Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи

Малярчук Таня

Він був дуже багатий, бо мав принаймні одне слово «але». Цього більше ніж досить. Він казав «але», коли пив пиво, коли чекав на мене в якомусь черговому скверику, коли я не приходила, бо скільки можна терпіти цю зраду, коли я все-таки приходила, бо, справді, скільки можна терпіти? Коли ми разом пили пиво, коли він казав, що не може мене відпустити, - завжди я чула суцільні «але», як заїкання його мозку, як судоми його почуття. Він був такий світлий і прозорий зі своїми «але». «Але» робили його незавершеним і недомовленим, ніби творець забув удихнути йому в груди ножа для щоденного розпорювання всесвіту. Він був більше хлопчик, ніж чоловік, зі своїми «але». Він - немовля, яке притулилося

до моєї шиї, а радше -до сонної артерії. Він пахне цукатами, хоч я не маю про них жодного уявлення, ваніллю, вареним згущеним молоком, він не пахне тільки завтрашнім днем і завтрашньою мною, скільки б не втирався в мене тілом, - і я думаю, що «але» він завбачливо залишає собі на ранок. Щоб зігрітися ними, коли стане холодно, і щоб прикритись, коли його роздягнуть запитаннями догола.

Я завжди казала йому, що все буде добре. Він мені вірив. Іноді аж дратувала ця його нічим не підкріплена довірливість, але боротися з нею - означало б бути ворогом самій собі. Нехай хоч поки що.

І тоді я починала.

Найближчим часом ми втечемо з цього міста. Якось, кудись - тільки аби разом. Я тікаю від усього, і так само робиш ти. Як по правді, то і нема що серйозно покидати, крім нудьги, насадженої відповідальності і смердючих забігайлівок, де ми неодноразово намагалися сховатись. За нами заплаче так мало людей, що можна сказати - кілька, якихось одно-двоє, та й то не стільки за нами, скільки за нашою відсутністю, коли ми були тут.

Знайдемо якусь місцину, не обов’язково в горах, можна в столичному мегаполісі,так щоб мене вражала суспільна стратифікація, - щоб були справжні жебраки і справжні аристократи. Я хочу все це бачити і без кінця дивуватися зі світу, ходити до супермаркета по молоко, а натомість приносити все нові неймовірно печальні історії про теперішні невіру, ненадію, нелюбов. Ти ще будеш спати.

Ми ніколи ані словом не заїкнемося, що вмремо в один день і на одній подушці.

А далі? Будемо завжди кохатися? Як хочеш.

Квартира трохи холодна, з виглядом на новобудови, сусіди - шизофреніки, але дурниця, вони про нас думатимуть те саме. На коридорах тхне сечею і невмитістю, біля під’їзду дурні діти виривають з корінням посаджені нами чорнобривці, кожного дня кудись йдемо, розходимося на 6-8 годин, і в нас нерідко немає грошей. Деколи я йду до супермаркета тільки за історіями. Але ну і що з того? Головне, що ми цілу ніч і всі вихідні разом, так, як ніколи досі. Ти ж не знаєш, як я виглядаю в неділю зранку, як я чищу зуби того дня, як сушу феном помите волосся, як наношу на лице крем і як одягаю яскраво-оранжевий хатній халат. Ти ж не знаєш, яка я вночі, яка я з заплющеними очима, на якому боці сплю і чи міцно обіймаю ковдру, ти не знаєш, як я здригаюся, коли раптом серед ночі захочу в туалет і згадаю, що мені вже не шість років, - ти нічого серйозного про мене не знаєш, крім того, що я згодна щодня прати твої шкарпетки і труси.

Запахи, серед яких живеш довше, ніж кілька днів, стають рідними і не помічаються. Якщо ж якийсь із них прокидається в тобі знову, якщо твої органи знову, як перший раз, починають гостро реагувати на якийсь запах, давно злитий зі звичайним повітрям, то значить хтось когось має покинути. Хтось комусь став катастрофічно чужим. Коли після стількох років починаєш чути, як пахне твоя оселя, - треба терміново виїжджати з неї. Інакше вона сама стане тобі ворогом. Коли починаєш після стількох десятиліть чути, як пахне твоє місто, - треба терміново перебиратися в інше. Треба помирати, коли раптом чуєш, як пахнуть твої руки.

І от - я знову почула, як пахнеш ти. Я подумала: невже нам прийшла пора зникати одне для одного? Невже жодного з нас не врятує взаємне кохання? Невже ми так ніколи і не прийдемо до людей, побравшись хоча б за руки?

Мені не потрібен твій запах, так само, як не потрібен запах внутрішньої сторони ліктя власної руки, я не хочу протягом вічної розлуки обнюхувати свій одяг і коци, щоб краєм носа вловити твою безповоротну відмерлість, о, я не хочу бути цвинтарем твого запаху.

У нього - молода дружина і стара мобілка. Коморка дзвонила після восьмої вечора, коли дружина намагалася його розшукати. Він знічувався від першого ж звуку, ховав мобілку в долонях, ніби хотів в утробі задушити її настирливий вереск, затуляв від мене екранчик, на якому висвічувалися номер домашнього телефону і слово «дім», а потім, коли вереск не припинявся, а я здивовано єхидно казала «чого ж ти?», прикладав до вуха апарат. Його «алло» звучало так, ніби він молився.

Дружина не Бог, - кажу я, - вона вибачить все.

Але він, кохаючись зі мною, ніколи не почував себе винним, навпаки - поводився так, як поводяться жертви. Тоді з моїх грудей виростало дерево, яке мало листя, гілля і стовбур, але не мало коріння. Моє дерево змушене було вставати вранці, йти до університету, блукати знайомими лабіринтами вулиць і мозку, випадково торкатися холодних клямок від нікудишніх дверей, слухати на зупинках маршрутних таксі розмови про їжу, війну і погану владу, але не могло стати на місці і стояти, віддаючись рухові вглиб.

Він ображається і йде, мовляв, я від самого початку про все знала і ніхто не обіцяв мені абсолютної вічності. Він йде один раз, тоді як я йшла так часто, що не пам’ятаю, коли вперше йому обридло наздоганяти. Він так пішов від мене, ніби не наздогнав. Я залишилася, щоб вічно наздоганяти саму себе, щоразу вертаючись туди, де вистачило кількох слів для непорозуміння.

Він надто багато мав, щоб мати ще й мене. Якби я залишилася, його вщерть переповнена пам’ять рано чи пізно дала б збій і стерла б у мені щось найважливіше, те, без чого я не зможу нормально функціонувати в очах навпроти. Від мене зостанеться карикатура на ідеал, надкушений ніготь, прокладка, щось дуже смішне і дурне, ніс без обличчя, непомите волосся. Вогник від сигарети.

Що ж ти відразу все отримав, не дочекавшись того, що буду я?

Часто незалежно від себе згадую своє життя вже прожитим.

Бачу мого тата, великого вісімдесятикілограмового тата, невдаху в джинсовому костюмі, в туфлях і в дерматиновій кепці, лице поморщене і чорне, він кудись біжить, трохи вайлувато, як ведмідь, може, має з кимсь зустрітися, може, навіть зі мною, а може, все робить для того, щоб якраз зі мною не зустрітися, він не любить мене, і я так само - а могла б, я це розумію вже зараз, що цілком щиро і віддано могла б його любити, якби десь у далекому дитинстві одного разу інакше подивилася йому в очі, сказала щось інше, аніж сказала. Бракувало дуже мало - найменша дитяча ласка - і його любов була б у мене в кишені. Ти дуже схожий на нього. Мій тато тобі сподобався б.

Бачу Костика. Мого малого небожа, в шортиках і з пов’язаною білою футболкою на голові. Він стоїть на березі річки, в долині, а я дуже швидко проїжджаю дорогою повз нього, ніби пролітаю, трохи згори - над річкою і долиною, так швидко, що, здається, мине одна мить - і Костик буде старим, а я вмру, і ця мить - останнє, за чим я тужитиму. Костик дивиться в мій бік, але я не впевнена, що він мене бачить, ні, навіть так - не впевнена, що він мене пам’ятає. Я махаю йому рукою, мовляв, Костику, невже ти мене не впізнав? Невже твоє дитинство так глибоко сховало моє обличчя, що зараз воно, навіть усміхнене, нічого в тобі не ворушить? Невже тобі на багато років вистачило самих лише батьків і друзів? Так не буває, Костику, люди повинні пам’ятати своїх м’ятежнихтіток, які якось поїхали з родини й міста і не повернулись.