Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
«Що ж, може, воно й так», — погодився Ерагон.
Подякувавши Фредрику та попрощавшись із ним, юнак домовився про те, де зустрінеться з Блодхгармом, пристебнув шаблю до пояса Белотха Мудрого й миттю здерся Сапфірі на спину. Не зволікаючи жодної миті, дракон змахнув крилами й здійнявся в небо.
Його політ був настільки стрімкий, що у Вершника запаморочилось у голові, і він схопився за шип, аби не впасти. Трішки оговтавшись, юнак став спостерігати, як намети й люди поволі оберталися на маленькі цяточки. Згори табір нагадував решітку, що через гру сонця й тіні був схожий на шахівницю. Укріплення, які оточували табір, настовбурчились заточеними кілками, ніби гігантські їжаки, а в північно-західній частині, здаючись роєм бджіл, проводила навчання кіннота короля Орина.
Вершник і дракон здіймалися дедалі вище й вище.
Холодне чисте повітря, ніби джерельна вода, хлюпнуло Ерагонові в обличчя й запекло в легенях, хоч він і намагався не дихати на повні груди. Поруч із ними пропливала вервечка хмаринок, густих, ніби збиті вершки. Дракон оминув їх по спіралі й накрив своєю тінню, тим часом Вершника геть несподівано обдало вологим туманом, що сповнив його ніс і рот мільйонами найдрібніших крижаних крапельок.
Урешті-решт вони здійнялися над хмарами й побачили неподалік червоного орла, який щось насторожено крикнув у їхній бік. Сапфіра стала махати крилами повільніше, а невдовзі взагалі випрямила їх і, не втрачаючи висоти, планерувала від одного повітряного потоку до іншого.
Ерагон з острахом зиркнув униз. Тепер вони були настільки високо, що висота перестала мати будь-яке значення, а речі на землі були геть не схожими на себе. Табір варденів, скажімо, нагадував гральну дошку, вкриту сірими й зеленими прямокутниками неправильної форми. Річка Джиєт здавалася срібною стрічкою, облямованою з обох боків зеленими китичками, а над Палаючою рівниною, ніби сяючі оранжеві гори, здіймалися сірчисті хмари. Ерагонові чомусь здалося, що вони могли легко стати прихистком для якихось примарних чудовиськ, тож він швидко відвів від них погляд.
Насолоджуючись безмежною самотою, Вершник і дракон літали десь із півгодини, хоч юнак навряд чи витримав би й кілька хвилин, якби не захистив себе від холоду магічним закляттям. Нарешті вони знову були вдвох, так само, як у Паланкарській долині, перш ніж Імперія скаламутила спокійний плин їхнього життя.
Першою озвалась Сапфіра.
«Ми володарі неба», — мовила вона.
«Ми на верхівці світу», — радісно гукнув Ерагон, потягнувшись руками вгору так, ніби з його сідла можна було доторкнутися до зірок.
Нахилившись праворуч, Сапфіра на мить опинилася в струмені теплого повітря, але невдовзі знову вирівняла свій літ: «Завтра ти обвінчаєш Рорана й Катріну».
«Це так дивно. Дивно, що Роран має одружитися, й дивно, що я маю бути тим, хто очолюватиме його весільну церемонію… Гм… Роран одружується… Від однієї думки про це я сам почуваюся старшим. Адже зовсім недавно ми були звичайнісінькими хлопчаками. Час невпинно плине вперед, і його ніхто не ладен спинити. Покоління приходять і йдуть, тож незабаром настане й наша черга посилати своїх дітей на поля, щоб вони працювали й жили в мирі та злагоді».
«Але для цього нам слід пережити кілька наступних місяців».
«Твоя правда».
Від несподіваної зміни повітряного потоку Сапфіра похитнулася й різко пішла вгору, але вже за мить взяла ситуацію під контроль і, весело підморгнувши Вершникові, спитала: «Ну що, готовий?»
«Давай!» — крикнув він.
Нахилившись уперед, дракон притис крила до боків і помчав до землі швидше за стрілу. Вершник відчув невагомість і радісно зареготав, міцніше стиснувши ногами Сапфірині боки, аби раптом не випасти із сідла. Земля закружляла під ними, ніби колесо, а дракон, трохи сповільнивши свій лет, став повертати праворуч, аж доки не перевернувся догори дриґом.
«Сапфіро!» — злякано вигукнув Ерагон і штурхонув її в плече.
Із драконових ніздрів вирвалась смужка диму, він вирівнявся й став наближатися до землі трохи повільніше. Тим не менше швидкість падіння все одно залишалась такою великою, що у Вершника позакладало вуха й він мав роззявити рота. Коли ж до табору варденів було менше ніж тисяча футів, всього за кілька секунд до того, як вони мали впасти на один із наметів, утворивши на його місці криваву вирву, Сапфіра розправила крила, й різкий удар кинув Ерагона вперед, на шип, об який він ледь не виштрикнув собі око.
Зробивши три потужні змахи, Сапфіра повністю спинилася й почала поволі спускатися вниз.
«Ох і весело ж було!» — вигукнув Ерагон.
«Бачу, для тебе немає нічого більш захоплюючого, як польоти зі мною, де за найменшої помилки можна перетворитися на ладик», — мовив дракон.
«Але ж я завжди в тебе вірю й знаю, що ти ніколи не схибиш», — відповів їй Вершник.
Від такої похвали Сапфіра вся аж засяяла. А потім, прямуючи до Ерагонового намету, вона легенько штурхнула його головою в плече: «Я б уже давно мала до цього звикнути, але щоразу, виходячи з такого падіння, мої груди й крила болять так сильно, що наступного ранку я насилу можу ними поворухнути».
Юнак зі співчуттям поплескав її по зашийку й спробував заспокоїти: «Радій, завтра тобі не доведеться літати. Завтра весілля, а туди ти спокійно можеш дістатись і пішки».
Сапфіра скрушно зітхнула й урешті-решт приземлилася, здійнявши стовп куряви й ненароком зачепивши своїм хвостом один із порожніх наметів. Опинившись на землі, Ерагон залишив дракона з шістьма ельфами, а в супроводі іншої шестірки почав заглиблюватися в табір, шукаючи знахарку Гертруду. Вершник мав намір докладно розпитати в неї, як саме має відбуватися церемонія вінчання. Потім він навіть кілька разів потренувався, аби не наробити помилок під час такої важливої події в житті свого брата. Уладнавши всі справи, Ерагон повернувся до свого намету.
Там він умився, вбрався в чистий одяг і разом із Сапфірою поспішив на звану вечерю до короля Орина та його придворних. Вони пробули в короля аж до пізнього вечора, а повертаючись додому, замріяно роздивлялись зоряне небо й теревенили про те, що вже було, і про те, що ще чекало на них попереду. Ерагон весь час поглядав на Сапфіру, і його серце сповнювало таке щастя, що якоїсь миті йому здавалось, ніби воно може не витримати й зупинитися.
«На добраніч, люба Сапфіро», — мовив він, дійшовши до свого намету.