Енн із Зелених Дахів
Шрифт:
Розділ 8
ВИХОВАННЯ ЕНН РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ
З якихось причин, відомих тільки їй, Марілла аж до пообіддя наступного дня не казала Енн, що лишить її в Зелених Дахах. Зранку, загадавши дівчинці різної хатньої роботи, пильно за нею стежила, а вже до полудня переконалася, що Енн тямуща, вправна, слухняна й беручка до праці. Дорікнути їй можна було хіба за схильність поринати в мрії, кинувши всі справи на півдорозі, і забувати про них, аж доки на землю її вертала якась халепа чи суворе зауваження. Після обіду, перемивши посуд, дівчинка глянула Маріллі у вічі з рішучим виразом людини, готової почути найгірше. Вона вся аж тремтіла,
— Панно Катберт, благаю, скажіть — ви мене відішлете? Чи ні? Я цілий ранок намагалася бути терплячою, але зараз відчуваю, що більше не переживу цього незнання. Це так жахливо. Скажіть мені, будь ласка.
— Енн, ти не виполоскала ганчірки в окропі, як я наказувала, — незворушно відповіла Марілла. — Спершу зроби це, а тоді будеш розпитувати.
Тож Енн пішла й виполоскала ганчірку. Тоді повернулася до Марілли й знову глянула на неї із благанням.
— Ну, — мовила Марілла, що більше не могла знайти приводу й далі зволікати з поясненням, — добре, я тобі скажу. Ми з Метью вирішили тебе залишити — звісно, якщо ти будеш чемною вдячною дівчинкою. Що з тобою, дитино?
— Я плачу, — збентежено відповіла Енн. — Не знаю, чому. Я тішуся, так, як тільки це можливо. Ні, «тішуся» — це зовсім неправильне слово. Я тішилася Білому Шляхові Зачудування й вишневому цвіту, але тепер! Ні, тепер я така щаслива! Я дуже-дуже старатимуся бути чемною. Це, напевно, буде страшенно тяжко, пані Томас завжди стверджувала, що я невихована. Але я дуже старатимуся. А ви можете мені пояснити, чого я плачу?
— Мабуть, тому, що ти собі душу розбурхала, — несхвально відказала Марілла. — Сядь на отой стілець і заспокойся. Боюся, тебе аж надто легко проймає і сміх, і плач. Так, ти залишишся тут, а ми постараємося, щоб тобі добре в нас жилося. Ти ходитимеш до школи, але не зараз, бо через два тижні почнуться канікули, тому зачекаєш до вересня.
— А як мені вас кликати? — спитала Енн. — Тільки панною Катберт, і все? Можна «тітонькою Маріллою»?
— Ні, кажи просто «Марілла». Я не звикла, щоб мене кликали панною Катберт, і дуже цього не люблю.
— Але просто Марілла — це ж так нечемно, — заперечила Енн.
— Як на мене, то буде чемно, коли ти говоритимеш із повагою. Усі в Ейвонлі — і старі, й молоді, — кличуть мене Маріллою… окрім пастора. Він каже «панна Катберт», якщо згадує про це.
— А було б чудово називати вас тітонькою Маріллою, — скрушно відповіла Енн. — Я ніколи не мала тітки, і взагалі ніяких родичів, навіть бабусі. А так би я відчувала, що справді ваша. Будь ласка, можна я казатиму «тітонька Марілла»?
— Ні. Я тобі не тітка, і не розумію, нащо кликати людей тими, ким вони не є.
— Але ми могли б уявити, що ви моя тітка.
— Я не могла б, — відрубала Марілла.
— Хіба ви ніколи не уявляєте речей не такими, як насправді? — широко розплющивши очі від подиву, спитала Енн.
— Ні.
— Ox! — зітхнула дівчинка. — Ох, панно… Марілло, ви так багато втрачаєте!
— Не треба нічого уявляти інакшим, ніж воно є, — відказала Марілла. — Коли Господь створював усе таким, то не для того, щоб ми собі уявляли щось інше. До речі, я пригадала… Енн, піди до вітальні — тільки витри ноги як слід і не напусти мух — і принеси мені картку, що стоїть на камінній поличці. Там надрукована молитва «Отче наш», і сьогодні по обіді ти витратиш вільний час на те, щоб завчити її напам’ять. Таких молитов, як я чула вчора ввечері, більше не має бути.
— Так, то, мабуть, і справді була
— Енн, ось що ти повинна зауважити. Коли я велю тобі щось робити, мусиш слухатися одразу, а не стояти й виголошувати промови. Іди й зроби те, що я сказала.
Енн швидко рушила до вітальні через передпокій, проте не повернулася; марно прочекавши десять хвилин, Марілла із сердитим виразом обличчя подалася на пошуки. Енн уклякла перед картиною, що висіла на стіні між вікнами, і дивилася на неї замріяним поглядом. Біло-зеленаве світло пробивалося в кімнату поміж листя яблунь і в’юнкого плюща й падало на маленьку фігурку, відсторонену від усіх буденних справ, — а вона мовби променіла неземним сяйвом.
— Енн, про що ти думаєш? — суворо гукнула її Марілла.
Енн отямилася.
— Про це, — відповіла вона, вказуючи на картину, доволі яскраву репродукцію під назвою «Христос благословляє дітей», — уявляю, що я одна з них — ота дівчинка в блакитній сукенці, що стоїть сама-самісінька в кутку, зовсім нікому не потрібна. Геть як я. Вона така сумна й самотня, правда? У неї, мабуть, немає ні мами, ні тата. Але вона теж хоче благословення, а стала тихенько позаду всіх, і сподівається, що ніхто її не помітить — окрім Нього. Я впевнена, що знаю, як вона почувалася. У неї серце тріпотіло, а руки похололи — як у мене, коли я спитала, чи ви мене залишите. І вона дуже боїться, що Він її не помітить. Але ж Він помітив, правда? Я тут стояла й намагалася уявити собі все це — як вона боязко підходила ближче й ближче, аж доки опинилася зовсім поряд з Ним, і як потім Він подивився на неї й поклав їй руку на голову, і яка радість її тоді охопила! Тільки дарма художник намалював Його таким печальним. Він на всіх картинах такий, ви помічали? Але я не вірю, що Він і справді був такий — інакше Його б усі діти боялися.
— Енн, — мовила Марілла, дивуючись, як вона досі не урвала цього монологу, — не можна такого казати. Це нешанобливо, зовсім нешанобливо.
Очі Енн округлилися від подиву:
— Але я відчуваю таке благоговіння! Я не хотіла бути нешанобливою.
— Певна річ, але не слід говорити про це так фамільярно. І ще одне, Енн, коли я прошу тебе щось принести — вертайся одразу, а не фантазуй перед картинами. Затям собі це. Бери картку й ходімо назад до кухні. Сядь отам у куточку, і вчи молитву напам’ять.
Енн притулила картку до глечика, у якому стояли квітучі яблуневі гілочки — ними вона прикрасила обідній стіл; Марілла тільки скоса глянула на те, нічого не сказавши, — поклала підборіддя на руки й кілька хвилин мовчки вчила.
— Мені подобається, — заявила вона через якийсь час. — Дуже гарно. Я й раніше вже чула цю молитву, її проказував директор недільної школи в сиротинці. Але тоді мені не сподобалося. У нього був такий рипучий голос, і молився він страшенно тоскно. Ніби виконував неприємний обов’язок. Це не поезія, але в мене такі самі відчуття, як від поезії. «Отче наш, що є на небесах, нехай святиться ім’я Твоє». Наче музика. Дякую, що дали мені це вивчити, панно… Марілло.