Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
— Я скажу тобі, щойно про це знатиму.
— Дякую. Можеш бути вільний, Ерагоне.
Покинувши Насуаду, Ерагон і Сапфіра поспішили до ельфів, які втратили свідомість під час їхньої битви, і подякували їм та їхнім побратимам за допомогу. Невдовзі потому Ерагон, Арія й Блодхгарм взялися за лікування Сапфіри, загоївши їй рани та подряпини. А коли Сапфірі стало краще, Ерагон полинув думками над табором, знайшов Тріанну й переказав їй прохання Насуади. Після цього Вершник та його дракон подалися шукати Рорана. Їх супроводжували ельфи на чолі з Блодхгармом. Арія тим часом пішла в якихось своїх справах.
Їм пощастило знайти Рорана
Якийсь час Ерагон чекав, сподіваючись, що ті самі пояснять причину своєї сварки, але Катріна натомість дуже уважно оглянула Вершника та Сапфіру:
— Ви поранені?
— Були… але зараз уже все гаразд.
— Це так… дивно. Я чула казки про магію в Карвахолі, та, правду кажучи, ніколи в них не вірила. Вони завжди здавались мені такими неймовірними. А тепер навколо самі чарівники… Чому Мертаг і Торнак утекли? Ви дали їм добрячої прочуханки?
— Ми справді перемогли, але, на жаль, не завдали їм великої шкоди. — Вершник трішки помовчав, а потім, коли Роран і Катріна нічого не відповіли, спитав, чи вони ще й досі хочуть гуляти весілля саме сьогодні. — Насуада вважає, що вам не варто відкладати свого вінчання… та, може, краще зачекати? Треба поховати полеглих. До того ж, у нас з'явилась купа нових клопотів. Гадаю, було б краще відгуляти ваше весілля завтра.
— Ні, — твердо сказав Роран, вдаривши носком чобота об камінь. — Імперія може напасти на нас будь-якої миті, тож завтра вже може бути пізно. Якщо… якщо я загину, перш ніж ми одружимось, то що тоді буде з Катріною й нашою… — він примовк, а його щоки почервоніли.
Катріна вже перестала супитись. Вона лагідно глянула на Рорана й узяла його за руку.
— До того ж, — сказала вона, — страви вже готові, прикраси розвішані, а на наше весілля зібрались усі друзі. Буде шкода, якщо приготування виявляться марними. — Вона посмикала Рорана за бороду, і той, посміхнувшись коханій у відповідь, обняв її рукою.
«Я не розумію й половини того, що між ними коїться», — поскаржився Ерагон Сапфірі.
— То коли почнеться ваша церемонія?
— За годину, — розвів руками Роран.
ЧОЛОВІК І ДРУЖИНА
Невдовзі потому Ерагон уже стояв на верхівці невисокого пагорба, всіяного жовтими польовими квітами. Довкола пагорба простирались фантастично красиві луки, що добігали аж до берегів річки Джиєт. Небо було чисте й погоже, а сонячне світло, здавалося, затопило своїми хвилями геть усю землю. Від свіжого й прохолодного повітря віяло спокоєм, ніби після дощу.
Під пагорбом зібралась гамірлива юрба карвахольців і близько половини всіх варденів. Багато хто з воїнів тримав над головою довгі списи, на яких були закріплені вишиті прапори різних кольорів. Коні, серед яких був і Сніговій, мирно паслися за кількадесят футів від людей. Попри всі спроби швидко зібрати людей, Насуаді довелось витрати значно більше часу, аніж вона на те розраховувала.
Коли над юрбою пролетіла Сапфіра, Ерагон відчув, як легкий вітрець торкнувся його ще трохи вологого після миття волосся. Дракон приземлився поруч із юнаком, і той радісно йому посміхнувся.
«Привіт, малий», — мовила Сапфіра.
Іншим разом Ерагон, мабуть, дуже хвилювався б, збираючись виголошувати промову перед купою люду й вести аж таку врочисту та важливу церемонію. Але після битви, яка закінчилася кілька годин тому, усе довкола набуло інших кольорів, і юнакові здавалось, ніби це не реальне життя, а якийсь дивовижний сон. Саме тому він був спокійний.
Біля підніжжя пагорба стояли Насуада, Арія, Нархейм, Джормандер, Анжела, Елва та інші поважні особи. Короля Орина серед них не було — його рани виявились куди серйознішими, ніж здалося на перший погляд, і лікарі ще й досі не покинули його намету. Замість короля прибув його найголовніший урядовець Ірвін.
З ургалів були присутні тільки особисті охоронці Насуади. Ерагон на власні вуха чув ту розмову, під час якої Насуада запрошувала на свято Нар Гарцхвога, але войовничий ургал чемно відмовився, й Вершник, правду кажучи, відчув полегшення. Адже селянам навряд чи було б дуже приємно бачити на Рорановому весіллі цілу купу ургалів. Більше того, дівчині довелося докласти чималих зусиль, аби на свято пустили бодай її вартових.
Невдовзі селяни й вардени зашурхотіли одягом і розступилися, утворивши довгу стежинку, що вела на самісіньку верхівку пагорба. Потому вони натягли прадавні весільні пісні Паланкарської долини. У них ішлося про те, як літо й весна змінюють зиму, а осінь — літо, про те, як тепла земля щороку дає врожай і як в'ють гніздечка вільшанки, про нерест риби і про те, що молоде завжди приходить на зміну старому. Одна з чарівниць Блодхгарма, жінка-ельф зі сріблястим волоссям, вийняла з оксамитової торбинки невеличку золоту арфу й стала підігравати селянам, супроводжуючи їхні прості мелодії тремтливими звуками.
Тим часом Роран і Катріна повільно рушили на протилежному від Вершника кінці стежки. Не торкаючись одне одного, вони почали наближатися до Ерагона. Роран був убраний у нову сорочку, яку позичив у когось із варденів. Він мав гладесенько зачесане волосся, охайно підстрижену бороду, а його черевики виблискували на сонці не згірше за обладунки. Обличчя юнака сяяло від невимовної радості. Ерагон не міг натішитись, що його брат такий красень, проте ще більше вразила його Катріна. Вона, як і належало нареченій, була вбрана у світло-блакитну сукню, мережаний шлейф якої, що простирався футів на двадцять, несло двійко дівчат. На тлі цієї тканини її розпущене волосся сяяло, наче полірована мідь. Тримаючи в руках маленький букетик польових квітів, Катріна була горда, спокійна й чарівна.
Коли жінки побачили шлейф Катріни, вони аж ахнули від захвату. Ерагон тим часом подумав, що слід буде обов'язково подякувати Насуаді, адже саме за її наказом Ду Врангр Гата зробили для Катріни таку розкішну сукню.
Відстаючи на три кроки від Рорана, позад нього повагом крокував Хорст, а біля нього обережно ступала Бірджит, яка, здавалось, найбільше пильнувала за тим, щоб якось ненароком не наступити на шлейф нареченої.
Коли Роран і Катріна були на півдорозі до пагорба, із однієї з тих верб, що росли на березі річки Джиєт, злетіла парочка білих голубів, які несли у своїх лапках вінок із жовтих нарцисів. Катріна сповільнила ходу, й птахи, тричі облетівши довкола неї, обережно поклали вінок їй на голову. Потому вони радісно залопотіли крильцями й гайнули туди, звідки прилетіли.