Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
«Хто я?» Відповіді не було.
Ерагон усе біг і біг, доки йому вистачало повітря. Він біг навіть тоді, коли вже ані легені, ані ноги його не слухались. Нарешті Вершник зупинився біля якогось зарослого бур’янами фонтана й обіперся на нього руками, щоб хоч трохи відновити дихання.
Навколо бовваніли обриси величезних будівель: темне громаддя, схоже на пасмо старих-престарих гір. Фонтан перебував прямо посеред просторого внутрішнього двору, більша частина якого була завалена уламками розбитого каміння.
Ерагон відійшов від фонтана й повільно роззирнувсь навкруги. Стояла мертва
Увагу Вершника привернув чималий уламок каменя за декілька ярдів від нього. Він підійшов до цієї надтріснутої брили, схопив її і з натугою відірвав від землі, щосили напруживши м’язи. Потім підняв над головою, похитуючись, підійшов до краю внутрішнього двору й кинув камінь на траву за його межі. Той упав, м’яко й глухо вдарившись об землю.
Вершник рушив назад до фонтана, розстебнув накидку й повісив її на край якоїсь скульптури. Дихати стало наче легше. Він підійшов до наступного валуна — зубчастого клина, що відколовся від великої брили,— підсунув під нього пальці й підняв на плече.
Так Ерагон працював у дворі понад годину. Деякі уламки кам’яної кладки були такі великі, що йому доводилось використовувати магію, але для більшості вистачало й сили рук. Він працював методично: рухався по подвір’ю туди й сюди, підбираючи кожен уламок каменя, на який тільки натрапляв, без огляду на те, великий той був чи малий.
По тілу Вершника струменів піт. Тепер він із задоволенням зняв би й свою туніку, якби краї каменів не були часом дуже гострі. Ерагон і так уже встиг набити собі чимало синців на грудях і на плечах, а його руки були в подряпинах. Та попри все, напруження сил допомагало Вершникові очистити розум, бо така робота не потребує багато думок.
Якраз у її розпалі, коли Ерагон вирішив трохи перепочити після того, як упорався з надзвичайно важким уламком брили, щось загрозливо зашипіло. Вершник підняв очі й побачив сналглі, чия мушля була щонайменше шість футів у висоту. Потвора досить швидко виринала з темряви. Безкоста шия чудовиська витягнулась уперед, безгубий рот був схожий на чорне провалля, а круглі очі дивились прямо на Ерагона. У світлі місяця гола шкіра сналглі мерехтіла, мов срібло, так само, як і доріжка слизу, яку він залишав за собою.
«Летта,— сказав Ерагон і випрямився, струснувши краплинки крові з подряпаних рук.— Оно ах неят трейя еом верунсмал едта, о сналглі». Щойно Вершник промовив ці слова, як слимак уповільнив свій хід і втягнув очі на кілька дюймів. Потім він зупинився, іще раз зашипів і почав рухатись по колу ліворуч.
«Ні, ти не хочеш»,— буркнув Ерагон, повертаючись разом із ним. Він кинув погляд через плече — ззаду нікого не було.
Здавалося, гігантський слимак нарешті зрозумів, що напасти на Ерагона зненацька йому не вдасться. Тоді він зупинивсь і почав шипіти, водячи при тому туди-сюди очними яблуками.
«Друже,— сказав Ерагон слимакові,— тобі не здається, що ти схожий на киплячий чайник?»
Очі сналглі заходили ще швидше. Мить — і він кинувся на Ерагона. Краї його плаского черева загойдалися, наче хвилі.
Ерагон стояв на місці й чекав. В останню мить він спритно відскочив убік, дозволяючи сналглі пропливти повз нього, та ще й ляснув його по мушлі.
«А ти не надто кмітливий, друже»,— зі сміхом сказав Вершник і почав обзивати його прадавньою мовою всіма образливими прізвиськами, які тільки знав. Йому здалося, що слимак аж розпух від злості — його шия потовщала й надулась, він роззявив рот ширше, а на додачу до шипіння став іще й бризкати слиною.
Слимак знов і знов кидався на Ерагона, та все марно. Нарешті він утомився від цієї гри, відповз на півдюжини ярдів і сів, зиркаючи на Вершника очищами розміром з добрячий кулак.
«Друже, як ти взагалі можеш щось спіймати, коли такий повільний?» — кепкуючи, спитав Ерагон і показав слимакові язик.
Сналглі ще раз зашипів, розвернувся й поповз назад у темряву.
Ерагон зачекав кілька хвилин. Перед тим як знову взятися за роботу, він хотів упевнитись, що чудовисько нарешті зникло.
— А може, мені варто взяти ім’я «Переможець Слимаків»? — пробурчав він, перекочуючи через подвір’я уламок колони.— Чому б і ні?! «Ерагон Шейдслеєр, Переможець Слимаків... Тоді я вселятиму страх у серця людей, куди б не пішов...»
Була вже глибока ніч, коли Ерагон нарешті кинув останній уламок каменю на траву, що росла навколо подвір’я. Вершник змерз, зголоднів і втомився, а подряпини на руках і зап’ястках проймав пекучий біль. Зараз він стояв у північно-східному кутку подвір’я. На півночі розташовувалась неосяжна садиба, майже вщент зруйнована під час битви. Від неї залишилась тільки частина чорних стін та одинока вкрита плющем колона, там, де колись був вхід.
Ерагон довго-довго дивився на цю колону. Над нею сяяли міріади зірок — червоних, блакитних, білих... їхнє неземне світло струменіло крізь просвіт у хмарах, виграючи, немов грановані діаманти. Це світло вабило Вершника, так, наче обіцяло сказати йому щось таке, про що він неодмінно повинен знати.
Не задумуючись над тим, що він робить, Ерагон пробрався через купи валунів до основи колони йухопився за неї так високо, як тільки зміг. Потім він намацав стебло плюща — в обхваті воно було, як його передпліччя, та ще й укрите тисячами крихітних ворсинок. Вершник чимдуж смикнув лозу. Вона витримала. Тоді він підстрибнув і почав видиратися по ній угору. Лізти треба було дуже високо. Із землі здавалося, що колона заввишки футів із триста. Та що вище він вибирався, то вищою вона ставала. Ерагон розумів, що вчиняє геть нерозсудливо, але інакше діяти він не міг.
Десь на півдорозі вгору маленькі вусики почали відриватись від каменя, якщо Вершник надто сильно на них налягав. Тоді він поліз обережніше, хапаючись тільки за головне стебло та деякі бокові паростки. А біля самісінької вершина Ерагон узагалі ледь знаходив щось, за що можна було вчепитися,— ця вершина була гола. Її утворювала квадратна пласка поверхня, достатня лиш для того, щоб на ній сидіти.
Нарешті Вершник опинився нагорі. Відчуваючи просто шалену виснаженість, він схрестив ноги й поклав руки на коліна догори долонями, щоб свіже повітря обдало холодом його подерту шкіру.