Ерагон. Найстарший
Шрифт:
«Та чого ж бо? — вдавано зніяковіла Сапфіра. — Може, й за дві».
Коли вони нарешті покинули королівський шатер, Ерагон спитав Насуаду:
— І що тепер? Як я маю вам служити?
— А ти як гадаєш? — зиркнула на нього дівчина. — Ти ж сам знаєш власні можливості.
— Гаразд, — зітхнув юнак. — Тоді я підготую людей з Ду Врангр Гата, і ми разом спробуємо знешкодити чаклунів Галбаторікса.
— Непогана ідея, — кивнула Насуада.
«Спитай її, — встрягла в розмову Сапфіра, — де можна залишити речі.
— Авжеж-авжеж, — відповіла дівчина, коли юнак поцікавився, де вони можуть зупинитись. — Для вас поставлять окремий намет, але не знімайте обладунків, бо все може початись будь-якої миті. До речі, для Сапфіри також принесуть обладунки.
— А як же я, леді? — нагадав Орик.
— З нами є кілька землекопів з Дургрімст Інгейтум для перевірки земляних укріплень. Можливо, ви зволите їх очолити?
— Так, чудово! — зрадів гном, почувши про земляків. — Якщо ви не проти, я негайно до них вирушу.
Насуада нагадала Ерагонові про зв'язок із Ду Врангр Гата й пішла до свого намету.
Вклонившись на прощання, юнак тихо покликав Арію, що теж збиралася йти, але ельфійка лише холодно зиркнула на нього.
— Я не вибачатимусь за те, що відчуваю, — мовив він. — Але мені дуже шкода, що тієї ночі все сталося саме так. Я не мусив наполягати.
— Цього більше не повториться?
— Навіть якби й повторилося, то хіба це допоможе? — гірко всміхнувся Ерагон.
— Я ще раз тобі кажу: я не хочу заважати, — нагадала Арія. — Розкажи ліпше, як ви долетіли?
— Цілком нормально, дякую.
— І жодних проблем у пустелі?
— А хіба вони мали бути?
— Та ні, я просто так спитала, — знизала плечима ельфійка. — Як ти… взагалі? Що було після святкування? Я чула, ти розповідав Насуаді про свою спину. Але як з усім іншим?
— Як? — перепитав юнак, розуміючи, що не варто їй звірятися. — Тепер уже значно краще.
— Ну що ж, я рада за тебе, — якось розгублено відповіла Арія, озирнувшись на голоси в шатрі Насуади. — А тепер бувай і бережи себе, Убивце Смерка.
Дивлячись услід ельфійці, Ерагон аж нетямився з відчаю. Здавалося, ось воно, його втрачене кохання, але нічого не вдієш.
«Ти так і будеш тут стовбичити? — озвалась Сапфіра. — У мене від твого сідла вже спина затерпла».
Юнак роздратовано зняв із дракона важку упряж і кинув її на землю. Трохи поміркувавши, він узявся за власні обладунки: вдяг кольчугу й позолочений шолом, захистив гомілки та зап'ястки, взув залізні чоботи й урешті-решт сунув руки в залізні рукавиці.
Меча юнак повісив із лівого боку на Оромисів ремінь, а подарований Ісланзаді лук із сагайдаком закинув за спину. Склавши решту поклажі до шатра, він рушив разом із Сапфірою на пошуки Тріанни, ватажка Ду Врангр Гата. За кілька кроків Ерагон відчув, що хтось поблизу пручається й не хоче пускати його до своєї свідомості. Юнак вирішив, що це варденівський чаклун, і подався його шукати.
Трохи поблукавши, Ерагон із драконом вийшли до невеличкого зеленого намету, біля якого стояв прив'язаний віслюк. Неподалік булькав над вогнищем казанок і було розвішено безліч різних трав. Помішуючи вариво, на прибульців уважно поглядала знахарка Анжела. А поруч, звісно ж, сидів всюдисущий Солембум.
— Ви тільки погляньте, хто прийшов! — нявкнув кіт-перевертень.
— І тобі доброго дня, — посміхнувся Ерагон.
— Це все, що ти можеш сказати? — несподівано крикнула Анжела. — Ти бачив нещасну Елву? Бачив, що ти з нею накоїв?
— Так.
— Так? — аж скривилась Анжела. — Ні, ви тільки послухайте його! Невже ельфи не навчили тебе нічого іншого, як тільки казати «так»? Знаєш, що б я з тобою зробила?
Похнюплений Ерагон вислухав безліч лайливих слів і те, як його пращурів звинувачували в родичанні з ургалами, інакше чаклунка ніяк не могла пояснити тупість молодика. І йому довелось це проковтнути, хоча комусь іншому Ерагон не вибачив би жодного почутого слова. Утім, він справді зробив помилку.
— Після битви я збираюсь зняти закляття, — сказав юнак, коли знахарка на хвильку замовкла, щоб перевести подих.
— Що? — з недовірою скривилась вона, — Ти кажеш це для того, аби я відчепилась?
— Ні, я справді це зроблю.
— Справді це зробиш? Але хіба це можливо?
— Так, ельфи всього мене навчили, — запевнив Ерагон.
— Ну що ж, гаразд, — аж засяяла Анжела, поглядаючи на дракона. — Рада тебе бачити, Сапфіро! А ти підросла!
— Привіт, Анжело! — озвався дракон у відповідь.
Коли Анжела повернулась до свого казанка, Ерагон не витримав:
— Вражаюча була промова.
— Дякую, — озирнулась знахарка. — Я готувала її кілька тижнів. Шкода, що ти не дослухав до кінця. Може, все ж таки закінчити?
— Ні, з мене годі. Можу собі уявити, про що там ідеться. До речі, ти зовсім не здивована, що я змінився?
— Я знала про це з власних джерел, — знизала плечима Анжела. — Як на мене, тобі личить. До того ти був якийсь недороблений.
— Авжеж, так і було, — посміхнувся юнак і зиркнув на розвішені трави. — А що ти робитимеш із цим зіллям?
— О, це мій експеримент!
— Розумію. Ну, а з жабами, які відрізняються від ропух і тритонів, тобі вдалося щось з'ясувати?
— Ще б пак! — зраділа знахарка. — Виявляється, не всі жаби — ропухи, а ропухи, у свою чергу, — не обов'язково жаби. Словом, я мала рацію, але випий-но ліпше мого чаю.
З острахом зиркнувши на зілля, що кипіло над вогнищем, Ерагон почав був вагатися, чи брати йому кружку з Анжелиних рук. Урешті-решт він зітхнув, на всяк випадок вимовив захисне закляття й таки випив. Чай виявився на диво смачним.