков’ї машина зламалася. Я тільки махнув рукою: допоможіть — набігла купа народних умільців. Доброзичливі хлопці. Митя, Славик та інші. Машину довго били кувалдою. Нарешті вона рушила, але коли я приїхав на ремонт, знайомий механік Володя остовпів.
Застілля — не російське слово, а переклад із грузинської, однак це не має значення, тому що російський стіл — напевно, найкращий стіл у світі. Є тиха принадність російського приготування їжі, є всі ці жінки, які, незважаючи на роботу, готують. Вони так весело метушаться й смачно готують.
Я поважаю дурні застілля, з неподобствами. Пам’ятаю, я двічі бився з Іосиліані. Люто били один одного по морді. Є що згадати.
Мені казав один знаменитий поляк:
— Знаєш, чим російські дівчата відрізняються від усіх інших?
— Знаю, — впевнено відповідав я, — вони трахаються 180 днів на рік.
— Невже так багато? — дивувався поляк.
— Хіба для них це багато? — дивувався я.
— Очевіще! 180 днів на рік вони дивляться тобі в очі й кажуть: ангел ти мій!
— Радянська влада закінчилася в 1927 році, — сказав мені старий маляр, який фарбував стіни у квартирі моїх батьків у 60-ті роки.
Я здивувався виваженості його слів і запам’ятав їх назавжди. Можливо, маляр був троцькістом, але не в цьому річ. Головне, що він був. Це була єдина історично продумана частина мови, яку я коли-небудь чув від російського робітника. Не пам’ятаю його обличчя, та, можливо, він і був тим робітничим класом, пролетаріатом, що закінчився в 27-му році.
У Росії методично перебили всіх кращих. Перебили кращу аристократію, кращих попів і ченців, кращих підприємців, кращих меншовиків, кращих більшовиків, кращу інтелігенцію, кращих військових, кращих селян.
Залишилися гірші. Найпокірніші, найбільш боягузливі, найбільш ніякі. І я — серед них. Теж — із гірших. Із покидьків. Ми засмічуємо землю. І зрозуміти, якими були оті кращі, уже неможливо. Та й не треба. Все одно з гірших не зліпиш кращих.
Коли ми все зовсім розбазарили й сіли в калошу, тоді з особливою силою стали пишатися собою.
Хто сказав, що друзі пізнаються в біді? Мабуть, хтось із невдах. У нас усі живуть у біді, і нічого: друзі не виють. Але якщо до тебе прийшов успіх, і не просто успіх, а реактивний вибух, друзі розбігаються в паніці в різні боки. А ті, хто не розбігся, кам’яніють і стають небезпечними. В такому разі краще мати справу з ворогами.
Росіянин огидно витривалий. «Витерпить усе» і — ніякої дороги собі не прокладе, поезія бреше, потураючи своїй мрії. Знову все витерпить, і знову ніякого просвітку. Замість світла — чорний день. Чорний день досі залишається російською нормою життя. Від чорного дня треба танцювати, як від печі. Чорний день стукає в мозку нескінченним нагадуванням про сіромашну правду. До чорного дня будь напоготові! Червоні дні календаря не перебили генетичну народну пам’ять про чорний день. Треба відкласти самого себе на чорний день. Інакше не зрозуміють.