Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
Підлога в тунелі була якоюсь горбкуватою, що полегшувало пересування за відсутності сходів. Там, де підлога та стіни сходились, вони перетікали одне в одне так, неначе камінь було розплавлено. Це підказувало Ерагонові, що тунель, очевидно, вирили ельфи.
Вершник і дракон усе йшли і йшли вниз, глибше й глибше під землю. Ерагон був упевнений, що вони вже пройшли під передгір’ям за скелею Кутіан і заглибилися під гору, що височіла далі. Тунель нікуди не повертав, не розділявся, а стіни залишались цілком голі.
Нарешті Ерагон відчув легкий дотик теплого повітря, що підіймалося до них з глибини тунелю.
Ще трохи — і він помітив удалині слабке оранжеве сяйво.
— Летта,— прошепотів Ерагон і погасив своє чарівне світло.
Вони пішли далі. Повітря ставало все тепліше, а сяйво попереду — яскравіше. Невдовзі вони вже змогли бачити кінець тунелю: велику чорну арку, повністю вкриту якимись рельєфними знаками. Це створювало враження, ніби вся вона поросла терном. У повітрі з’явився запах сірки. Ерагон відчув, як йому на очі набігли сльози.
За пару хвилин Вершник і дракон зупинилися перед аркою. Усе, що вони могли бачити крізь неї, — пласка сіра підлога.
Ерагон озирнувсь назад, потім знову перевів погляд на арку. Цей зубчастий прохід непокоїв його. Здається, Сапфіра так само була збентежена. Вершник спробував прочитати символи, та їх було надто рясно й вони були так перемішані, що він нічого не міг зрозуміти. Та все ж йому здавалося, що жодної темної енергії тут не було. Зрештою, якщо невідомим будівникам цього тунелю вдалося приховати закляття для зовнішніх дверей, то вони, звичайно, могли зробити те саме з будь-яким закляттям, накладеним на арку.
Вершник та Сапфіра перезирнулись. Ерагон облизав губи. «Безпечних шляхів більше немає»,— згадав він слова Глаедра.
Сапфіра, у свою чергу, пирхнула, випустивши з ніздрів тонкий струмінь вогню, — і вони, усі як один, пройшли через арку.
ТАЄМНИЦЯ
Ерагон роззирнувся довкола й помітив одразу кілька речей. По-перше, вони стояли з одного боку круглої зали, завширшки близько двохсот футів, а посередині була чимала яма, що випромінювала на всі боки тьмяне оранжеве сяйво. По-друге, повітря було задушливо гаряче. По-третє, навколо зовнішньої частини кімнати були два концентричні кільця, схожі на лави ярусів — заднє вище за переднє,— а на них лежало багато якихось темних предметів. По-четверте, стіна за цими ярусами в багатьох місцях іскрилась, наче прикрашена кольоровими кристалами. Та Ерагон не мав можливості розгледіти ані стіну, ані темні предмети, оскільки на відкритій місцині, якраз біля сяючої прірви, стояла людська фігура з головою дракона.
Ця істота була вся з металу й мерехтіла, мов відполірована сталь. На ній не було жодного одягу, якщо не брати до уваги пов’язки на стегнах, зробленої з такого самого блискучого матеріалу, що й тіло. Її могутні груди, ноги та руки вигравали м’язами, мов у кулла. У лівій руці ця істота тримала металевий щит, а в правій — райдужний меч, в якому Ерагон одразу ж упізнав клинок Вершника.
За воїном, біля дальньої стіни кімнати, можна було розгледіти трон, на спинці й сидінні якого відбився темний силует.
Драконоголовий воїн рушив уперед. Його шкіра й суглоби рухались плавно, мов живе тіло, але кожен крок лунав так, ніби на підлогу падав важкий вантаж. Воїн зупинився футів за тридцять від Ерагона та Сапфіри й глянув на них очима, що мерехтіли, мов пара темночервоних вогників. Потім він підвів свою важелезну голову й гучно скрикнув якимось незвичайним металевим голосом. Той крик озвався луною. Здавалось, довкола ревіла ціла юрба чудовиськ.
Ерагон подався трохи назад. Чи не доведеться їм часом вступати в бій із цією істотою? Аж раптом він відчув, як невідомий велетенський розум торкнувся його свідомості. Цей розум не був схожий на жоден інший, з якими Ерагонові досі доводилось мати справу. Він був не тільки великий і потужний, а ще й, сказати б, бурхливий і багатоликий. Це був ніби вітер у самісінькій серцевині шторму.
Ерагон навіть не встиг зрозуміти, що відбувається, як чужа свідомість уже пробилась крізь усі його захисти й здобула контроль над його думками. Уперше за весь час, відколи він практикувався з Глаедром, Арією та Сапфірою, Ерагон не зміг зупинити атаку. Він не зміг навіть уповільнити її. Зрештою, з таким самим успіхом він міг би спробувати голими руками повернути назад стрімкий гірський потік.
Плями світла й ревище безладних голосів зусібіч оточили його, якийсь безугавний хор заповнив кожен закуток, кожну шпаринку його єства. А потім Ерагон відчув, що чужинець немов розірвав його розум на кілька шматочків, кожен з яких усвідомлював присутність інших, але жоден не міг робити те, що хотів. Зір Вершника так само розпався на фрагменти. Тепер він бачив кімнату, немовби крізь призму коштовного каменю.
Шість різних спогадів промчали крізь його розламану свідомість. Ні. Ерагон не мав жодного наміру щось згадувати. Вони просто з’явились і промайнули, перш ніж він зумів їх простежити. У цей час його тіло нахилялось і згиналось, набуваючи різних поз. Потім його рука мимоволі підняла Брізінгр до рівня очей, і він побачив шість однакових версій меча. Чужинець навіть змусив його промовити якесь заклинання. Що то було таке, Вершник не розумів та й не міг зрозуміти, тому що єдині думки, котрі в нього зараз були,— ті, які йому дозволяла мати чужа свідомість. І при цьому Ерагон не відчував нічого, крім тривоги, що потроху-потроху зникала.
Здавалося, чужий розум цілими годинами уважно розглядав кожен його спогад, починаючи з того, як він вирушив з рідної ферми полювати на оленів, а через три дні знайшов яйце Сапфіри, аж до сьогоднішнього ранку. Десь у закутках розуму Ерагон відчував, що те саме переживає зараз і Сапфіра, але для нього це чомусь не мало жодного значення.
Нарешті, уже після того, як Ерагон, напевно, втратив би надію на звільнення, якби міг керувати своїми почуттями, розбурханий хор знову обережно зібрав докупи частинки його свідомості, а сам непомітно зник.
Від несподіванки Вершник не зміг утримати рівновагу, похитнувся вперед і впав на одне коліно. Сапфіра позаду нього теж похитнулась, змахнувши крилами.
«Що це було? — подумав Вершник.— І хто?»
Захопити їх обох водночас, а на додачу ще й Глаедра навряд чи був здатен навіть Галбаторікс!
Тим часом чужа свідомість знов підступила до розуму Ерагона, але на цей раз вона не атакувала. Натомість почувся голос:
«Прийми наші вибачення, Сапфіро! І ти, Ерагоне, вибач нам! Ми повинні були впевнитись у чистоті ваших намірів. Ласкаво просимо до Склепу Душ. Ми вже давно чекали на вас. І тебе, кузене, також ласкаво просимо. Ми раді, що ти ще живий. Візьми назад свої спогади і знай, що твоє завдання нарешті виконане».