Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
— Пірати Паланкар… — почав був Джоуд, проте Ерагон лиш посміхнувся й вів далі:
— І якби ти не допоміг їм, то Імперія напевне захопила б їх у полон. Через бунт ти втратив усе, що в тебе було в Тейрмі.
— А ми б і так усе втратили, — скрушно зітхнув Джоуд, — Я збанкрутував, а Близнюки видали мене Імперії. Отож те, коли лорд Рістхарт кине мене до в'язниці, було тільки питанням часу.
— Може, воно й так, але ти все одно допоміг Роранові. І ніхто не зможе звинуватити тебе н тому, що ти сам намагався врятуватись! Ти пожертвував спокійним життям у Тейрмі задля того, щоб викрасти «Крило дракона» й разом із Рораном та карвахольцями вирушити до варденів. І я завжди буду вдячний
По тих словах Вершник дістав із-за пояса одну з трьох золотих кульок і подарував її Гелені. Жінка взяла її так обережно, ніби це було пташеня вільшанки, й уважно стала розглядати. Джоуд і собі витяг шию й намагався розгледіти, що ж воно таке подарував його дружині Вершник.
— Звісно, це важко назвати багатством, але якщо ви розумно ним скористаєтесь, то зможете швидко стати на ноги. Насуада затіяла справу з мереживом і довела мені те, що можна отримувати некепські прибутки навіть під час війни.
— О так, — закивала головою Гелена. — Це добрий час для торговця.
— Минулої ночі під час вечері Насуада сказала мені, що в гномів нібито закінчується медовуха, і в них є достатня кількість грошей, аби купити стільки барилець, скільки їм заманеться, навіть якщо ціна буде в тисячу разів вища за ту, що вони сплачували до початку війни. Я тільки натякнув, а ви вже самі вирішуйте, як і з ким вам торгувати.
І щойно Ерагон вимовив останнє слово, як Гелена кинулась до нього, щоб обняти. Утім вона швидко зніяковіла й відступила на кілька кроків назад.
— Дякую тобі, Ерагоне! Дуже дякую! — сказала жінка, піднісши золоту кульку поближче до очей. — Я знаю, що з нею робити, і в мене неодмінно все вийде. Завдяки цьому золоту я матиму ще більший статок, ніж мій батько. — Жінка примружила очі й стисла кульку в кулаці. — І можеш мені повірити — все буде саме так, як я сказала. Я впораюсь!
— Я дуже сподіватимусь на те, що ви досягнете успіху й ваш успіх піде на користь не тільки вам, а й нашій спільній справі, — вклонившись, відповів їй Ерагон.
Жінка присіла в реверансі, й Ерагон помітив, як у неї на шиї випнулись жилки. Витримавши невеличку паузу, вона ледь помітно кивнула головою й мовила:
— Ти дуже щедрий, Убивце Тіні. Я ще раз красно дякую тобі.
— Я теж, — пробуркотів Джоуд, зводячись із ліжка. — Не думаю, що ми заслуговуємо на це… — Гелена кинула на нього сердитий погляд, та він не звернув на неї уваги, — але ми все одно дуже раді.
Хвильку помовчавши, Ерагон посміхнувся.
— На тебе, Джоуде, — сказав він, — також чекає подарунок, проте не від мене, а від Сапфіри. Вона згодна, щоб ти літав на ній, коли у вас обох випаде вільна хвилина. — Правду кажучи, юнакові дуже не хотілося ділити Сапфіру з Джоудом, і він точно знав, що дракон образиться, коли дізнається, що юнак дозволив літати на ньому старенькому, навіть не порадившись із нею. Тим не менше, він не міг вчинити якось інакше, бо йому було дуже незручно, що Джоуд залишився без подарунка.
Почувши таке, старенький ледь не просльозився. Він схопив Ерагона за руку й, гарячково її тиснучи, сказав:
— Мені важко уявити якоїсь більшої честі для себе! Дякую тобі, друже! Ти навіть не підозрюєш, як багато для нас зробив.
Ерагонові вже час було йти, тож він вибачився і став потроху задкувати до виходу, парируючи кожне «дякуємо» господарів своїм чемним «нема за що».
Коли юнак урешті-решт опинився на вулиці, він іще раз уважно оглянув «Доміа абр Вірда», а потім перевів очі на сонце. До повернення Сапфіри залишалось не так уже й багато часу, проте його було цілком достатньо, щоб залагодити ще о/дну важливу справу. Та спершу Вершник вирішив забігти до свого намету й сховати там «Доміа абр Вірда», аби часом її не пошкодити, вештаючись табором.
«У мене є книжка», — задоволено подумав юнак і, притуливши її до грудей, хотів був іти, як раптом до нього підскочив Блодхгарм разом з іншими ельфами.
Мені потрібен меч!
Надійно сховавши «Доміа абр Вірда» у своєму наметі, Ерагон тут-таки вирушив до арсеналу варденів — великого відкритого павільйону, де зберігалося безліч списів, мечів, луків і арбалетів. Тут також була купа дерев'яних ящиків, завалених щитами й обладунками. Дорожчі кольчуги, захисні сорочки, шапки й штани висіли на збитих докупи дерев'яних дошках, а на одній зі стін, сяючи, ніби поліроване скло, висіло кілька сотень шоломів. Поміж ящиками за невеличкими робочими столами сиділи майстри, що виготовляли нові стріли, а також лагодили ті, чиє оперення пошкодилось під час битви на Палаючій рівнині. Павільйоном весь час сновигали люди: дехто приносив зброю та обладунки, що потребували ремонту, дехто ніс готову зброю в різні кінці табору, а новобранці зачаровано роззиралися навсібіч, не знаючи, на чому спинити око. Серед усієї цієї метушні повагом походжав чоловік, що його якраз і сподівався побачити Ерагон. Це був Фредрик — неперевершений зброяр варденів.
Коли Ерагон у супроводі Блодхгарма увійшов до павільйону, всі змовкли, проте за мить знову взялися до своєї справи, хоч Вершникові й здалося, що після його появи гамір трішки вщух. Фредрик привітав гостей помахом руки й поспішив їм назустріч. Він був убраний у свій незмінний костюм зі шкури вола, що смердів не менше, аніж сама тварина, будучи живою й не надто переймаючись власною чистотою. На його широкій спині висів великий дворучний меч, руків'я якого визирало з-за правого плеча зброяра.
— Убивце Тіні! — вигукнув він. — Чим можу служити тобі в цей чудовий день?
— Мені потрібен меч, друже.
У кудлатій бороді Фредрика миттю засяяла посмішка.
— Я ледь не луснув з цікавості, гадаючи, чи прийдеш ти до мене? Бо коли ти вирушив до Хелгрінда без меча, то я вже був подумав, що ти знаєш якусь бойову магію, здатну замінити справжню зброю.
— На жаль, іще не знаю.
— Але мене це не засмучує, адже гарний меч потрібен кожному воїну, байдуже, володіє той магією чи ні… Бо врешті-решт усе закінчується поєдинком, у якому може виручити тільки сталевий друг. І я більш ніж певен, що війна з Імперією закінчиться аж тоді, коли якийсь сміливець встромить отому триклятому Галбаторіксу меч у самісіньке серце! Б'юсь об заклад на свою річну платню: навіть у такого великого мага, як Галбаторікс, який здатен випатрати будь-кого з нас, ніби рибину, помахом одного пальця, обов'язково має бути меч! Адже ніщо не може зрівнятися з тим, коли ти відчуваєш в руці міць доброї сталі. Не змовкаючи, Фредрик провів Вершника й ельфа до кількох мечів, що зберігались окремо від решти.
— Якого меча ти хочеш? — поцікавився він. — Якщо мені не зраджує пам'ять, то твій Зарок був одноручним і мав лезо завширшки у два великі пальці… Маю на увазі свої великі пальці… А його форма була зручною для того, щоб одночасно різати й колоти, чи не так? — Ерагон ствердно кивнув головою, і майстер-зброяр, крекнувши, заходився по черзі витягати мечі й вимахувати ними в повітрі. Потому він з невдоволеним виразом повертав їх на місце. — Ельфійські мечі зазвичай тонші й легші за ті, що робимо ми та гноми, бо вони виплавляють сталь за допомогою якогось закляття. І якби ми робили свої мечі такими ж тоненькими, то вони б не протримались у бою жодної хвилини. Може, вони б і не зламалися, але напевно зігнулися б і вищербились так, що ними й сиру не наріжеш. — Фредрик зиркнув на ельфа: — Я ж правду кажу, ельфе?