Енциклопедія російської душі
Шрифт:
Я хвилювався за свою країну. Мені не хотілося, щоб вона перетворилася на криваве місиво. Мені треба було вбити Сірого. Убити Сірого — каструвати Росію. Мені подобалася ідея кастрованої батьківщини.
Сірий викрадав автомобілі. Траплялося, проламував голови власникам автомобілів.
— Це ж так приємно — знущатися!
Люди боялися й поважали його.
Сірий притих.
Раніше, коли в Росії позіхали, то хрестили роти, щоб чорт не влетів усередину. Щоб швидко врятувати Росію, потрібно заново хрестити рот. Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Хрестіть роти! Сірий любив позіхати. Він позіхнув.
У дитинстві Сірий служив в армії й дослужився до того, що його покарали. В’язниця краща за армію, але армія краща за в’язницю.
Сірий дуже стомився. Втомлені люди — байдужий народ.
Сірий зайшов до церкви й у душі почухався. Сірий перднув у церкві. Церква залишилася. Я теж залишився.
Сірий не любить митися. Він миється з великими труднощами. Із сосків стікає гній-бурштин-смола.
— Скільки шматків на рило? — бичаться «синці».
— Уйобисто.
— Ну, тоді загорни.
У паху в Сірого затор: училки-педрилки й школярки-мандовошки.
До Сірого прийшов Олександр Іванович.
— Сірий, підйом!
Сірий підвівся, постояв.
Сірий знав, що дорога — це мука.
— Сашко, — сказав Сірий, — світає.
— Темніє, — відповів мужик.
Сірий був дуже підозріливим по життю. Він правильно робив — був підозріливим.
Ці, які прийшли, вони навіщо прийшли? Сірий обняв батьківщину. Але око було тухле. Сірий, не поспішаючи, їв хліб. Йому навіщо квапитися? Добре було б ще кого-небудь збентежити.
Менти поховалися в яру. Вони роздяглися й розбіглися.
Над яром довго стояв запах службового поту.
Російське ставлення до слова перемелене через історичну м’ясорубку. З такого фаршу можна зліпити будь-яку котлету. Якому слову ще вірять у Росії? Ніякому. З іншого боку, майже всякому. «Я вірю, що я не вірю, що я не вірю…»? — і так нескінченно, але в якийсь випадковий момент цей ланцюг обривається, і тоді, як із ромашкою: коли «вірю», коли «не вірю».
Я не вірю жодному російському слову: ні офіційному, ні друкованому, ні опозиційному, ні незалежному, ні побутовому — кожне слово містить у собі підступ, погрозу, насильство, небезпеку для життя. Я навчений, природно, гірким досвідом, але я мимоволі піддаюся слову, бо, як у всякого росіянина, у мене туга за надією.
У такій незручній ситуації, зі збудженими нервовими закінченнями я винаходжу для себе суб’єктивно авторитетне слово, яке згодом стає авторитарним.
Я шукаю і катую його методом винятку з винятку: проганяю через мідні труби, виварюю в окропі, перевіряю на заборонність і дозволеність, звіряю із друзями, перекреслюю і воскрешаю. Або, забувши про все, просто закохуюся в слово і вірю йому «на слово».
У кожного росіянина є свій «улюблений письменник». Росіянин спить із ним, як діти з ведмедиком. «Улюблений письменник» — це і є те нерозлучне, обсмоктане слово, що в Росії, на перший погляд, найміцніше за все. Ми за «улюбленого письменника» горлянку перегриземо. Ми нагороджуємо його надбіографією, обдаровуємо надрепутацією. Звичайно, найкраще бути гнаним, незрозумілим. Гумільов здав поетичний іспит на вічність тільки одним фактом свого розстрілу. Але до основного інтелігентського іконостасного набору МЦАП [2] він усе одно не ввійшов.
2
МЦАП — Мандельштам, Цвєтаєва, Ахматова, Пастернак
МЦАП певний час був сильніший за крилаті ракети. МЦАП приймали на колінах як просфіру. Це була велика пухнаста кішка — МЦАП-дряп. Трошки, як видно тепер, сіамська й істерична. МЦАП-цінності стали колись фортом-ліберті й для мене, за чим не шкодую. Із МЦАПом міг конкурувати лише Набоков завдяки ідеальному естетичному нонконформізмові й абсолютно непрохідній, за старими міжнародними, а також радянськими мірками, «Лоліті».
Набоков був у нас обожнюваний підпільно, у катакомбах. Пізніше я й сам узяв участь в «набоковізації» всієї країни, упорядкувавши його чотиритомник, який вийшов накладом 1700000 примірників. Нас тягне, як на падло, на «культ особи». Слово Набокова стало сакральним, незважаючи на опір очевидності. Якщо любити — то «без звивин», інакше не російське це діло.
«Улюблений письменник» не буває голим королем.
* Можливо, це й становить сильну сторону росіян, але тотальна любов через одне-два покоління мимоволі вибухає, і вже більше не улюблений письменник стає зовсім голим і зовсім незаслужено, як спершу Максим Горький, а потім і пафосний МЦАП, з якого тепер охоче глумиться всякий просунутий автор. У нашій культурі немає тієї кімнатної температури, за якої не тріскаються фарби, а тільки «ахи» захоплення й вибухи на порожньому загалом місці.
Сірий не любить хаосу — але хаос любить Сірого в усі дірки. У домі в Сірого немає правильного вигляду речей. Вони в нього наповзають: річ на річ. По-звірячому синіх кольорів стіни. Килим наповзає на стіну, стіна — на диван, ніж — на скатертину, собака — на будку, грядка — на цибулю, огірки — в ароматних пухирцях. Лампа висить криво, ікони догори ногами, земне тяжіння — не указ, ватерпас скасовано, табуретки нерівні, хвіртка похитнулася, огорожа впала, зуби чорні, вимикач одірвався, літери гнуті, проводка іскрить, у виделки немає ложки. Клямки клацають. Підвіконня потріскалося. Плитка поколота. Пищать школярки-мандавошки.