Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
— Підтримка ургалів нам необхідна,— відрубала Насуада.— У нас і так надто мало воїнів.
— Вони нам не потрібні. Ти й сама знаєш, що я кажу правду. Чому ургали не атакували Белатону? Чому ти наказала їм не входити в місто? Тримати ургалів на відстані — це не вихід, Насуадо. Одне-єдине, що я раджу тобі зробити — покінчити з угодою, поки не стало гірше.
— Я не можу.
— Ти вирішила скористатися допомогою Гарцхвога, і через це гинуть воїни! — роздратовано сказав їй Орин.— Твої воїни, мої воїни, воїни Імперії... вони мертві... Ця угода не варта їхніх життів. Я не можу збагнути, навіщо ти її захищаєш.
На якусь мить дівчина не витримала колючого погляду Орина. Цей погляд збільшував і без того сильне почуття вини, котре мучило її ледь не щоночі. Щоб уникнути очей Орина, Насуада почала розглядати стовпи диму, що здіймалися над вежею на окраїні міста.
— Я захищаю угоду тому,— повільно мовила вона, роблячи наголос на кожному слові,— що вона збереже значно більше життів, ніж згубить... Тож якщо ми хочемо знищити Галбаторікса...
Орин не дослухав і недовірливо прицмокнув.
— Згодна,— не звернула на те уваги Насуада,— це звучить майже нереально... Та ми принаймні маємо хоч би спробувати з ними порозумітися. Чим більше ми з ними зблизимось, тим більше вони від нас залежатимуть.
— А я кажу,— зірвався на крик Орин,— жени їх! Розірви угоду й пошли цього Гарцхвога з його монстрами під три чорти! Давай самостійно переможемо у війні, а далі укладемо з ними нову угоду й будемо диктувати їм свої правила! Або відішли Ерагона й Сапфіру разом із загоном воїнів до Хребта, нехай зітруть їх на порох, як це мали зробити Вершники ще сто років тому!
— Якщо я розірву угоду з ургалами, вони будуть такі розлючені, що миттю ж на нас нападуть. А ми не зможемо воювати водночас і з ними, і з Імперією,— Насуада невдоволено глянула на короля.— Наражати нас на таку небезпеку — повне безглуздя. Ельфи, Вершники й дракони, чию мудрість, я гадаю, ти не будеш заперечувати, змирились з ургалами, хоч і мали можливість їх знищити. То чому ми не можемо вчинити так само? Адже буде несправедливо винищити всіх ургалів!
— Мудрість? Ха-ха! Якби ж та мудрість обернулася чимось хорошим! Гаразд, я згоден залишити кількох ургалів. Натомість смерть інших повинна бути такою страшною, щоб живі ще сотні років боялись виходити зі своїх домівок!
Непідробний біль у голосі Орина й страдницький вираз його обличчя дуже збентежили Насуаду. Вона уважніше глянула на короля, намагаючись зрозуміти, чому він такий дратівливий.
— Ти втратив когось дорогого? — тихо спитала дівчина.
Орин стис кулак і повільно опустив його на підвіконня, так, ніби хотів щосили грюкнути, та в останню мить не посмів.
— Я втратив друга, з яким ріс у замку Боромео... Не думаю, що ти його знала... Він був лейтенантом моєї кавалерії.
— Як він загинув?
— Не здогадуєшся?.. Ми ввійшли до конюшні біля західних воріт, а звідти вилетів переляканий конюх й устромив у мого друга вила. Коли ми схопили нападника, він захлинався й кричав якісь нісенітниці про ургалів, мовляв, ніколи їм не здасться... Я задушив його власними руками.
— Мені дуже прикро,— зітхнула Насуада.— Але як би боляче тобі не було, ти не можеш дозволити болю впливати на свої рішення. Я добре знаю, як це складно... Однак ти маєш пересилити себе заради свого народу.
— Пересилити себе,— похмуро повторив Орин.
— Саме так. Відповідальність, яка лягла на наші плечі,— значно більша ніж відповідальність інших воїнів. І ми повинні довести, що гідні її. Невже ти забув? Мого батька вбили ургали, та це не завадило мені укласти угоду, яка допоможе варденам. Заради варденів я згодна терпіти будь-який біль! — Насуада здійняла свої руки й знову показала шрами.
— Це твоє останнє слово? Ти не розірвеш угоду з ургалами?
— Ні...
Орин сприйняв цю відповідь холоднокровно. Він сперся обома руками на підвіконня й знову почав розглядати місто. Його пальці прикрашали чотири великих персні, на одному з яких була королівська печатка Сурди, що зображала оленя з гіллястими рогами, арфу й фортецю.
— Принаймні ми ще не мали справи із солдатами, які не знають болю,— мовила Насуада.
— Маєш на увазі вовкулаків-реготунів? — буркнув Орин, вживши вираз, більш розповсюджений у варденів.— Твоя правда, ні Торнак, ні Мертаг їх іще не бачили...
Знову запала напружена мовчанка.
— А як твій учорашній експеримент? — урешті-решт порушила її Насуада.
— Я був надто виснажений, щоб його проводити, тому пішов спати.
— Зрозуміло...
Розмова явно не клеїлась. Орин і дівчина почали нервово походжати кімнатою, аж доки не опинилися біля стола, що був завалений стосами паперу, таблицями й сувоями. Насуада скрушно зітхнула — іще півгодини тому стіл був порожній і начисто витертий.
На верхівці одного зі стосів лежав розгорнутий список заручників, яких вардени захопили під час штурму Белатони. Прізвища поважних осіб було підкреслено червоним — саме цей список й обговорювали Насуада з Орином, коли Фарика прийшла зняти пов’язки.
— Я не можу знайти вихід із ситуації,— кивнула дівчина на список.
— Давай наймемо охоронців з місцевого населення. Тоді нам не доведеться залишати багато солдатів у тилу.
— Це можливий варіант. Але нам буде дуже важко знайти саме тих людей, що потрібні. Наші бойові маги тим часом геть виснажені.
— А чи Ду Врангр Гата вже знають, як знімати прокляття, накладені прадавньою мовою?
— Ні,— заперечно похитала головою дівчина.
— То вони взагалі хоч щось зробили? — роздратовано спитав король.
— Майже нічого. Я навіть зверталась за допомогою до ельфів, але й тим пощастило не більше ніж нам.
— Якщо ми не зуміємо якомога швидше впоратися із цим завданням, це може коштувати нам війни,— мовив Орин.— Треба негайно ж розв’язати все, тут і тепер.
— Знаю,— потерла скроні Насуада.
Перш ніж вийти з-під захисту гномів у Фартхен Дурі та Тронжхеймі, вона намагалася передбачити всі труднощі, з якими вардени можуть зіштовхнутися, перейшовши в наступ. Але те, з чим вони мали справу зараз, збило її з пантелику.
Уперше проблеми виникли після битви на Палаючій рівнині, коли стало ясно, що всіх офіцерів армії Галбаторікса та більшість простих солдатів змусили присягнути йому на вірність прадавньою мовою. Насуада й король Орин чудово розуміли, що не зможуть довіряти воїнам Імперії навіть тоді, коли їхню армію буде розгромлено. З одного боку, вони могли дозволити їм зректися присяги й приєднатися до варденів, з іншого — передбачити їхню поведінку було несила.