Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
— Та я ніколи й не думав, що ти собака,— відповів на те Ерагон.— Але ти мені потрібен, до того ж терміново.
«Ммм,— Солембум так старанно вилизував подушечку на лапі, що було чутно звук його язика — Тоді кажи, Убивце Тіні. Чого тобі треба?»
— Зачекай хвилинку,— Ерагон підвівся й підійшов до жердини, на якій висів ліхтар.— Я хочу це засвітити.
Вершник проказав слово прадавньою мовою, і ґніт ліхтаря вмить спалахнув, наповнюючи намет теплим мерехтливим світлом.
І сам Ерагон, і Солембум трохи примружились, чекаючи, коли їхні очі призвичаяться до ліхтаря. Коли світло перестало здаватися неприємним, Ерагон сів на стілець неподалік від ліжка й глянув на кота-перевертня. Його здивувало, що той дивився на нього очима холодного синього кольору.
— Отакої! — сказав Вершник.— Чого це в тебе очі синього кольору?
Солембум мовчки блимнув — його очі змінили колір із синього на золотавий — і знов заходився чистити язиком свою лапу.
«То чого тобі треба, Убивце Тіні? — кіт вильнув кінчиком хвоста.— Ніч створена для того, щоб щось робити, а не для того, щоб сидіти й теревенити».
Ерагон облизнув губи — несподівана надія змушувала його хвилюватись.
— Солембуме,— почав він,— ти якось сказав мені, мов, коли все вже буде здаватися втраченим, а сил майже не залишиться, я повинен піти до скелі Кутіан і відкрити Склеп Душ.
Кіт-перевертень на якусь мить перестав вилизувати лапу:
«А, ти про це...»
— Так, про це. Я хотів би знати, що ти мав тоді на думці. Коли й справді існує щось таке, що допоможе нам у боротьбі з Галбаторіксом, я маю знати про це зараз — не пізніше, а саме зараз. Отож я й питаю: де я можу знайти цю скелю Кутіан, як мені відкрити Склеп Душ і що я в ньому знайду?
Вуха Солембума з чорними кінчиками трохи пригнулись назад, і він наполовину випустив кігті на лапі, яку чистив:
«Не знаю».
— Не знаю?! Як це ти не знаєш! — здивовано скрикнув Ерагон.
«Ти будеш повторювати кожне моє слово?»
— Але як ти можеш не знати?!
«Не знаю».
Ерагон нахилився вперед і схопив Солембума за велику й важку лапу. Вуха кота-перевертня притислись до голови, він зашипів і потяг лапу назад, загнавши кігті Ерагонові в руку. Хоч це й було боляче, але Вершник злегка всміхнувся — кіт-перевертень виявився куди сильніший, ніж він чекав, бо ледь не стягнув його зі стільця.
— Не треба більше загадок,— примирливо сказав Ерагон.— Солембуме, мені потрібна правда. Скажи, звідки ти це знаєш і що воно означає?
Шерсть на спині Солембума стала дибки:
«Іноді, безтолкова людська істото, загадка і є правдою... А тепер відпусти мене, інакше я розпанахаю тобі пику, а нутрощі віддам воронам!»
Якусь мить Ерагон іще тримав лапу Солембума, а потім відпустив її й відхилився назад.
Запанувала мовчанка. Вершник стиснув поранену руку, щоб притамувати біль і зупинити кров, а Солембум пильно дивився на нього своїми вузькими очима, хоч уже й не так вороже.
«Я сказав, що не знаю,— озвався він нарешті.— І що б ти там не думав, я справді не знаю. Я не маю уявлення ані про те, де може бути ця скеля Кутіан, ані про те, як тобі відкрити Склеп Душ, ані про те, що ти можеш у ньому знайти».
— Повтори це прадавньою мовою.
Очі Солембума звузилися ще більше, проте він повторив сказане мовою ельфів. Ерагон зрозумів, що він каже правду. І це викликало таку силу питань, що Вершник не знав, із чого почати.
— Звідки ж ти тоді довідався про скелю Кутіан?
Хвіст Солембума знов заходив туди-сюди, розрівнюючи складки на ковдрі:
«Останній раз кажу: я не знаю... І ніхто з мого племені не знає».
— Тоді звідки ж...? — Ерагон осікся, украй збентежений.
«Невдовзі після падіння Вершників,— уже спокійніше сказав Солембум,— ми, коти-перевертні, раптом, відчули, що коли нам зустрінеться новий Вершник, який не буде підвладний Галбаторіксу, то треба сказати йому чи їй те, що я сказав тобі: про дерево Меноа й про скелю Кутіан».
— Але... звідки з’явилась ця думка?
Солембум оголив ікла, і його морда зморщилась:
«Цього ми вже не знаємо. Скажу тільки, що, хто б її нам не навіяв, він мав добрі наміри».
— Чому ти так гадаєш? — вигукнув Ерагон.— А раптом це був Галбаторікс? Може, він хотів обдурити вас! Може, він пробує в такий спосіб захопити мене із Сапфірою в полон!
«Ні,— сказав Солембум, уп’явши кігті у ковдру, на якій лежав.— Котів-перевертнів обдурити не так легко, як декого. За цим стоїть не Галбаторікс. Я в цьому впевнений. Той, хто хотів передати тобі це, допоміг знайти зоряну руду для твого меча. Хіба Галбаторікс міг таке зробити?»
Ерагон насупив брови:
— А ви не пробували дізнатись, хто це може бути?
«Пробували».
— І що?
«Ми не змогли цього зробити,— кіт-перевертень настовбурчив шерсть.— Є два можливі варіанти. Перший: наші спогади хтось змінив проти нашої волі, а значить, ми — пішаки в якійсь нечесній грі.
І другий: зважаючи на якусь причину, ми погодились на цю зміну. Може, ми навіть самі стерли з пам’яті наші спогади. Мені важко уявити, що хтось зумів втрутитися в наш розум. Я б іще міг зрозуміти, якби йшлося про пам’ять декого з нас. Але весь народ?! Ні-ні. Це неможливо».
— А чому це довірили саме вам, котам-перевертням?
«Мабуть, тому, що ми завжди дружили з Вершниками й драконами... Ми дивимось, слухаємо, мандруємо... Ми блукаємо на самоті в темних закутках світу й пам’ятаємо все, що є і що було колись,— Солембум на мить відвів погляд.— Спробуй мене зрозуміти, Ерагоне. Усім нам це не надто подобається., Якось ми довго сперечались, чи варто говорити про це, коли прийде час. Може, воно принесе більше зла, ніж добра? Зрештою, остаточне рішення залежало від мене, і я таки сказав тобі. Мені здалося, що воно тобі знадобиться... А що з ним робити — діло твоє».