Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
По чолу Ерагона пробіг струмочок поту й скотився в куточок правого ока. Вершник витер піт долонею, кілька разів моргнув й аж тепер помітив, що навколо нього й Сапфіри зібралось чимало люду. «Що вони тут роблять?» — подумав він.
Роззирнувшись навсібіч, юнак збагнув, що Сапфіра упала зовсім недалеко від того місця, де король Орин зупинив ворожий загін. Праворуч від них у паніці й сум'ятті метушилися сотні людей, височезні ургали та нажахані коні. Час від часу крізь брязкіт мечів і стогін поранених до Ерагонового слуху долинали вибухи божевільного реготу.
«Я думаю, вони тут для того, щоб нас захищати», — відповіла
«Нас! Від кого? — здивувався юнак. — Чому вони ще й досі не розправились із ворогом? Де…» — Ерагон не встиг договорити, бо до них якраз підійшли Арія, Блодхгарм та ще четверо ельфів, що ледь трималися на ногах.
— Аріє! — гукнув Ерагон до войовничої ельфійки. — Що тут сталося? Здається, нашими воїнами ніхто не командує?
Він бачив, як важко дихала Арія, і неабияк стривожився. Ельфійці знадобилась добра хвилина, аби прийти до тями. Тільки тоді вона почала говорити:
— Ці солдати виявились значно небезпечнішими, ніж нам здавалося. Ми й самі нічого не можемо зрозуміти. А з поля бою — жодних новин. Я та Ду Врангр Гата чуємо лиш бурмотіння чарівників Орина.
Сказавши це, ельфійка заходилась оглядати порізи та синці Сапфіри. Вершник хотів був у неї ще щось спитати, аж раптом почув стурбований крик короля Орина:
— Назад, назад, усі назад! Лучники, шикуйся! Чорти б його побрали… нікому не рухатись, ми його тримаємо!
Сапфіра не стала чекати далі. Вона вмить напружила лапи й перестрибнула через вершників, налякавши їхніх коней так, що ті аж поприсідали, а потім кинулась по всіяному тілами полю туди, звідки долинав голос короля Орина. Люди й ургали розліталися від неї навсібіч, ніби листя, підхоплене подувом вітру. Ельфи на якусь мить розгубились, проте швидко вихопили мечі та луки й мерщій кинулись навздогін.
Опинившись на місці, Сапфіра побачила Орина, що гордо височів на скакуні за кілька метрів від стрункої шеренги своїх воїнів. Король уважно розглядав якогось самотнього чоловіка, що стовбичив на полі бою приблизно за сорок футів від нього. Очі Орина зблискували лютими вогниками, що неабияк контрастували зі вкритими шаром пилюки обладунками. Судячи з усього, королеві неабияк дісталося: на його лівій руці зяяла кривавою плямою велика рана, а з правого стегна стирчало древко списа, завдовжки в кілька дюймів. Коли Орин побачив Сапфіру, його обличчя стало спокійнішим.
— Це добре, дуже добре, що ви тут, — сказав він тієї миті, як Сапфіра наблизилась до його коня. — Ти нам потрібна, Сапфіро, і ти, Убивце Тіні. — Якраз у цей час один із лучників вийшов на кілька дюймів із шеренги: — Назад! — загорлав Орин, змахнувши мечем. — Я відрубаю голову кожному, хто опиниться не там, де йому наказано стояти, присягаюсь короною Ангварда! — по цих словах король знову прикипів поглядом до самотнього чоловіка.
Ерагон і собі глянув у той бік. Це був середній на зріст чолов'яга. На його шиї виднілась темно-червона родимка, а з-під шолома стирчали пасма коричневого волосся. Щит у нього був потрощений на дрібні трісочки, та й мечу дісталось не менше — він був вигнутий і весь зазублений від руків'я до самісінького кінчика леза. На рукавах кольчуги з якогось дива висіли річкові водорості, а в правій нозі відчайдуха стирчала стріла, оперена білим лебединим пір'ям. Вона пройшла тіло наскрізь і пришпилила воїна до землі. Та це, здавалось, зовсім його не обходило, бо чолов'яга весь час реготав. Правда, Ерагонові здалося, що цей сміх ось-ось зірветься на крик жаху.
— Хто ти? — гукнув король Орин. Відповіді не було. Тоді король вилаявся й загукав удруге: — Негайно відповідай, інакше матимеш справу з моїми чарівниками. Хто ти — людина, тварина чи злий демон? І в якій дірі Галбаторікс знайшов тебе і твоїх побратимів? А може, ти який разак?
Почувши це питання, Ерагон увесь випрямився й напружився, так, ніби його хто штрикнув невидимою голкою.
Сміх на мить стих:
— Людина. Я людина…
— Ти не схожий на тих людей, яких я звик бачити.
— Я хотів, щоб моя родина стала заможною. Хіба в моїх словах є щось дивне, сурданцю?
— Облиш говорити загадками… Краще скажи, як ти став тим, ким є тепер, негіднику! І спробуй-но тільки мені збрехати — я заллю тобі в горлянку розплавленого свинцю, отоді й побачимо, якої ти заспіваєш.
Загадковий вояк знову зареготав:
— Ти не можеш зробити мені боляче, сурданцю. Ніхто не може. Сам король зробив так, що ми не відчуваємо болю. А наші родини житимуть у розкошах аж до кінця своїх днів. Ви можете скільки завгодно ховатися від нас, та ми ніколи не кинемо вас переслідувати… Навіть тоді, коли звичайні люди попадають від утоми. Можете з нами битись, але ми все одно будемо вас убивати, доки в нас є руки. У полон ми не беремо, тож у вас немає жодного вибору. Просто помріть і дайте спокій цій країні!
Скорчивши жахливу гримасу, солдат ухопив стрілу скаліченою рукою й вирвав її з ноги разом зі шматками кривавого м'яса, які прилипли до вістря. Він змахнув нею в повітрі й пожбурив у одного з лучників. Стріла влучила тому прямісінько в руку. Побачивши на руці вардена кривавий слід, воїн знову зареготав, на цей раз іще гучніше, ніж спочатку. А вже за мить, хвацько здійнявши меч над головою, він похилився вперед і поволік свої скалічені ноги вбік варденів.
— Стріляйте в нього! — наказав Орин.
Тятиви луків дзенькнули, ніби погано настроєні лютні, й у вояка полетіла ціла хмарка стріл. Дві з них відскочили від його обладунків, але кілька вп'ялися йому в груди. Регіт миттю обернувся на якесь верескливе хихотіння — схоже, кров стала заливати відчайдухові горло, проте він так і продовжував сунутися вперед, залишаючи на траві яскраво-червоні плями. Лучники вистрілили вдруге — стріли вп'ялися чоловікові в руки та плечі, але він не зупинявся. Третя хмарка стріл полетіла відразу ж за другою. На цей раз стріла розтрощила воїнові ліве коліно, а ще одна влучила йому прямісінько в родимку й застрягла в шиї. Він похитнувся, постояв і нарешті впав, але помирати все одно не збирався. Цей божевільний почав повзти вперед на руках, регочучи так, ніби все, що відбувалось навколо, було всього лиш якимось жартом, а не реальним життям.
Від цього видовища у Вершника аж мороз по шкірі пройшов. Тим часом король Орин іще раз брудно вилаявся. Він був украй роздратований. Зістрибнувши зі свого коня, король кинув меч і щит на землю.
— А дай-но мені, будь ласка, свою сокиру! — попрохав він одного з ургалів, які стояли неподалік.
Нажаханий сірошкірий ургал спершу трохи повагався, але потім усе ж таки віддав зброю Оринові.
Тоді король повагом підійшов до воїна, високо змахнув важкою сокирою й одним ударом відрубав йому голову.