Енн із Зелених Дахів
Шрифт:
Енн, яка так обожнювала красу, вдивлялася в усе це, ніби всотуючи очима. Вона, бідолашка, встигла у своєму недовгому житті побачити чимало похмурих і незатишних місцин, тому такої краси, як тут, навіть уявити собі не могла.
Так вона й стояла навколішках, не помічаючи нічого, окрім цієї дивовижної краси, аж ось із заціпеніння її вивела рука, що лягла дівчинці на плече. Мала мрійниця навіть незчулася, як увійшла Марілла.
— Час одягатися, — коротко кинула вона.
Марілла гадки не мала, як розмовляти з дитиною — це й робило її, навіть попри власне бажання, різкою й непривітною.
Енн підвелася й глибоко зітхнула.
— Правда ж, це пречудово? — спитала дівчинка,
— Ну, велике дерево, — відповіла Марілла, — і квітне добряче, але вишні від того кращими не стають — усі якісь дрібні й червиві.
— Ні, я ж хіба тільки про нього кажу? Тобто дерево дуже гарне, воно, здається, аж сяє, і квітне так, наче це головна його справа, але я кажу про все-все-все. Про сади, струмок, і про ліс, про весь великий-великий і прекрасний світ. Хіба в такі ранки, як сьогодні, ви не відчуваєте, що дуже любите його? Я чую сміх струмка, як він біжить сюди до нас. Ви ніколи не помічали, які вони веселі, ці струмки? Завжди. Навіть узимку я чую, як вони сміються під кригою. Я так тішуся, що побіля Зелених Дахів теж є струмок. Ви, може, подумаєте — чи їй не однаково, коли вона скоро поїде звідси? — але мені таки не байдуже. Я завжди буду згадувати цей струмок, навіть якщо ніколи більше його не побачу. А якби тут не було струмка, мені би спокою не давало оте неприємне відчуття, що він мусить бути. Сьогодні я вже не в безодні розпуки. Я взагалі вранці ніколи не впадаю в розпуку. Правда ж, це чудово, що на світі існують ранки? Але мені дуже сумно. Я так собі уявляла, що ви чекаєте на мене, і що я довго-довго тут житиму, усе життя. І так мені було добре, поки я уявляла. Але найгірше, коли уявляєш такі картини — це те, що вони дуже скоро зникають, і тоді стає боляче.
— Вбирайся, спускайся додолу й покинь ці свої химери, — відказала на те Марілла, щойно спромоглася вставити слово. — Сніданок уже чекає. Вмийся й зачеши волосся. Вікно лиши відчиненим, а постіль розвісь на бильцях, нехай провітриться. І мерщій, не барись, будь ласка.
Енн вочевидь уміла діяти швидко, якщо в тому була потреба, адже за десять хвилин уже спустилася — охайно вбрана, умита, із заплетеними косами й чистим сумлінням — вона ж бо виконала все, що наказала Марілла. Хоча насправді геть забула розвісити постіль.
— Я просто вмираю з голоду, — заявила дівчинка, умощуючись на стільці, призначеному Маріллою. — Світ уже не здається такою жахнючою пусткою, як учора ввечері. Я так тішуся, що сьогодні настав сонячний ранок. Але дощові ранки я теж люблю. Усі ранки гарні, правда? Коли ти ще не знаєш, що станеться вдень, і маєш стільки простору для уяви. Але добре, що сьогодні немає дощу, бо коли сонце — тоді набагато легше не журитися й долати життєві незгоди. А я відчуваю, що мені чимало доведеться здолати. Коли читаєш про різні трагедії й уявляєш, як сама героїчно їх переборюєш, то воно все так доладно, а коли справді доводиться щось переборювати, то вже стає зовсім не так легко, правда?
— Заради Бога, припни язичка, — сказала Марілла. — Як на дівчинку, ти занадто балакуча.
Енн принишкла, і мовчала так сумлінно й пильно, що Маріллу це добряче роздратувало, немовби така тривала мовчанка не була чимось звичайним. Метью теж слова не промовив, утім, для нього це було якраз звичайним, тож сніданок проминув у тиші.
І що довше він тривав, то неуважнішою ставала Енн: їла вона машинально, невидющим поглядом втупившись у небо за вікном. Тепер Марілла дратувалася ще більше: її не полишало неспокійне відчуття, що хоч тілом це дивне дівча й було з ними за столом, та душа її на крилах фантазії полетіла далеко-далеко й блукала десь аж понад хмарами. А кому була потрібна така дитина?
Проте
Коли сніданок було закінчено, Енн отямилася від замрії й зголосилася помити посуд.
— Ти вмієш мити посуд як слід? — недовірливо спитала Марілла.
— У мене це непогано виходить. Хоча краще я вмію глядіти дітей, бо маю чималий досвід. Так шкода, що у вас тут немає дітей, яких можна було би побавити.
— Ні, більше дітей, ніж уже є, мені тут не потрібно. І з тобою клопоту не бракує. Я гадки не маю, що нам робити. Метью такий чудило.
— Він хороший, — докірливо заперечила Енн. — І дуже добрий. Зовсім не зважав, що я стільки говорила; здається, йому це навіть подобалося. Я одразу, як побачила його — зрозуміла, що ми з ним рідні душі.
— Отож, ви обоє диваки, якщо ти це маєш на увазі, — пирхнула Марілла. — Добре, можеш помити посуд. Лий більше гарячої води, а потім як слід витри все рушником. У мене сьогодні купа роботи, бо ж по обіді треба буде поїхати у Вайт Сендз до пані Спенсер. Тебе теж прихоплю — вирішимо, як нам з тобою бути. А коли закінчиш із посудом, іди нагору й застели ліжко.
Енн доволі вправно вимила посуд, як відзначила собі Марілла — а вона уважно спостерігала за дівчинкою. Потім застелила ліжко — уже не так успішно, бо ж ніколи не вчилася мистецтва боротися з периною. Втім, сяк-так справу було зроблено, і Марілла, щоб тільки спекатися дитини, звеліла їй іти надвір і гратися до обіду. Енн підлетіла до дверей: личко її сяяло, оченята блищали. Та вже на порозі вона зупинилася, крутонулася назад, підійшла до столу й сіла; радість і щастя наче випарувалися з її обличчя.
— Ну, що тепер? — запитала Марілла.
— Я не насмілюся вийти, — відповіла Енн тоном страдника, що зрікається всіх земних утіх. — Якщо я однаково тут не житиму, то яка мені користь із того, щоб любити Зелені Дахи? А коли я вийду туди й познайомлюся з усіма деревами, квітами, і садом, і струмком, то вже ж неминуче все це полюблю. Мені й так тяжко, а після цього буде ще тяжче. Я страшенно хочу туди піти, воно все ніби кличе мене — Енн, Енн, ходи до нас, побавимося разом! — але ні, краще не треба. Бо хіба варто починати щось любити, коли тебе все одно від цього скоро відірвуть, правда? Я тому так і раділа, коли думала, що лишуся тут назавжди. Гадала, що зможу стільки всього любити, і ніщо мені не завадить. Але цей короткий сон закінчився. Я скорилася долі, і нікуди не піду, а то потім іще можу розпокоритися. А скажіть, будь ласка, як звуть оцю квітку на підвіконні?
— Це герань.
— Ні, я не про таке ім’я. А про те, що ви самі їй дали. Ви ніяк її не назвали? Тоді можна, я це зроблю? Я назву її — зараз подумаю — мабуть, Любонькою, ось хороше ім’я — можна, доки я тут, називати її Любонькою?
— Господи, та мені байдуже! Нащо взагалі давати якесь ім’я герані?
— А я люблю, коли речі мають свої власні ймення, навіть звичайні герані. Так вони стають схожими на людей. Звідки нам знати — а раптом герань ображається, що ми кличемо її тільки геранню й більше ніяк? Вам би теж не сподобалось, якби вас кликали тільки жінкою. Авжеж, я назву її Любонькою. І вишні, що росте за вікном моєї спальні, я теж дала ім’я. Снігова Королева — це тому, що вона стоїть уся біла. Звісно, вона не завжди буде квітнути, але ж можна собі уявити, що завжди, правда?