Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
Нархейм, ще й досі невдоволений, буркнув їй щось у відповідь, але що саме, ніхто не розчув, бо повз них до відчинених воріт промчали загони варденів.
Тупотіння ніг і брязкіт зброї стихли аж тоді, коли люди відбігли на достатньо велику відстань від табору, але відразу ж потому пориви вітру знов донесли до них багатоголосий зловісний регіт.
За мить Ерагон відчув, як хтось щосили намагається пробитися в його свідомість. Серце юнака сповнилось болем, коли він почув: «Допоможи мені! Вони не вмирають! Чорти б їх побрали, вони не вмирають!» Потому голос урвався, й Ерагон зрозумів, що того, хто щойно кричав, уже немає серед живих.
Насуада сиділа в сідлі з напруженим виразом обличчя.
— Хто це був?
— Ти теж чула?
— Здається, ми всі це чули, — сказала Арія.
— Думаю, це був Барден, один із чарівників, що їздять із Орином, але…
«Ерагоне!»
Доки кіннота короля Орина билася з ворожим загоном, Торнак здіймався в небо все вище й вище, і ось тепер він непорушно завис на півдорозі між солдатами й табором, а голос Мертага, посилений магією, розлягався луною по всій землі: «Ерагоне! Я бачу тебе, ти ховаєшся під спідницею в Насуади. Виходь і бийся зі мною! Це твоя доля. Чи, може, ти боїшся, Убивце Тіні?»
Ерагон не встиг нічого відповісти, бо це зробила Сапфіра. Вона задерла голову до неба й заревіла іще гучніше за громовий голос Мертага, а потім випустила язик полум'я завдовжки у двадцять футів. Коні, що були поруч із Вершником та його драконом, нажахано розбіглися в різні боки, тож на насипі залишились самі тільки ельфи.
Підійшовши до Сапфіри, Арія поклала руку на ліву ногу Ерагона й глянула на нього своїми розкосими зеленими очима:
— Прийми це від мене, Шуртугале.
Юнак відчув, як у нього перетікає потік енергії.
— Ека елрун оно, — сказав він у відповідь.
Ельфійка й собі звернулась до нього прадавньою мовою:
— Будь обережним, Ерагоне. Я б дуже не хотіла бачити, як тебе здолає Мертаг. Я… — схоже, вона збиралася сказати більше, але не наважилась, і, забравши руку з його ноги, відійшла й стала поруч із Блодхгармом.
— Вдалого польоту, Б'яртскуларе! — проспівали ельфи після того, як Сапфіра здійнялася над насипом.
Опинившись у повітрі, Вершник спочатку ввійшов до свідомості Арії, а потім поєднався через неї із Блодхгармом й одинадцятьма ельфами. Юнакові було геть не важко зосередитись на думках Арії та Сапфіри, бо він знав їх так добре, що їхні думки майже не відволікали його.
Лівою рукою Вершник ухопив щит, правою — шаблю. Він тримав її над головою, щоб випадково не зачепити Сапфіриних крил або не порізати їй плечі чи шию. «Добре, що я встиг зміцнити шаблю магією», — мовив він Сапфірі та Арії.
«Будемо сподіватись, що твої закляття діятимуть достатньо довго», — відповіла Сапфіра.
«І не забувай про те, — сказала Арія, — що ти маєш весь час бути якомога ближче до нас. Адже чим більшою ставатиме відстань між нами, тим важче нам буде підтримувати зв'язок».
Торнак не став нападати на Сапфіру згори й, відлетівши трішки вбік, дозволив їй вільно здійнятися на свою висоту. Тепер обидва дракони висіли в повітрі морда до морди на відстані п'ятдесяти ярдів, а кінчики їхніх зазублених хвостів нервово посмикувались.
«Він став більший, — зауважила Сапфіра. — відтоді як ми бились востаннє, не минуло й двох тижнів, а він виріс аж на цілих чотири фути».
Вона й справді мала рацію. Торнак став значно довший і ширший у грудях, якщо порівнювати з його розмірами під час битви над Палаючою рівниною. Він був трішки старший за щойно вилуплене дитинча, проте сягав майже таких самих розмірів, як доросла Сапфіра.
Ерагон перевів погляд із дракона на Вершника.
Мертаг був без шолома, і його довге чорне волосся нагадувало блискучу гриву. На обличчі Вершника панував такий суворий вираз, якого Ерагонові ще не доводилось бачити. Юнак добре знав, що в цьому бою йому годі чекати на пощаду. Говорячи тихіше, хоч його голос ще й досі був гучнішим, ніж зазвичай, Мертаг сказав:
— Ви із Сапфірою завдали нам чимало клопотів, Ерагоне. Знаєш, як Галбаторікс розлютився за те, що ми вас відпустили? А як він скаженів, коли ви вбили двох разаків? Його лють була такою безмежною, що спочатку він убив п'ятьох своїх слуг, а потім узявся за мене й Торнака. Нам було непереливки через тебе, але це більше ніколи не повториться. — По цих словах він здійняв руку над головою. Схоже було на те, що Торнак збирається зробити ривок уперед, а Мертаг готується завдати першого удару.
— Стій! — крикнув Ерагон. — Я знаю, як вам обом звільнитися від присяги Галбаторіксу.
На мить у Мертагових очах зблиснув вогник здивування, і він на кілька дюймів опустив Зарок. Проте вже наступної миті Вершник спохмурнів, сплюнув на землю й крикнув:
— Я тобі не вірю! Це неможливо!
— Ще й як можливо! Дозволь мені пояснити.
Здавалося, Мертаг бореться сам із собою, і Ерагон уже став думати, що він відмовиться. Тим часом Торнак, повернувши голову, зиркнув на Мертага й щось йому сказав.
— Чорти б тебе побрали, Ерагоне, — крикнув Мертаг і поклав Зарок перед собою на сідло. — Чорти б тебе побрали… ти спокусив нас своєю обіцянкою. Ми вже змирились із нашою долею, а ти знову катуєш нас промінцем надії, яку ми були втратили. Та якщо ця надія виявиться марною, брате, присягаюсь, що відріжу тобі праву руку ще до того, як ми поставимо тебе перед Галбаторіксом… Для того, що тобі доведеться робити в Урубейні, вона не знадобиться.
Ерагон хотів відповісти погрозою на погрозу, але сяк-так угамував свій гнів.
— Галбаторікс, напевно, не говорив вам, — опустивши шаблю, мовив він, — але коли я був у ельфів… «Ерагоне, більше нічого не кажи їм про нас!» — скрикнула Арія. — …я дізнався, що варто самому себе змінити, як зміниться й твоє справжнє ім'я прадавньою мовою… тобто те, ким ми є, аж ніяк не нагадує кайдани. Мертагу! Якщо ви з Торнаком зможете щось у собі змінити, то ваші присяги перестануть діяти, і Галбаторікс втратить над вами владу.
За мить Торнак підлетів до Сапфіри на кілька ярдів ближче.