Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
«Справді: ми не боягузи й не маємо звички ховатися під час битви, але навіть дракони можуть зачаїтися й чекати, щоб напасти на свою здобич зненацька. Ти згодна зі мною, Сапфіро?»
Сапфіра сердито пирхнула, хльоскаючи себе хвостом по боках.
«І ми,— продовжив Умарот,— не схожі на фангхура чи інших плазунів, що покидають своїх дітей на життя чи на смерть залежно від забаганки долі. Якби ми взяли участь у битві за Дору Ареба, нас би теж знищили. І тоді перемога Галбаторікса була б повна — він, очевидно, впевнений, що так воно і є,— а наш вид назавжди щез би з лиця землі...»
«І як тільки справжні
Ерагон потер скроні:
«А чому ж ти не знав про це раніше? Чому не знав Оромис? І як можна було приховати свої думки? Ви ж казали мені, що це неможливо».
«Неможливо,— відповів Глаедр.— Принаймні за допомогою самої тільки магії. Але там, де не діє магія, може допомогти відстань. Ось чому зараз ми перебуваємо так глибоко під землею — на цілу милю під горою Еролас. Навіть якщо Галбаторікс та клятвопорушники й надумали б щось шукати за допомогою розуму в такому пустельному місці, скелі будуть заважати їм куди більше, ніж заплутаний потік енергії землі, що пролягає десь під нами. До того ж, перед битвою за Дору Ареба, понад сто років тому, всі Елдунарі були введені в такий глибокий транс, що він нагадував смерть, і це теж набагато ускладнило пошуки. Ми хотіли розбудити їх одразу ж після того, як закінчиться битва, але ті, хто побудував це місце, так само використали заклинання, що продовжило їхній транс на кілька місяців».
«Так і сталося,— сказав Умарот.— А крім того, є ще одна причина, чому Склеп Душ побудували саме тут. Яма, яку ти бачиш перед собою, виходить на озеро розплавленого каменю, що існує під цими горами від початку світу. Воно дає тепло, необхідне для того, щоб підтримувати яйця в належному стані, а також забезпечує нас, Елдунарі, потрібним нам світлом».
«Ти все-таки не відповів на моє питання,— звернувся Ерагон до Глаедра.— Чому ні ти, ні Оромис не пам’ятали про це місце?»
Замість Глаедра відповів Умарот:
«Тому що всі, хто знав про Склеп Душ, включно з Глаедром, погодились на те, щоб це знання видалили з їхнього розуму й замінили на фальшиві спогади. Це було важке рішення, особливо для матерів яєць, але ми не могли дозволити, щоб хтось поза межами цієї кімнати знав правду. Інакше Галбаторікс міг дізнатися про нас. Тому ми попрощалися зі своїми друзями й товаришами, добре розуміючи, що можемо більше ніколи їх не побачити, і що в тому разі, коли збудеться найгірше, вони загинуть із вірою в те, що ми пішли в небуття... Я повторюю: це було нелегке рішення. А ще ми стерли всі спогади про назву скелі, яка веде до входу в це сховище, так само, як раніше стерли імена тринадцяти драконів, котрі нас зрадили».
«Останню сотню років,— озвався Глаедр,— я прожив, думаючи, що наш вид приречений на загибель. Як я страждав від цього! І всі мої страждання були даремні... Та, з другого боку, я радий, бо своїм незнанням я охороняв нашу расу».
На якусь мить запала мовчанка.
«А чому Галбаторікс не помітив, що вас і яєць не вистачає?» — спитала Сапфіра в Умарота.
«Він вважав, що ми загинули під час битви. Ми були всього лиш маленькою частинкою Елдунарі на Вройнгарді, принаймні не настільки великою, щоб він запідозрив нашу відсутність. А щодо яєць, то я не сумніваюсь, що він був розгніваний, не знайшовши їх, але в нього не було підстав уважати, що його ошукали».
«Так-так,— сумно додав Глаедр,— Сувієль погодився пожертвувати собою, щоб приховати від Галбаторікса наше шахрайство».
«А хіба Сувієль не вбив багатьох своїх?» — здивувався Ерагон.
«Так, убив, і це була велика трагедія,— сказав Умарот.— Тоді ми домовились, що він не буде нічого робити, аж доки не пересвідчиться, що поразка неминуча. Знищуючи себе, він знищив і будинки, де ми зазвичай зберігали яйця. А крім того, він отруїв острів, щоб Галбаторікс навіть не подумав тут оселитись».
«А чи знав він, навіщо вбиває себе?»
«Ні. Він знав тільки те, що це було необхідно. Десь за місяць до битви Сувієль втратив свого дракона. І хоч він утримався від того, щоб піти в небуття, бо для боротьби з Галбаторіксом нам потрібен був кожен воїн, він не хотів більше жити. Сувієль зрадів отриманому завданню — воно давало йому не тільки порятунок, якого він так жадав, але й можливість стати нам у пригоді. Коштом свого життя він забезпечив майбутнє і нашої раси, і Вершників. Він був видатний і хоробрий герой. Колинебудь його ім’я будуть оспівувати в кожному куточку Алагезії».
«А після битви ви чекали»,— сказала Сапфіра.
«Так, потім ми чекали»,— погодився Умарот.
Сама думка про те, щоб провести сотню років в одній-єдиній кімнаті, схованій глибоко під землею, змусила Ерагона здригнутися.
«Але ми тут не ледарювали,— продовжив Умарот.— Коли ми вийшли з трансу, то почали використовувати свій розум, спершу повільно, а потім, тільки-но зрозуміли, що Галбаторікс покинув острів, усе більше й більше. Разом ми мали величезну силу. Ми були здатні стежити за більшістю з того, що відбувалося на землі впродовж багатьох років. Ясна річ, ми не можемо дивитися в магічний кристал, але ми здатні відчувати найтонше мереживо заплутаної енергії, розкиданої по всій Алагезії. А часто ми можемо чути думки тих, хто не докладає належних зусиль, щоб захистити свій розум. Таким чином ми зібрали дуже багато інформації.
Спливали десятки років, і ми почали втрачати надію, що хтось буде здатен перемогти Галбаторікса. Ми були готові чекати століттями, якби це було потрібно, але ми відчували, як росте сила Трощителя Яєць, і ми боялися, що наше чекання може розтягнутись на тисячі років замість сотень. Це було б неприпустимо навіть із погляду здорового глузду. А ще — малеча в яйцях... Малюки зв’язані магією, яка уповільнює розвиток їхніх тіл. Вони можуть іще багато-багато років залишатися такими, як є. Але для них шкідливо залишатись у своїх шкаралупах надто довго, бо тоді їхній розум може стати або схибленим, або відстороненим.