Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
Підійшовши до двох стільців, що стояли на чільному місці біля вишикуваних у довгі ряди столів, Роран і Катріна сіли першими, як король і королева свого весілля.
Потому гості вишикувались довжелезною вервечкою, аби привітати їх і піднести свої подарунки. Ерагон був перший. Він щасливо посміхався й тис Роранову долоню, а потім схилив голову перед Катріною.
— Дякую тобі, Ерагоне, — мовила вона.
— Дякую, брате, — додав Роран.
— Це була велика честь для мене, — відповів Ерагон, поглядаючи на них, а потім голосно зареготав.
— Що таке? — ніяково спитав Роран.
— Ви… Ви обоє такі щасливі, ніби з'їхали з глузду!
Катріна й собі весело засміялася. Опинившись в обіймах свого коханого, вона лукаво зиркнула на Ерагона:
— Але ж так воно і є!
— Вам дуже пощастило, що ви сьогодні разом, — вже серйозно сказав Вершник. — Якби Роран не зміг підняти всіх і прийти до Палаючої рівнини або якби разаки забрали тебе до Урубейна, то вас би давно вже не було серед живих.
— Так… але я зробив усе, що від мене залежало, а вони ні… — урвав його Роран. — Давай не будемо затьмарювати цей день думками про те, що б там у разі чого могло статися.
— Я не збирався затьмарювати ваше свято, — мовив Ерагон, озирнувшись на довжелезну чергу людей позаду себе. Він хотів пересвідчитись, що ті стоять надто далеко, аби мати змогу почути їхню розмову. — Я сказав це тільки тому, що ми втрьох є ворогами Імперії. І сьогоднішній день іще раз довів, що ми не можемо почуватись у безпеці навіть тут, серед варденів, оскільки Галбаторікс може будь-коли завдати нам магічного удару. Тому я маю для вас маленький подарунок. — Ерагон вийняв із торбинки, що висіла в нього на поясі, дві звичайні, відполіровані до блиску, золоті каблучки. Напередодні вночі Вершник виплавив їх із останньої золотої кульки, яку видобув із землі.
Більшу каблучку Ерагон віддав Роранові, а меншу Катріні.
Узявши каблучку, Роран уважно на неї глянув, а потім підніс ближче до очей, щоб краще роздивитися руни прадавньої мови, що були вирізьблені на її внутрішньому боці:
— Вони дуже гарні, брате. Але як вони нас захистять?
— Я заговорив їх на три речі, — відповів Ерагон. — Якщо вам знадобиться моя допомога або ж допомога Сапфіри, то крутніть каблучку один раз на пальці й скажіть: «Допоможи мені, Убивце Тіні, допоможи мені, Блискуча Луско». Ми почуємо вас і мерщій кинемось на поміч. А якщо вам загрожуватиме смерть, каблучки водночас повідомлять про це і вам, і нам. Проте це ще не все. Доки каблучки торкатимуться вашої шкіри, ви завжди будете знати, як знайти одне одного, незважаючи на те, як би далеко одне від одного не перебували. — Вершник якусь мить повагався, а потім додав: — Я сподіваюся, ви згодитесь їх носити.
— Авжеж, ми радо їх носитимемо, — мовила Катріна й посміхнулася.
Роран натомість став серйозний.
— Дякую, — сказав він. — Дуже дякую. Як би мені хотілося, щоб ти подарував нам ці каблучки іще до того, як нас розлучили в Карвахолі.
Оскільки в молодят залишалась вільною тільки одна рука, Катріна вдягла каблучку Роранові на середній палець правиці, а той у свою чергу — Катріні на середній палець лівиці.
— Але я маю для вас іще один подарунок, — мовив Ерагон і, повернувшись, свиснув, а потім махнув рукою. За його знаком крізь юрбу став продиратися конюх, що вів за вуздечку Сніговія.
Передавши повіддя Вершникові, конюх уклонився й відійшов убік.
— Роране, — мовив Ерагон, — тобі потрібен гарний кінь. Це Сніговій. Спочатку він належав Бромові, потім мені, а ось тепер я дарую його тобі.
Роран у захваті поглянув на коня.
— Який же він чудовий!
— Він найкращий. То ти приймаєш його?
— Із превеликим задоволенням!
Ерагон знову погукав конюха, віддав йому коня й сказав, що відтепер скакун належить Роранові. Коли конюх пішов, Вершник зиркнув на вервечку людей, що хотіли піднести Рорану й Катріні свої подарунки:
— Може, сьогодні вранці ви й були бідними, проте до сходу сонця станете справжніми багатіями. І це добре, бо якщо нам із Сапфірою колись набриднуть війни та мандрівки, ми повернемось до вас і станемо жити у вашому велетенському палаці, який ви збудуєте для всіх своїх діточок.
— Мені чомусь здається: який палац не побудуй, а Сапфірі все одно буде разом із нами тіснувато, — захихотів Роран.
— Та ми завжди будемо раді бачити вас, — мовила Катріна. — Вас обох.
Іще раз привітавши молодят, Ерагон усівся наприкінці столу й почав кидати Сапфірі шматки смаженої курки, поглядаючи, як та вправно хапала їх на льоту. Він сидів там, аж доки з Рораном і Катріною не закінчила розмовляти Насуада, подарувавши їм щось зовсім маленьке, таке маленьке, що юнак не зміг навіть розгледіти його. Коли дівчина відійшла від молодят і хотіла як-небудь непомітно втекти, Ерагон вийшов з-за столу й поспішив її зупинити.
— Що таке, Ерагоне? — спитала Насуада. — Вибачай, але я маю йти. У мене більше нема часу.
— Стривай, це ти подарувала Катріні весільну сукню й посаг?
— Так. А хіба тобі щось не подобається?
— Та ні ж бо, я просто дуже вдячний тобі за те, що ти така щедра до моєї родини… А хіба у варденів уже немає проблем із золотом?
— Є, — зітхнула Насуада, — але вони не такі катастрофічні, як раніше. Після того, як я розробила план із мереживом і перемогла на випробуванні довгими ножами, мандрівні племена присягнули мені на вірність і віддали мені свої багатства. Отже, тепер у нас значно менше шансів померти з голоду або загинути в бою, не маючи належної зброї. — На губах дівчини промайнула посмішка. — Не переймайся… Те, що я подарувала Катріні, усього-на-всього дрібничка, порівняно з тим, скільки треба золота, щоб забезпечити нашу армію всім необхідним. У всякому разі, я не вважаю, що витратила своє золото марно. За нього я купила повагу Катріни й добру волю Рорана. Може, я надто самовпевнена, та мені здається, що його відданість буде значно ціннішою за сотню щитів або списів.
— Слухай, ти що, завжди думаєш про майбутнє варденів? — здивувався Ерагон.
— Завжди. І ти теж маєш це робити. — Насуада хотіла була вже піти, та несподівано повернулася й мовила: — Заскоч, будь ласка, до мого намету перед заходом сонця, і ми відвідаємо тих воїнів, яких сьогодні було поранено. Серед них є чимало бідолах, яких нам уже навряд чи пощастить зцілити. Але їм усе одно буде приємно, що ми хвилюємося за них і цінуємо їхню жертву.
— Я обов'язково прийду, — кивнув Ерагон.
— От і добре.
Весілля було в розпалі. Вершник сміявся, їв, пив і розповідав усілякі історії своїм старим друзям. Бенкет ставав дедалі жвавіший, бо медовуха текла рікою, не згіршою за Джиєт. Невдовзі чоловіки звільнили поміж столами місцину й улаштували невеличкий борцівський турнір, а потім стали змагатися, хто з них влучніше стріляє з лука й краще володіє кийком.
Неподалік від них двійко ельфів, чоловік і жінка, вправлялися на мечах, тонкі леза яких свистіли в повітрі з такою швидкістю, що глядачі аж роти пороззявляли. А після завершення показового бою Арія заспівала всім дуже ніжну пісню, від якої в Ерагона по спині побігли мурашки.