Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
Після цього Сапфіра почала розпитувати про те, що цікавило її найбільше,— яйця драконів. Вона довідалась, що всього їх вдалося врятувати двісті сорок три. Двадцять шість із них призначалися для Вершників, а решта були вільні. Потім вони обговорили деталі польоту до Урубейна. А поки Умарот і Глаедр давали Сапфірі поради щодо най коротшого шляху до міста, драконоголовий воїн вклав у піхви свій меч, залишив щит на підлозі й почав одне за одним діставати Елдунарі з їхніх заглибин у стіні. Він клав кожну перлиноподібну кулю у шовковий гаманець, на якому вона й лежала, а потім обережно складав докупи на підлозі біля сяючої ями. Найбільше Елдунарі було таке велике, що залізний дракон навіть не зміг його обхопити.
Куарок порався з Елдунарі, Сапфіра обговорювала подробиці маршруту, а Ерагон тим часом ніяк не міг позбутись відчуття нереальності всього того, що відбувалося. Досі він не міг навіть уявити, ніби в Алагезії ще ховалися якісь дракони. Але ж вони були тут, ці залишки минулої епохи! Вершникові здавалося, що ожила якась старовинна історія, а вони із Сапфірою потрапили в самісіньке її осереддя.Почуття Сапфіри були складніші. Знання про те, що її раса вже не була приречена на вимирання, зняло камінь з її душі — камінь, який лежав там від часу її появи на світ. Тепер думки дракона світились такою пронизливою радістю, що здавалося, ніби його очі й луска іскряться ще яскравіше, ніж зазвичай. І все ж було щось таке, що гасило його нестримний ентузіазм, так, наче він соромився Елдунарі.
Ерагон відчував переміну і в настрої Глаедра. Звісно, він не міг до кінця позбутись своєї скорботи, але зараз був, мабуть, найщасливішим відтоді, як загинув Оромис. І хоча Глаедр не виказував до Умарота якоїсь особливої пошани, він ставився до нього з такою любов’ю, якої Ерагон ніколи не помічав у ньому раніше, навіть тоді, коли Глаедр спілкувався з королевою Ісланзаді.
Куарок уже майже впорався зі своїм завданням, і Ерагон підійшов до краю ями, щоб зазирнути в неї. Він побачив круглу шахту, що йшла крізь камінь на добру сотню футів, а потім виходила на напівзаповнену розплавленим камінням печеру. Густа жовта рідина пузирилась і бризкала, наче казанок з киплячим клеєм, з її поверхні здіймались хвости вируючих випарів. Вершникові раптом здалося, що він помітив світло, схоже на те, яке лине від духів, але це видіння промайнуло над поверхнею палаючого моря й зникло так стрімко, що він не був упевнений, що бачив його насправді.
«Ерагоне, підійди до мене! — покликав Вершника Умарот, щойно драконоголовий воїн приніс останнє Елдунарі, яке мало подорожувати разом із ними.— Тепер ти повинен вимовити заклинання. Його слова такі...»
Потім він проказав текст заклинання, в якому Ерагон зрозумів далеко не все.
«Що це за... «кручення» у другому рядку? Я що, буду закручувати повітря?»
Умарот пояснив, але його пояснення тільки ще більше заплутало Ерагона. Тоді Умарот спробував пояснити вдруге — наслідок був той самий. Старші Елдунарі й собі втрутилися в розмову, але їхні пояснення мали ще менше сенсу, бо це був суцільний плин якихось картин, що перекривали одна одну, відчуттів і дивних езотеричних порівнянь. Усе це остаточно збило Ерагона з пантелику. Його трохи втішало хіба що те, що Сапфіра та Глаедр виглядали так само спантеличеними, хоч Глаедр і сказав:
«Здається, я розумію, але це приблизно те саме, що пробувати схопити налякану рибу — щоразу, коли ти думаєш, що вже її впіймав, вона прослизає між твоїми зубами».
Нарешті Умаротові урвався терпець.
«Завершимо цей урок наступного разу,— сказав він.— Ти знаєш, що робить це заклинання, навіть якщо не знаєш як. Цього буде досить. Візьми в нас стільки сили, скільки треба, і говори. Нам час рушати».
Хоч такий поворот справи й не дуже сподобався Ерагонові, він спробував добре запам’ятати слова заклинання, щоб не припуститися помилки, а потім почав говорити. Промовляючи рядки, Вершник узяв енергію Елдунарі й навіть здригнувся, коли потужний потік енергії заструменів через нього, наче річка, чия вода була водночас і холодна, і гаряча.
Повітря навколо нерівної купи Елдунарі заколивалось, замерехтіло — і раптом уся купа ніби згорнулася сама в себе й миттю стала невидима. Порив вітру скуйовдив Ерагонові волосся. У залі пролунав неясний глухий стук.
Вершник тільки моргнув від подиву, а не менше здивована Сапфіра ще й поводила головою якраз у тому місці, де щойно були Елдунарі. Вони зникли, зникли цілком і повністю, так, наче їх ніколи й не було, але і Вершник, і дракон відчували, що Елдунарі десь зовсім поруч.
«Як тільки ви покинете склеп,— сказав Умарот,— вхід до цієї просторової кишені буде залишатись на постійній відстані від вас увесь час, за винятком тих випадків, коли ви будете в обмеженій зоні або коли повз цей простір проходить людське тіло. Вихід не ширший за шпильку, але смертоносніший за будь-який меч. Він проріжеться прямо крізь плоть, якщо до нього доторкнутись».
Сапфіра принюхалась:
«Навіть ваш запах зник».
«А хто придумав, як це зробити?» — спитав вражений Ерагон.
«Один самітник. Він жив на північному березі Алагезії тисячу двісті років тому,— відповів Умарот.— Це гарний спосіб заховати щось на видному місці, але він дуже небезпечний і досить складний для виконання».
На якийсь час дракон замовк. Ерагон зрозумів, що той збирається з думками.
«Є ще дещо,— нарешті продовжив Умарот,— про що ви із Сапфірою повинні знати. Як тільки ви пройдете крізь велику арку, оту, що за вами — Ворота Вергатоса,— ви одразу ж почнете забувати про Куарока й сховані тут драконячі яйця. Іще до того, як ви дістанетесь до кам’яних дверей наприкінці тунелю, усі спогади про них зникнуть із вашої пам’яті. Навіть ми, Елдунарі, забудемо про драконячі яйця. Якщо нам вдасться знищити Галбаторікса, тоді ворота повернуть наші спогади, але до того часу ми повинні забути про них.— Умарот знову на мить замовк:
— Це... неприємно, я знаю, але ми не можемо дозволити Галбаторіксу дізнатись про яйця».
Ерагонові все це не дуже сподобалась, та що було робити!
«Спасибі, що попередив»,— тільки й сказала Сапфіра.
Тим часом величний металевий воїн Куарок підняв з підлоги свій щит, витягнув меч, підійшов до стародавнього трону й сів на нього. Після того як воїн примостив оголене лезо собі на коліна і, прихиливши щит збоку до трону, поклав руки догори долонями на стегна, він закам’янів. Якби не танцюючі вогники його темночервоних очей, що уважно спостерігали за яйцями драконів, можна було б подумати, що це статуя.
Ерагон мимоволі здригнувсь, коли повертався спиною до трону. У цій одинокій фігурі в дальньому кінці зали було щось потойбічне. Куарок та інші Елдунарі, які залишались у сховищі, могли провести на самоті ще сотню, а може, й більше років... Ерагонові захотілося вийти звідси якомога швидше.
«Прощавайте»,— сказав він подумки.
«Прощавай, Шейдслеєре,— відповіли п’ятеро голосів.— Прощавай, Блискуча Луско. Хай вам щастить!»
Ерагон розпрямив плечі й разом із Сапфірою пройшов через Ворота Вергатоса, покидаючи Склеп Душ.
ПОВЕРНЕННЯ
Невдовзі вони вийшли з тунелю на полудневе сонячне світло, що заливало галявину перед скелею Кутіан. На душі в Ерагона було чомусь тривожно. Він почував себе так, наче забув щось важливе. Вершник спробував згадати, що саме, та нічого не спадало на думку... Одне тільки тривожне відчуття порожнечі. Що воно було? Ні, він не міг пригадати.
«Сапфіро, ти...» — почав Ерагон, але відразу ж замовк.
«Що?»
«Нічого. Просто я подумав... Та ні. Не звертай уваги, це — дрібниці».